– Та ти знущаєшся! – Оксана підсунула до себе телефон Марини і дивилася на екран так, ніби там транслювали висадку інопланетян.
– Це жарт якийсь? Пранк?
– Якби, – Марина поклала на підвіконня стос зимових светрів, які вони розбирали другу годину для благодійного збору.
– Це тітка Тамара. Рідна сестра свекрухи, царство їй небесне. Не писала років чотири, а тут таке видала.
На екрані світилася фотографія зошитового аркуша у клітинку. Почерк розгонистий, із сильним натиском. Зверху красувалося підкреслене двома лініями слово «Розрахунок».
Оксана почала читати вголос, періодично затинаючись від обурення.
– Так, пункт перший… Постільна білизна, двоспальний комплект, знос за три дні. Це як взагалі? Ви наждачкою вкривалися?
– Ми спали на їхній білизні десять років тому, – пояснила Марина, перебираючи вішаки. – Льоші тоді закортіло провідати рідню. Тітка Тамара сама дзвонила, плакалася, як сумує за племінником.
– Десять років тому? – Оксана мало не випустила телефону. – Гаразд, читаємо далі. Амортизація матраца пружинного. Марино, що ви робили з матрацом?
– Нічого не робили. Спали, намагаючись не дихати, бо пружини впивались у ребра. Нормальне ліжко тітка Тамара віддала своєму синочку, Віті.
– Йому тоді тридцять стукнуло, спинку треба берегти. А нам постелили у прохідній на дивані, який ще Брежнєва пам’ятав.
– Пункт третій, – голос Оксани здригнувся від сміху. – Вода з криниці для вмивання. Шість відер за міським тарифом водоканалу.
– Дрова для лазні… Електрика на заряджання двох телефонів. І вишенька на торті! Три банки маринованих огірків, з’їдених за вечерею. Разом…
Оксана назвала суму. Сума була така, що на неї можна було спокійно зняти гарний номер у заміському спа-готелі на всі вихідні. З триразовим харчуванням та масажем!
– Вони там блекоти об’їлися? – Оксана кинула телефон на край столу. – Дай їй відповідь, що термін позовної давності по огірках минув.
– Я зараз краще зроблю, – посміхнулася Марина. – Я їй подзвоню.
Вона не відчувала ні агресії, ні образи. Тільки глухе, в’язке роздратування від споконвічного сільського нахабства родичів покійного чоловіка.
Льоші не стало три роки тому. Ні на похорон, ні на поминки тітка Тамара з Віктором не приїхали. Послалися на безгрошів’я, погану погоду та радикуліт. Проте тепер, мабуть, зірки зійшлися.
Марина натиснула на виклик прямо з месенджера та увімкнула гучний зв’язок.
Гудки тривали довго. Потім пролунав шурхіт, тріск, і з динаміка увірвався голос, від якого обидві жінки мимоволі скривилися.
– Алло! Маринко, це ти?
Голос тітки Тамари звучав так, ніби жодної паузи не було. Наполегливо, голосно і з абсолютною впевненістю у своїй правоті.
– Я, тітко Тамаро. Доброго вечора.
– Отримала писульку? – Діловито поцікавилася родичка. – Ми тут із Віктором сіли, прикинули. Ми ж тоді добре на вас витратилися.
– Цікаво, – Марина притулилася стегном до стільниці. – Амортизація матраца, звідки взялася? Ви ж самі казали, що його давно на смітник треба.
– Ви ж на ньому спали! – Тітка незворушно поперла бульдозером. – Пружини після вас остаточно просіли. Ми його потім викинули, довелося купувати новий. Вітя вантажників наймав, це також витрати!
– Десять років тому!
– А інфляція? – анітрохи не зніяковіла Тамара на тому кінці. – Гроші знецінюються! Віктору машину міняти треба, стара зовсім сиплеться. У нього сім’я, діти.
– А ти в місті жируєш, зарплата, мабуть, хороша. Квартира Льошки тобі дісталася. Могла б і допомогти по-родинному. Тим більше борг за вами значиться.
Оксана за спиною Марини виразно покрутила пальцем біля скроні.
