– Максиме, допоможи, будь ласка, в одній справі… – насилу вимовила Лідія, намагаючись не видати, як їй неприємна ця розмова. От пощастило дочці вийти заміж за такого чоловіка! Були ж кращі варіанти!
Максим підняв очі на тещу. Її обличчя, зазвичай суворе і пихате, зараз виражало якусь дивну суміш роздратування і розпачу. Він мимоволі посміхнувся про себе: “Невже так сильно потрібно, що навіть зі мною заговорила?”
– Лідіє Петрівно, ви мене вразили! – Максим широко посміхнувся, явно насолоджуючись моментом. Він чудово розумів, як його теща до нього ставиться, і її ввічливе прохання здалося йому чимось надзвичайним. – Небо звалилося, чи що?
– Не знущайся, – суворо відповіла жінка, підібгавши губи. – Якщо тобі так складно…
– Та ні, кажіть, я слухаю. Чим зможу – допоможу.
– Моя сестра, Віра… – Лідія зробила паузу, чекаючи на реакцію. Максим кивнув: так, він знав цю жінку. На відміну від інших родичів, вона завжди ставилася до нього з повагою та турботою.
Пам’ятається, на весіллі вона єдина піднесла тост за їхнє з Іриною щастя, а не за “хоч би цей шлюб швидше розпався”.
– Вона ногу зламала. У гіпсі лежить, ледве пересувається по будинку. А зараз весна, в саду стільки справ: грядки копати, кущі обрізати, теплицю підготувати… Та ще й кіт її, Барсік, захворів – ветеринара треба викликати та й ліки купити.
Максим мимоволі скривився. Він планував провести вихідні на рибалці з друзями – відчути на собі ці години біля води, тишу, плескіт риби, запах багаття…
Але відмовити так просто не міг – на добро він завжди добром відповідав. До того ж Барсіка він пам’ятав – пухнастий рудий пустун, який колись стяг у Максима бутерброд прямо з тарілки.
– Ну ось, – подумав Максим, – знову все йде не за планом. Але як я можу відмовити людині, яка була добра до мене?
– Там всього кілька годин на день. До її будинку машиною хвилин сорок, а там справ на пару годин. Ти ж зараз у відпустці.
– Добре, – зітхнув Максим. – Але за це ви припините запрошувати мене на ваші сімейні обіди. Щоразу одне й те саме: спочатку плітки, потім ваші моралі. Набридло!
Він згадав останній такий обід: Лідія Петрівна, притискаючи до очей мереживну хустинку, почала скаржитися на зятя.
– І роботу він вибрав не серйозну (програміст – хіба це професія?). І грошей приносить мало, і характер у нього нестерпний.
– А головне – у кого він такий? Батьки його хіба вихованням займалися? Кинули дитину, ось він і виріс таким!
Максим лише посміхався у відповідь. Лаятися з ріднею дружини не хотілося, хоча було прикро: його гідності ніхто не помічав, проте недоліки перераховували із задоволенням.
А він, між іншим, був чудовим чоловіком! Й заробляв дуже добре! Ірина не працювала, займалася йогою, ходила на манікюр та у спа.
У будинку було все, що потрібно для комфортного життя: робот-пилосос, мультиварка, посудомийна машина, наворочена пралка із сушаркою.
Максим сам зробив ремонт у їхній квартирі – і кухню перепланував, і ванну відновив. І з власністю у родини було все добре – простора квартира у новому районі, машина, дача за містом.
– Може, вони просто не бачать, скільки я вкладаю в наше життя? – розмірковував Максим. – Чи не хочуть бачити?
– Але головне – я люблю Іру. І якщо заради її спокою потрібно допомогти тітці, хай навіть ціною зіпсованих вихідних, – я це зроблю.
***
Коли Максим приїхав до Віри, день видався напрочуд сонячним. Промені весняного сонця пробивалися крізь голі гілки дерев, від землі підіймалася легка пара – весна вступала у свої права.
– Тітко Віро, як же так вийшло? – Максим похитав головою, дивлячись, як жінка обережно переступає з ноги на ногу. Гіпс доходив до коліна, і пересуватись їй було явно важко. Барсік терся об ноги гостя, радіючи новому “господарю”.
– Сама не розумію, – зітхнула старенька. – Посковзнулася на мокрих кахлях у ванній кімнаті. Дякую тобі, Максиме! Не знаю, щоб я без тебе робила.
