З розповідей діда. Кінець літа 1944 року, війна наближається до логічного фіналу. Німцям ловити вже нічого, але воюють по-звірячому.
Наші, втім, їм не поступаються. На фронті короткочасне затишшя, танкова бригада стоїть в досить великому польському селі. Це село мало велику залізничну станцію і знаходилося на перехресті важливих доріг.
Через нього постійно рухалися колони піхоти, бронетехніки, постачання. Як згадував дід, через це в селі було більше смершівцями і особістів, ніж звичайних солдатів.
Вечір. З краю села стоїть височенний і розлогий дуб. Йдуть два офіцера-танкіста. Сперечаються про те, хто краще стріляє.
– Чого ти мені кажеш, я ще в 38-му «Ворошиловського стрілка» отримав!
– Подумаєш! Я з семи років з батьком на полювання ходив, ми білку в око били!
– В око, ага! А слабо он в ту ворону потрапити? – і показує на ту що сидить на вищезгаданому дубі ворону. Відстань пристойна.
– Та легко! Гей, боєць, а ну-ка дай мені гвинтівку! – звертається до якогось солдатика. Пересмикує затвор, цілиться … Ба-бах! Ворона каже презирливе «кар-р» і відлітає.
Крона дуба заворушилася, і на землю впав німець в камуфляжному комбінезоні з Замазаним зеленим обличчям.
На грудях була рана смертельна … На дереві знайшли портативну радіостанцію, по якій він передавав повідомлення про переміщення наших військ. Дурна смерть для диверсанта …
