– Старша залишається зі мною, а молодшу забирай та з’їжджай. Розлучимося по суду, якщо відмовишся, – Сергій при цій заяві не дивився їй у вічі. Він дивився у вікно, на годинник, на люстру, тільки не на дружину.
Але розлучитися дуже хотів.
Яна, яка протирала люстру і ніяк не думала, з якою пропозицією до неї йде Сергій, заклякла.
– У сенсі? – перепитала вона, вирішивши, що не дочула.
Сергій вимкнув телевізор. Тиша не надавала йому сміливості, але він зібрався з духом і повторив:
– Яно, я все вирішив. Ми розлучаємося. Квартира моя, за дарчою. Можеш навіть не намагатися поділити майно.
– У тебе є житло, там, у твоєму місті. Катю можеш забирати. А Лізі потрібний чоловічий приклад, спортзал, нормальна школа.
– Я її сам виховаю. Ти збираєш речі, береш Катю та зникаєш до мого повернення з роботи. Вечерю мені залиш.
Питається, чи не міг по-людськи сказати? На його кохання Яна вже не розраховувала, а на повагу та розуміння – ще сподівалася.
– Мені зараз не до переїздів, Сергію. Катя лікується тут. Її ще можна поставити на ноги… Мені просто ніколи думати про твою кризу середнього віку і поділ майна. Тобі треба йти – ти й іди. Винаймай квартиру.
Сергія ця пропозиція не надихнула.
– Та куди я піду? Це мій дім. І взагалі, давай без цієї маніпулятивної нісенітниці. Не можемо ми поставити її на ноги. Три роки минуло, Яно! Три! Сенсу нуль. Вона ніколи не ходитиме! Змирися вже.
– Змиритись? Ніколи! Поки не випробую все, що можливо… і неможливо, – відповіла Яна. – А ти її вже списав з рахунків.
Сергій усміхнувся. Списав… Три роки не бачить ні дружину, ні дітей. Молодша лікарнями, старша – гуртками і репетиторами, бо у Яни немає часу займатися обома.
Він приходить увечері – вдома порожньо. Він іде вранці – всі або вже пішли, або раз на тиждень відсипаються до обіду. Про таку сім’ю він мріяв?
– Ти її списала. Це все через тебе сталося!
– Через мене? Це ти не догледіа!
Наша пісня гарна, починай спочатку. Три роки їх сварки про те саме.
…Три роки тому Яна залишила чотирирічну Катю з Сергієм, а він засів за ноутбуком, надів навушники і не чув, як донька відчинила вікно.
– Та я взагалі не повинен був за нею дивитися! – Розлютився він. – Я працював! Я гроші в сім’ю приносив, доки ти борщі варила! Не треба перекладати вину. Якби ти нормально сиділа з дітьми, нічого б не сталося!
– Я пішла прибрати бардак після твого обіду! – Саме тоді Катя відчинила вікно, та сперлася на сітку.
– Могла і потім прибрати. Бачила ж, що я зайнятий.
– Ти погодився з нею посидіти, – нагадала Яна.
Сергій втратив інтерес до суперечки. Навіщо щось з’ясовувати, якщо вони розлучаються?
Він пройшов повз неї до виходу, натягуючи куртку.
– Ключі кинь у поштову скриньку. І подумай про Лізу. Дівчинці батько потрібніший, ніж тобі – безплатна доглядальниця.
Сергій благородно дав їй не один день, щоб з’їхати, а аж цілий тиждень. Але тільки на п’ятий день, коли частину сумок було вже зібрано, Яна зважилася поговорити зі старшою донькою.
– Лізо, ми з твоїм батьком скоро роз’їдемося.
– Та я вже зрозуміла, – кивнула Ліза.
– Хто тобі сказав?
– Ніхто. Просто, ну, у мене є очі, – відповіла Ліза, – тато додому не приходить, ти валізи збираєш і ховаєш їх. Мабуть, з’їжджатимемо ми, а не він.
Яна повірити не могла, що це каже її дочка. Як вона не помітила, що Ліза вже така доросла? Напевно, в чомусь Сергій і має рацію – Лізі потрібніший батько, ніж мати, яка пропадає в лікарнях з її сестрою.
– Тобі нікуди їхати не треба. Тато хоче, щоб ти залишилася з ним, і, я думаю, це найкраще рішення для тебе… – переступила через себе Яна. Ну, серйозно. Тобі так буде краще – у тебе тут школа, друзі, своя кімната.
Але дівчинка вважала інакше.
– Так. Стоп. Давай наново. Тато, який востаннє читав мені казку в першому класі, раптово згадав, що він батько, і вирішив залишити мене тут?