“Жируєш”. Це слово Марина чула від них усе життя. Жируєш – це коли працюєш на двох роботах, щоб закрити іпотеку, поки Льоша хворів. Жируєш – це коли сама тягнеш ремонт.
А ось Вітя, котрий до сорока років сидів на шиї у матері та перебивався випадковими заробітками – це жертва обставин.
Марина чудово пам’ятала ту подорож. Вони привезли тоді повний багажник продуктів. М’ясо, хороші ковбаси, сири, дорогий чай, солодощі.
Тітка Тамара все це швидко розсунула по шафах, а на стіл виставила картоплю і ті самі банки огірків. Огірки, до речі, виявилися пересоленими до гіркоти.
– Ти, Маринко, совість май, – голос у трубці набрав обертів, відчувши затримку. – Лазня дрова жере, а дрова нині золоті.
– Воду Вітя тяг на своєму горбі. Давай, перекажи на карту. Номер у Віті до телефону прив’язаний. Ми ж не чужі люди.
– Ви все порахували?
– До гривні! – гордо підтвердила тітка. – Чужого нам не треба, але своє повернемо. Чекаємо на переказ. А то Вітя вже придивився іномарку у сусіда, упустити боїться.
– Я вас почула, тьотю Тамаро, – промовила Марина. – Оплачу взаємозаліком.
Вона скинула виклик, не чекаючи відповіді.
– Ти що це надумала? – насторожилася Оксана. – Яким заліком? Ти їй хоч гривню перекажеш, вона потім щороку тобі буде рахунки за знос повітря виставляти!
– Нічого я їй не перекажу!
Марина обійшла стіл і вийшла в коридор. Вбудована шафа таїла у собі багато забутих речей. На верхній полиці, за коробками з новорічними іграшками, зберігалася стара взуттєва коробка.
Там лежали документи Льоші, якісь забуті гарантійні талони, старі квитанції та речі, які рука не підіймалася викинути після його відходу.
Марина зняла кришку.
– Що шукаєш? – Оксана зазирнула через плече.
– Папірець один. Льоша був людиною м’якою, але в грошах – педантичною до моторошного.
У ті самі вихідні, десять років тому, Вітька відвів Льошу за сарай. Марина бачила це у вікно кухні, поки мила посуд за всією родиною.
Братець довго м’явся, розмахував руками, креслив щось прутиком на землі. Просив позичити кругленьку суму на розвиток бізнесу. Хотів возити запчастини із сусідньої області.
Готівку Льоша тоді дав. Зняв із кредитки, вліз у борги. Але змусив братика написати повноцінну розписку.
З паспортними даними, точними термінами повернення та підписами свідків. Вітька ляскав себе кулаком у груди та присягався повернути все через пів року з відсотками.
Бізнес прогорів, так і не розпочавшись. Гроші випарувалися. Потім Вітька ховався від дзвінків, посилався на хвору спину, неврожай, погану погоду та злого начальника.
Льоша зітхав, але папірець зберігав. А як його не стало, сільська рідня безнапасно забула про борг, вирішивши, що коли людини немає, то й зобов’язання анулюються.
Марина витягла пожовклий по краях аркуш, вирваний із такого ж зошита в клітинку, на якому сьогодні було написано рахунок за огірки.
Почерк у Віті був кострубатий, з помилками, але паспортні дані читалися чітко. Документально все було оформлено.
А в самому низу красувався підпис тітки Тамари – Льоша наполіг, щоб вона розписалася, як свідок передачі грошей.
– Очманіти, – Оксана прочитала текст. – Ну, нічого собі. Та тут сума така, що на три іномарки вистачить, якщо із відсотками за десять років!
– Ось і я про те саме.
Марина поклала розписку на прасувальну дошку, увімкнула яскраве світло і зробила дуже чітку фотографію. Прикріпила файл до месенджера.
Потім набрала текст:
– Рахунок за огірки, матрац та дрова отримала. Уважно вивчила. Провела взаємозалік. З урахуванням вашої квитанції, інфляції за десять років боргу Віктора, ви винні мені залишок.
