Оксана стояла біля старої хвіртки й дивилася на двір, у якому виросла. Тут усе було таким знайомим – і водночас чужим.
Груша, під якою колись гойдалися діти, – похилилася. Лавка, де мама вечорами чистила яблука, – розсохлася. А вікна… у вікнах більше не було світла.
– Не можу повірити, що її більше нема… – тихо сказала вона, ніби боялася, що хтось почує.
Поруч стояв її чоловік Андрій.
– Оксано, ти тримайся… – обережно поклав руку їй на плече. – Ти зробила все, що могла.
– Все? Ти впевнений? – Гірко посміхнулася вона.
Оксана відчинила хвіртку. Вона скрипнула, – так само як і двадцять років тому.
У хаті пахло ліками й старістю. Це був запах, який вона добре пам’ятала за останні роки життя матері.
– Мамо, я приїхала, – казала вона тоді, заходячи в кімнату.
– Оксано?.. Це ти? – слабкий голос лунав із ліжка.
– Я, мамо. Як ти сьогодні?
– Та як… Живу, – зітхала Марія Іванівна. – А ти надовго?
– На два дні. Робота ж…
– Робота… – повторювала мама і замовкала.
Тоді Оксана не помічала, як у цих паузах ховалася образа.
– Вона чекала тебе, – раптом озвався голос із-за спини.
Оксана озирнулася. У дверях стояв її брат Сергій.
– Сергію… – тихо сказала вона.
– Приїхала нарешті, – холодно відповів він.
– Я приїжджала! Ти ж знаєш!
– Раз на місяць – це приїжджала? – гірко посміхнувся він. – А я тут був щодня.
Андрій хотів щось сказати, але Оксана ледь помітно похитала головою.
– Я працювала, Сергію. У мене сім’я, діти…
– А в мене що? – різко перервав він. – У мене не сім’я? Я, значить, повинен був усе кинути?
– Я не кажу, що ти повинен…
– Але ти так поводилася! – голос його підвищився. – Ти приїжджала – як у гості. А я бачив, як вона ночами не спала. Як вона плакала.
Оксана відчула, як щось стискає їй горло.
– Вона не казала мені…
– Бо не хотіла, щоб ти відчувала провину! – різко кинув Сергій. – Вона завжди тебе берегла.
Тиша повисла в кімнаті, важка й незручна.
– Я теж її любила… – прошепотіла Оксана.
– Любила… – повторив він. – Але любов – це не тільки слова, Оксано.
***
Похорон минув швидко. Люди розійшлися, залишивши по собі лише шепіт і співчуття.
Увечері Оксана сиділа на кухні, перебираючи старі кухлі.
– Пам’ятаєш цей? – сказала вона братові. – Мама казала, що це її улюблений.
– Пам’ятаю, – коротко відповів він.
– Сергію… – вона наважилася. – Ми ж не будемо сваритися, правда?
Він довго мовчав.
– Я не хочу сваритися. Але й удавати, що все було нормально – теж не буду.
– Що ти маєш на увазі?
– Те, що мама залишила заповіт.
Оксана завмерла.
– Який ще заповіт?
Сергій подивився їй прямо в очі.
– Будинок вона залишила мені.
– Тобі?.. – Оксана відчула, як земля йде з-під ніг. – Але чому?
– Бо я був поруч.
– А я що, чужа?! – голос її затремтів.
– Ні. Але ти була далеко.
– Це не справедливо…
– А справедливо було, що вона пішла із життя, а тебе не було поряд? – тихо, але болісно сказав він.
Оксана не знайшла, що відповісти. Вночі вона не могла заснути. В голові крутилися слова брата.
«Бо я був поруч…»
– Андрію… – тихо покликала вона.
– Мм?..
– Я правда погана донька?
Він підвівся на лікті.
– Не кажи так.
– Але ж це правда… Я була зайнята, робота, діти… Я думала, що ще є час…
– Усі так думають, – зітхнув він. – Поки не стає пізно.
– Вона ж ніколи не дорікала мені… – Оксана заплющила очі.
– Бо любила.
– І що тепер?.. Я ж не можу повернути час…
– Але ти можеш зробити висновки, – Андрій обійняв її.
Наступного дня вони з братом знову сіли за стіл.
– Я не буду сперечатися за будинок, – тихо сказала Оксана.
Сергій здивовано підняв очі.
– Не будеш?
– Ні. Якщо мама так вирішила… значить, так правильно.
Він довго дивився на неї, ніби намагався зрозуміти, чи щира вона.
– Я не через будинок… – раптом сказав він тихіше. – Мені було боляче, Оксано. Дуже.
– Я знаю… – її голос затремтів. – І мені боляче.
– Вона часто питала про тебе.
– А ти що казав?
– Що ти зайнята. Що приїдеш.
– Я боялася бачити її такою… слабкою, – Оксана опустила очі.
– А вона боялася, що ти її забула.
Ці слова ляснули сильніше за будь-який крик.
– Я не забула… – прошепотіла вона.
– Я знаю, – тихо відповів він. — Але вона не завжди це відчувала.
Минуло кілька тижнів. Оксана повернулася додому, до своїх дітей.
– Мамо, ти довго була, – сказав син Максим.
– Я сумувала, – додала донька Марійка.
Оксана обійняла їх обох.
– І я сумувала…
Вона подивилася на них – і раптом відчула страх.
– Слухайте… – сказала вона. – А ви б мене не забули?
Діти здивовано переглянулися.
– Мамо, ти що таке кажеш? – засміявся Максим.
– Ми ж тебе любимо! – серйозно сказала Марійка.
Оксана усміхнулася крізь сльози.
– Я теж вас дуже люблю…
Вона притиснула їх до себе й подумала:
– Тільки б не повторили мою помилку…
Через місяць вона знову приїхала в село.
– Я допоможу тобі, — сказала вона братові.
– З чим?
– З будинком. З городом. З усім.
Сергій здивувався.
– Ти серйозно?
– Так. Я не хочу більше бути “гостею”.
Він довго мовчав, а потім кивнув.
– Добре.
Вони вийшли у двір разом. Груша все ще стояла, хоч і стара.
– Пам’ятаєш, як ми тут лазили? – усміхнувся Сергій.
– І мама кричала: “Злізьте негайно!” – засміялася Оксана.
– А ми не злазили, бо знали, що вона нас все одно пробачить.
Вони подивилися один на одного – і вперше за довгий час усміхнулися без болю.
– Знаєш… – тихо сказав Сергій. – Я іноді злюся на тебе.
– Я знаю.
– Але я не хочу втратити ще й тебе.
Оксана ковтнула сльози.
– І я тебе не хочу втратити.
Він кивнув.
– Тоді давай не будемо чужими.
– Давай.
Вечір опустився на двір. У вікнах знову загорілося світло. І хоч Марії Іванівни вже не було, у цьому будинку знову з’явилося щось важливе – тепло.
Не те, що залишають у спадок у заповітах. А те, що передається лише через серце. І яке так легко втратити… якщо згадати про нього запізно.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