– Лідія пропонувала переїхати до неї на якийсь час, але я не хочу залишати будинок. Раптом щось станеться, доки мене не буде? Та й Барсік тут без мене нудьгуватиме.
– Та нема за що, – усміхнувся Максим, відпиваючи чай. – До кінця місяця я ваш помічник.
Він взявся до справи з ентузіазмом. Скопав грядки, обрізав сухі гілки, полагодив хвіртку, закупив продукти. Віра тільки ахала:
– Який же ти молодець, Максимко!
А Барсік ходив слідом за ним, ніби перевіряв, чи все зроблено правильно.
Якось, уже під’їжджаючи до магазину, Максим раптом зрозумів, що залишив телефон у хаті у тітки. Чортихнувшись, він розвернувся і поїхав назад. Ключі в нього були – Віра дала їх в перший же день, щоб не турбувати її вкотре.
Тихо відчинивши двері, Максим завмер на порозі. Замість лежати в ліжку, Віра бадьоро підіймалася на драбину, дістаючи з антресолей коробки. Барсік сидів унизу та уважно спостерігав за господинею, ніби схвалюючи її спритність.
– Як таке можливо? – промайнуло в голові у Максима. – Ще вчора вона ледве ходила, а сьогодні… Невже все це було виставою?
– Цікаво, – спокійно промовив Максим, дочекавшись, поки вона спуститься. – Виходить, ви чудово справляєтесь і без мене?
– Ой, Максиме… – розгубилася старенька, червоніючи. – Це… Я…
– Давайте чесно. Я допомагав від щирого серця, нічого не вимагаючи натомість. А ви?
– Вибач, хлопче, – зітхнула Віра, опускаючи очі. – Лідія вмовила мене. Сказала, що треба тебе чимось зайняти, щоб Ірина могла зустрітись з іншим. Там якийсь син подруги, перспективний бізнесмен… Я точно не знаю!
– Син подруги? – Максим відчув, як усередині все похололо. Перед очима спливли останні тижні: Ірина часто затримувалась, стала розсіяною, іноді відповідала на дзвінки в іншій кімнаті. “Невже я був настільки сліпим?”.
– Сьогодні у Лідії в гостях буде Андрій – той самий. Вона хоче, щоб Іра з ним краще познайомилася, та й враження потрібне справила!
– Ти не думай, Іра тобі не зраджувала, вона цього Андрія пару разів всього й бачила! Але й заперечувати не стану, Ірка дуже надихнулася …
– Дякую, що сказали, – процідив Максим. – Мабуть, я теж завітаю в гості.
– Тільки не нароби дурниць! – Крикнула Віра йому вслід. – Ох, що ж вони накоїли… А Барсік як засмутиться, якщо ви розлучитеся! Він же тебе любить…
***
Дорогою Максим намагався заспокоїтися. Він їхав повільно, дивлячись, як повз нього мерехтять дерева, будинки, перехожі. У голові крутилися думки: “Як вона могла? Адже я намагався, робив все для неї … Невже мої зусилля нічого не коштували?
– Скандалити? Ні, це не мій стиль, – вирішив він. – Я просто прийду, побачу все на власні очі – і прийму рішення.
– Квартира куплена до шлюбу, машина теж моя, дача оформлена на батьків. Побутова техніка? Та нехай забирає, я собі нову куплю. Прикраси? Подаровано – значить, її.
П’ятий поверх. Через двері квартири Лідії Петрівни долинають сміх і дзвін келихів. Як сусіди це терплять? Максим на мить завмер, глибоко вдихнув і натиснув на дзвінок.
– Максиме? – Лідія розгублено завмерла на порозі. – Ти що тут робиш? Хіба ти не маєш бути у Віри?
– Де Ірина? – Максим проігнорував питання.
– Вдома, мабуть, – жінка нервово проковтнула. Плани валилися на очах.
– Тобто тут її нема? – Максим усміхнувся, акуратно відсунув тещу і пройшов до кімнати. Лідія майже бігла слідом, намагаючись зупинити його.
У вітальні за великим столом сиділи гості: Ірина, Андрій, двоюрідна сестра з чоловіком, бабуся з татового боку. Ірина та Андрій сиділи поруч, вона щось шепотіла йому на вухо, а він сміявся. Побачивши Максима всі завмерли.
