– Мамо, а що ти шукаєш? Ти так гупаєш дверцятами холодильника, що аж мене розбудила!
Світлана стояла на порозі власної кухні та дивилася, як її мама, по-господарськи відчинивши холодильник, вивчає запаси на предмет «що б пожувати».
У хаті було тихо, чоловік поїхав на рибалку, діти вже давно жили своїм життям. На жаль, останні пів року цей великий заміський будинок належав не тільки їй, але і її матері, яка сюди прийшла тимчасово погостювати, але забула слово «тимчасово».
Спочатку мама приїхала під приводом «подихати свіжим повітрям». Світлана була не проти, це краще, ніж сидіти в чотирьох стінах у задушливому місті.
Але час минав, настала дощова осінь, а мама не виїжджала. Крім цього, поступово поводилася так, ніби дочка у неї в гостях, покрикуючи та роблячи зауваження. Це дратувало, й між ними постійно почали спалахувати конфлікти.
Ось і зараз мама розвернулася і тільки пирхнула:
– Час бачила? Скільки можна спати? Чому в холодильнику пустеля? Я ж просила тебе вчора купити сир.
– Мамо, якщо ти забула, то я працюю і в мене сьогодні вихідний. Грошей, якщо що, немає – зарплата в понеділок.
– Я хочу сиру, – тупнула мама ногою, як маленька розпещена дівчинка.
– То сходи та купи! Зрештою, сир із пліснявою не предмет першої потреби.
Світлана спокійно стала заварювати собі каву. Її мама, подумавши трохи, сіла за стіл, пожувала губами, а потім раптом сказала:
– Я Максиму квартиру відписала!
Світлана від подиву розсипала цукор, а потім, відчуваючи, що її не тримають ноги, опустилася на стілець.
– Мамо, ти у своєму розумі?
– Йому сім’ю утримувати треба, – раптом спокій матері змінився на щирий гнів, і вона з силою стукнула кулаком по столу. – У нього дружина нещодавно народ ила.
– Яку сім’ю? Мій брат офіційно розлучений, діти ростуть із колишньою дружиною, а він ховається, аби тільки аліменти не платити!
– Яка ще дружина нещодавно народ ила? Мамо, ти мариш? Це співмешканка, і ще невідомо, чия там дитина.
Мати скривилася, ніби з’їла лимон.
– Це його справа. Зрештою, це стерво обібрала його, як липку.
– Це стерво, – Світлана з шумом видихнула, – прожила з ним не один рік, терплячи його зради, гулянки та вічні борги.
– І як вона його обібрала? Вигнала із квартири, яку їй купили до шлюбу батьки? От же погань, так, мамо?
– А ти не заступайся, – жінка від гніву почервоніла, очі заблищали в сказі. – Він син, продовжувач роду! Квартира йому, у тебе і так хата яка велика. Я так вирішила – і крапка!
Злякавшись, вона запитала те, що давно крутилося в неї на язиці:
– Якого роду? Іванченко? Спадкоємець уби.тої двушки на околиці? А ти де житимеш?
– Тут, звичайно.
Світлана розреготалася від перспективи, що відкрилася перед нею. У матері був складний характер, точніше, для її брата мама була ідеальною, дозволяючи йому все, й усе життя догоджаючи. Ось на ній зривалася, – це так.
– Тобто ти подарувала квартиру своєму недолугому Максимку, який тебе й на поріг не пустить, а сама вирішила доживати в мене, перетворивши мою хату на богодільню? І продукти ти не купуєш, бо пенсія, мабуть, йде на його родину?
– Не смій так казати про брата! – знову гупнула кулаком по столі мама. Її губи тремтіли від обурення, очі метали блискавки. – Цить! Рот закрий!
Світлана, заплющивши на секунду очі, швидко уявила, що її чекає далі. Як мінімум розлучення, тому що мама постійно чіплялася до зятя.
Діти теж перестали приїжджати в гості, втомившись від шпильок люблячої бабусі. Та й вона сама вже трималася на останніх морально-вольових.
Подумавши, повільно підійшла до дверей, відчинила їх навстіж. З ґанку потягло жовтневим вітром і прілим листям.
– Іди до свого продовжувача роду! Прямо зараз! Речі я тобі привезу. Жити тут ти більше не будеш!
Мати зблідла, ніби побачивши привид. Потім схопилася за серце і часто задихала:
– Ти не маєш права!
– Чому?
– Бо я нікуди не піду! От подзвоню Максиму, він тобі пояснить…
– Валяй. Нехай приїде та забере тебе. Заодно розповість, де ти сьогодні ночуватимеш.
Через пів години вона насилу витягла маму, що упиралася та хапалася за хвіртку. З одного боку, їй було її шкода, з другого, – вона щиро не розуміла, чому вона повинна страждати у цій ситуації.
Справа була не в тому, що вона не мала місця, а в елементарній дитячій образі. Брату квартира, а що їй? Вічні претензії та істерики?
За годину подзвонив Максим.
– Ти з глузду з’їхала?! Вигнати рідну матір на вулицю! – репетував він так, що заклало вуха. Все як завжди, брат любив чужими руками жар загрібати.
– На вулицю? – здивувалася Світлана. – У неї є квартира, яку вона так щедро подарувала тобі. Невже для матері куточка не знайдеться?
Не слухаючи його крику, вона натиснула відбій і додала номер до чорного списку. Слідом зателефонувала тітка Рая, мамина сестра. Їй Світлана відповіла коротко:
– Тітко Раю, хочеш – забирай її до себе. Мені більше нічого сказати.
За тиждень вона дізналася через спільних знайомих, що Максим маму жити до себе не пустив. Тітка Рая теж.
Їй довелося поїхати в село, у давно покинутий будинок покійної матері. І всім, усім родичам вона скаржилася, що безсердечна дочка живе у розкішному будинку, а її виставила на мороз.
Світлана не стала нічого спростовувати. Ніхто не питав, як вона почувається, коли її ставлять перед фактом, що синові все, а їй – лише старечі істерики.
Вона продовжує жити своїм життям, і їй начхати на громадську думку. Невдоволені можуть забрати маму жити до себе, якщо їм так її шкода…
Що ви скажете про вчинок дочки? Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