– Суми вистачить, щоб я сама собі машину оновила. Чекаю на переказ до кінця місяця. Мій номер картки прив’язаний до телефону. Чужого не треба, але своє поверну, – надіслала.
– Ти жорстока жінка, – Оксана похитала головою. – Зараз рвоне.
Телефон ожив рівно за дві хвилини. На екрані з’явився номер Віті. Марина скинула дзвінок. Відразу посипалися повідомлення.
– Ти зовсім з котушок злетіла? – Яка розписка? Це коли було! Льохи вже в живих немає!
– Чуєш, ми так не домовлялися!
Марина зробила ковток води та набрала відповідь:
– Документ безстроковий. Спадкоємицею Льоші є я. Усі його борги перейшли до мене. Як і ваші до мене. Матрац вирахувати із суми?
Телефон задзвонив знову. На цей раз Марина натиснула зелену кнопку.
– Маринко, ти що твориш! – у слухавці репетувала тітка Тамара, відтіснивши сина. – Совість у тебе є? У Льоші грошей кури не клювали, він братові рідному допомогти хотів! Як ти можеш з рідні гроші вимагати?
– Допомогти – це безоплатно, – спокійно відповіла Марина. – А тут папір написаний. Борг – це обов’язок. Ви самі за справедливість боролися пів години тому. Де лазня дрова жере, колодязь сам воду не носить.
– Та у Віктора грошей нема! У нього троє по лавках! – тітка відверто панікувала. Вся її колишня пиха випарувалася.
– У нього стара машина ламається, він без роботи сидить, перебивається підробітками! Ми ж родичі! Навіщо ти старе ворушиш?
– Я ворушу? – Марина посміхнулася. – Ви мені виставили рахунок за три банки огірків десятирічної давності! Виставили? Ось я свої борги документально й закрила.
– Ми ж пожартували! – промовив Вітя, перехопивши телефон. – Ну Марино! Ну, ти чого завелася! Мамка просто психанула, ну буває!
– А я не жартую, Вікторе.
Марина зробила паузу, насолоджуючись важким сопінням у динаміці.
– Вибирайте, родичі. Або ми назавжди забуваємо про ваші огірки, матраци та знос повітря, і ви більше ніколи не дзвоните мені з проханнями проспонсорувати ваші хотілки. Ніколи!
– Або завтра копія цього паперу відлітає твоїй дружині Ларисі. І заразом всій вашій рідні в селі. Нехай подивляться, як Віктор у брата гроші взяв на бізнес, а тепер із вдови за електрику трясе.
На тлі було чутно, як зойкнула тітка Тамара. Ларису в селі побоювалися – жінка вона була крута на розправу, і якби дізналася, що чоловік десять років тому спустив такі гроші в нікуди, Віктору б не поздоровилося.
– Ти… ти не посмієш,- невпевнено мекав Вітя.
– Перевір.
– Гаразд, – процідив він крізь зуби. – Зрозуміли ми. Забудь.
– От і добре. І свій матрац забудьте.
Марина натиснула відбій. Вона заблокувала обидва номери, не чекаючи на істеричні виправдання. Прибрала пожовклий аркуш назад у коробку, закрила кришку і засунула її трохи далі на полицю.
Їй не потрібні були їхні гроші, суди чи вибачення. Їй потрібна була тиша і щоб її дали спокій.
– Гарно, – Оксана поплескала у долоні. – Шах та мат огіркам!
– А то, – Марина посміхнулася і потяглася до стосу светрів. – Давай далі розбирати. До зими ще багато справ.
Минуло два тижні. Від сільських родичів звісток не було. Ніхто не дзвонив із чужих номерів, не надсилав слізних повідомлень про інфляцію та зламані машини.
Віктору, судячи з усього, довелося стримати апетити та продовжувати їздити на старій машині.
А Марина у вихідні зайшла до супермаркету і купила собі велику банку найдорожчих маринованих огірків. Відкупорила ввечері, спробувала та задоволено кивнула.
Ці виявилися хрусткими, в міру солоними й абсолютно безпечними для її нервової системи.
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