– От і відповідь, – подумав Максим. – Все ясно без слів.
– А ось і моя дружина! – Максим обвів поглядом присутніх. У кімнаті миттю запанувала тиша. Він помітив, як Ірина зблідла, а її рука, що лежала на коліні Андрія, судомно стиснулася.
– А ви хто, дозвольте дізнатися? – Максим намагався говорити спокійно, але голос все одно здригнувся на останньому слові.
– Іра, ти заміжня? – здивовано вигукнув Андрій. Його обличчя витяглося, брови поповзли вгору. – Чому ти мені не сказала? Це не чесно!
Ірина схопилася зі стільця так різко, що той з гуркотом перекинувся.
– Максиме, це не те, що ти думаєш! – її голос тремтів. – Мамо, скажи йому!
Лідія Петрівна зблідла і відступила до стіни, ніби намагаючись злитися зі шпалерами в дрібну квіточку.
– І ви мовчите? – Максим обвів поглядом присутніх. Бабуся Іри опустила очі та почала нервово поправляти мереживну серветку на колінах. Двоюрідна сестра нервово хихикнула, але тут же затиснула рота рукою.
– Що ж, скажу прямо: я подаю на розлучення. Спільно нажитого майна ми не маємо, дітей теж. Можете продовжувати зустрічатись, планувати майбутнє…
– Ні, я на таке не підписувався, – різко підвівся Андрій. Він відсунув стілець, навіть не намагаючись приховати полегшення. – Це без мене!
– Максиме, будь ласка… – Ірина зробила крок уперед, простягла руку. Її очі сповнилися сльозами, на щоках проступили червоні плями. – Дай мені пояснити!
Максим відступив на крок, уникаючи дотику. Він дивився на дружину – на її тремтячі губи, на пасмо волосся, що впало на чоло, на обручку, яку він подарував їй на річницю, – і раптом зрозумів, що більше не відчуває болю. Тільки легкий смуток та дивне звільнення.
– Речі я пришлю сюди, – холодно промовив Максим. – У моїй квартирі тобі робити нічого.
Він розвернувся і попрямував до виходу. Лідія Петрівна спробувала схопити його за рукав, але він спритно ухилився.
– Максим, почекай! – Крикнула Ірина йому вслід. – Ми ж могли поговорити!
Він зупинився на порозі, але не обернувся.
– Після того, що я побачив? Точно ні!
Надворі було прохолодно. Весняний вітер грав із його волоссям, приносив запахи квітучих дерев та вологої землі. Максим глибоко вдихнув і попрямував до машини. Він не поспішав – тепер у нього багато часу.
– Невже все це було не справжнім? – думав Максим. – Чи вона просто втратила себе серед маминих порад і сімейних очікувань?
Він завів машину та поїхав не додому – туди йому не хотілося, – а за місто, на дачу. Там, у тиші, можна було все обміркувати.
Дача зустріла його тишею та запахом старого дерева. Максим відчинив вікна, впустив свіже повітря, потім заварив міцну каву і сів на ґанку.
Сонце хилилося до заходу, забарвлюючи небо в рожеві та оранжеві тони. Десь далеко кричали птахи, а в траві стрекотали коники.
– Що далі? – розмірковував Максим. – Робота є, житло є, друзі є. Я молодий, здоровий, у мене багато планів.
– Можна нарешті зайнятися тим проєктом, який відкладав рік за роком. Можна поїхати в похід Карпатами, як мріяв. Можна просто… жити для себе.
Телефон у кишені завібрував. Надійшло повідомлення від Віри:
– Максиме, пробач мені, рідна душа. Я так винна перед тобою. Якщо захочеш – приїжджай завтра в гості, я спечу твій улюблений пиріг з вишнею. Барсік дуже сумує.
Максим посміхнувся. Пальці швидко набрали відповідь:
– Дякую, тітко Віро. Я приїду. І Барсіка пригощу чимось смачненьким.
Він відклав телефон і знову глянув на захід сонця. Небо стало темно-рожевим, майже фіолетовим. Десь за лісом ухнула сова. Максим зробив ковток охолодженої кави та відчув, що вперше за довгий час по-справжньому спокійний.
– Життя продовжується, – подумав він. – І, можливо, найцікавіше ще попереду…
Як ви вважаєте, слушно вчинив Максим? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
