Даша не почувала себе другою в родині. Вона молодша, різниця із сестрою два роки. Дівчаткам усе діставалося порівну. Даша ніколи не ходила в одязі сестри, якщо трохи, в ранньому дитинстві.
Обновки купували і Тані й Даші. Батьки могли собі це дозволити. Якщо Таня з батьками їхала на море, то й Даша не лишалася у бабусі. А в інших же сім’ях буває. Вони завжди їздили разом.
На вісімнадцятиріччя Тані подарували однокімнатну квартиру у сусідньому місті, де вона вступила і навіть дозволили переїхати.
Хто ж утримував студентку, оплачував усе? Батьки. Вони ж і холодильник їй продуктами забивали, й гроші давали.
Даша сестрі заздрила, але треба було почекати два роки і у неї буде така ж квартира. Батьки обіцяли. Даша чекала свого повноліття.
Все відбувалося швидко: випускний, день народження, вибір навчального закладу. Даша обрала, вступила на бюджет. Батьки зраділи, вони й так за навчання Тані вже чимало заплатили.
– Якщо вам потрібне місце в гуртожитку, то краще одразу це…
– Дякую, але не треба, – радісно сказала Даша.
– Потрібно, обов’язково потрібно, донька не зрозуміла.
Даша справді не зрозуміла. Батьки обіцяли, а тепер їй гуртожиток? Вона стояла і мовчала, обличчя вкрилося червоними плямами від хвилювання, стало душно. Даша пам’ятала, як Тані вручили ключі після вступу. Заздрість? Можливо. Батьки ж обіцяли.
Місце в гуртожитку їй дали.
– Даша, ти не так все зрозуміла. Вивчишся, а потім ми тобі допоможемо. З Танею жити зараз не можна, у неї молодий чоловік.
– Але ж ви обіцяли! У нас завжди все однаково було. Я чекала!
– Вибач, зараз ніяк не можливо. Зрозумій нас. Накопичимо і купимо. Все буде між вами порівну.
І Даша зрозуміла. Зрозуміла, але образа засіла, десь далеко, маленька, тиха, мовчазна, – але вона була. Даша вчилася. Сусідки по гуртожитку були різні, але переважно всім доводилося підробляти.
Батьки не забивали їй холодильника. Причина була – не весь же гуртожиток годувати. Грошей давали небагато, щоб вистачало на їжу.
А їх не вистачало, Даша просити не хотіла. Іноді вона забігала до сестри, але Таня ніколи не була сама. Залишитися в неї ніколи не виходило, тільки, якщо чай випити.
Даша вчилася, працювала, а ще писала курсові, контрольні, це не безплатно.
Коли Даша була на останньому курсі, Таня вже стала мамою. Весілля не було, розписалися за фактом її цікавого положення. І… Квартиру Тетяни продали, і купили їй одразу трикімнатну. Зробили це батьки.
– Даша, зрозумій нас. Ти ще одна, навіть хлопця нема, а Таня має дитину, в положенні другою. Невже їм в одній кімнаті тіснитися.
– Тобі ми накопичимо, у нас завжди все порівну. Тепер Тані нічого не треба, все буде тобі. Ми ж вас любимо однаково.
Даша знову зрозуміла, повірила, тільки образа заворушилася, підросла, але залишалася тихою та мовчазною.
Дівчина не чекала на диво від батьків. Її запросили в гарну компанію, де вона проходила практику. Кар’єра йшла в гору, зарплата зростала, з’явився хлопець.
Весілля, подарунки, потім малюк. Про квартиру батькам Даша не нагадувала та й не сподівалася. Не купили, сама досягне, вірніше вже самі.
А батьки не згадували, хоча могли б зробити подарунок на весілля чи народження внучки. Вони ж однаково дочок люблять!
Переїзд у нову квартиру відбувся. Три кімнати. Юрій наполіг взяти одразу велику, на одній дитині зупинятися не збиралися.
Тільки Даша переживала, чи вони зможуть однаково забезпечити дітей. Коли маленькі діти це ще можна, а потім – невідомо.
– Зможемо, – заспокоював її Юрій. – Діти повинні самі всього досягти, як ми з тобою. Їх до цього треба готувати, не давати на блюдечку. У тебе така ситуація, а в мене трохи інша.
– Мене у вісімнадцять років просто викинули з дому. Я іноді один хліб їв. Проте ми ні в кого не просимо і на шиї не сидимо. Нікому нічого не винні.
***
Тим часом батьки допомагали Тані. Тані важко, діти вступили, студенти, платити треба, утримувати.
– Даша, – зателефонувала мати одного вечора. – Тут така справа. Хотіли попросити в тебе грошей в борг.
– Мамо, з вашими зарплатами та пенсіями вам не вистачає?
– Не для себе, для онуків. Ми все повернемо.
– Мамо, мої діти забезпечені, нічого не потребують. Самі заробляють. Їм нічого не треба.
– Це дітям Тетяни. У борг, а ми віддамо. Даси?
– Дам, звичайно, дам! Візьміть усі гроші, які ви мені на квартиру збирали. Там, напевно, чимало набігло з моїх шістнадцяти років.
– Мені квартира вже не потрібна. Ви ж нас однаково любите, все порівну! І віддавати не треба, невже я з вас борг вимагатиму.
– Даша, ти не так зрозуміла. Ми б не просили, якби гроші були.
– А де вони? Вигідне вкладення у мою сестру? Яка мене й знати не хоче. Яка голодній студентці тільки чай наливала, а делікатеси залишала друзям?
– Чай з однією цукеркою, а мені б бутерброд тоді. А купували усе саме ви. Пам’ятаю. “Пий чай і йди, до мене зараз прийдуть.” Ось як було!
– І я йшла, а потім перестала ходити. Вона ж ще на мене й скаржилася вам! Не ходжу, не допомагаю, мабуть, компанія у мене погана. Вклали гроші, дивіденди збирайте там!
– Даша, ти стала жорстокою! Ви ж сестри, а ми батьки.
– Значить ти, мамо, нічого так і не зрозуміла.
***
Батьків трагічно не стало в дорожній пригоді за пів року через неуважність чоловіка. Батько був за кермом, не впорався з керуванням на слизькій дорозі, вилетів на зустрічну.
Їхали додому від старшої доньки. Як потім з’ясувалося, вони збиралися брати великий кредит під заставу квартири.
Кредит оформити не встигли, відділення банку зачинилося, відклали на наступний день. Але не судилося.
***
Спадщина. Тетяна нервувала. Заповіту не було, дарчу не оформляли.
– Даша, батьки обіцяли мені грошей, а квартиру моєму старшому синові. Наразі вийшло, що я залишаюся без усього.
– Грошей уже не буде, а квартира… Батьки обіцяли, ти повинна відмовитися від своєї частки. У тебе все є, а мені потрібно.
– Таня у тебе все було! Квартира у вісімнадцять, повний холодильник, гроші, наступна квартира після весілля, гроші на твоїх дітей, а потім на забаганки твоїх дітей!
– У мене теж все було, але лише в обіцянках. Потім, потім, потім … А я все потом і працею. Я не відмовлюсь від своєї половини.
– Нехай хоч раз, але все буде порівну. Знайду, куди витратити. Поставлю батькам пам’ятник, у тебе ж грошей немає. Хоча все має бути порівну, але не поставлю ж половину пам’ятника.
Образа виросла і пішла разом із батьками. Не дали, та й гаразд. Все є, все зароблено. Як кажуть, – про покійних, або гарно, або ніяк. Нехай лежать з богом…
Як вам вчинок батьків? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