– Щоб я жила з ним та з жінкою, яку він сюди приведе? Але Катю він залишати не хоче? Йому потрібна здорова донька для гарного малюнку?
Знову ж таки, Яна ніби заново знайомилася з донькою. Ліза взагалі не переживала щодо школи та друзів, вона ніде не пропаде.
Наступного дня Яна почала пакувати сумки відкрито. Процес йшов механічно: скласти футболки, обернути тендітне рушниками, підписати коробку маркером.
З Лізою вони все обговорили чесно та без прикрас, але Яна, як могла, приховувала причини переїзду від Каті.
– Мамо, – покликала її Катя, яка теж помічала сумки. – Батько мене не любить?
Яна завмерла, стоячи до неї спиною.
– Чому ти питаєш, сонечко?
– Я чула, що він сказав, коли йшов.
Яна подумки проклинала його – ну гаразд, втомився від шлюбу, від лайки, яка в них увійшла в норму. Але ж діти тут до чого?
– Звісно, любить. Тато дуже втомився. Дорослі іноді говорять жахливі речі, коли їм боляче чи страшно. Тебе він любить найбільше у світі. Але йому також важко.
– Тоді чому він злий саме на мене? – Катя провернула колеса візка, під’їжджаючи ближче.
– Ніхто тебе не звинувачує. Він сам не зрозумів, що сказав.
Вийшло непереконливо. Проводи теж виявилися непереконливими. Сергій намагався виглядати так, ніби йому дуже шкода, але Ліза його просто ігнорувала, а Катя, через вік, ще не розуміла, як їй реагувати.
Коли їх уже не було у квартирі, приїхала його мама.
– Догрався? – Видала вона, – Де дівчата?
– Виїхали вже, мамо.
– Наздоганяй давай, вистачить нісенітницею страждати! – Сказала вона, – Думаєш, що, якщо одна сім’я тебе не влаштовує, то можна їх викинути і побудувати нову?
– Нічого я не хочу будувати! Я теж людина! Я теж можу втомитися!
***
Повернувшись туди, де виросла, Яна часу не втрачала – школа, реєстрація, лікарня. Квартира тут величезна, набагато більше, ніж була у Сергія, – так що дівчата мають окремі кімнати.
Ліза виявила чудеса дипломатії та нахабства. Коли Яна привела її в ліцей, то й пару слів вставити не змогла, тож Ліза говорила за всіх сама. І директорка її красномовство високо оцінила.
Яна вперше за три роки проспала десять годин поспіль. Прокинувшись, вона довго лежала, прислухаючись до будинку. За стіною шепотіли доньки. Скрипів паркет. За вікном співали пташки.
Все виявилося куди оптимістичніше, ніж вона думала. Тут і школа чудова, і лікарня, несподівано для такого містечка, гарна. Пощастило. Дуже пощастило.
Через рік Яна вже майже забула про розлучення.
А потім з’явився Віктор Степанович, – сусід зверху. Він то сумки їй піднесе, то з комунальниками розібратися допоможе.
– Яно, – він махнув їй рукою, – Я тут картоплі накопав, два мішки. Вам потрібна? Бо куди мені одному стільки…
– Дякую, Віть, я заплачу…
– Ще чого! – ображався він. – Я ж від щирого серця.
Якось увечері, коли діти вже спали, Віктор прийшов із букетом троянд.
Через п’ять років життя справді налагодилося.
Катя не стала на ноги в медичному розумінні – повного лікування не сталося. Але прогрес все ж таки був – по квартирі вона могла трохи ходити і без візка, а для них це вже щастя.
Ліза настільки полюбила це місто, що навіть в університет готувалася вступати тут.
Тоді про них і згадали колишні родичі. І Яні надійшло повідомлення.
– Яно. Дзвонити не стала, знаю, слухавку не візьмеш. Але не можу тобі не сказати. У Сергія півтора роки тому зір почав падати.
– Лікарі прогледіли, він же по поліклініках не ходив, усе робота, робота. Зробили оперативне втручання, але невдало.
– Не бачить він нічого. Роботу втратив, Світлана втекла. Шкода. Його шкода.
Яна перечитала повідомлення декілька разів, – але ніякого жалю до колишнього не відчула.
З кухні долинув дзвін посуду – Ліза робила омлет. З кімнати чулося сопіння – Катя намагалася самостійно встати з крісла, стукаючи своїми новенькими тростинами. Віктор Степанович голосно лаяв кота, який знову точив кігті об новий диван.
Вона видалила повідомлення, нічого не відповівши. Не дарма ж кажуть, що шляхи Господні не звідані, і кожен отримає за вчинки свої…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
