– Яка машина, Ларисо? Ти взагалі у своєму розумі? – заволала Тома. – У Павлика оплата за перший семестр на носі!
– Він в університет вступив, ти забула? На бюджет не пройшов, балів не вистачило. Ти уявляєш, скільки це зараз коштує?
– До чого тут Павлик, Томо? – здивувалася Лариса. – Я на цю машину три роки відкладала. Я чесно працювала, брала переклади ночами, англійську свою використовувала по максимуму.
– Мені тридцять п’ять років, і я хочу їздити на роботу з комфортом, а не задихатись у метро!
– У метро їй набридло! – Світлана, молодша сестра, демонстративно хитнула візок, в якому сопів двомісячний малюк. – А мені ось набридло рахувати копійки від допомоги до допомоги!
– Ти ж знаєш, Ігорку зарплату урізали, а в нас тепер двоє дітей. Іпотека сама себе не виплатить!
– Ларо, ти ж завжди була розумною. Навіщо тобі ця купа заліза? Це ж страховка, бензин, податки… Чистий збиток! А освіта племінника – це інвестиція!
– Інвестиція в чиє майбутнє, Світлано? У ваше? – Не стрималася Лариса.
– Ларисо, доню, – подала голос мати. – Сестри правду кажуть. Сім’я ж – це коли всі разом. Ти в нас одна… без зобов’язань.
– Квартира в тебе є, хороша робота. Ну, куди тобі ще й машина? Тільки зайвий клопіт. А Світлані важко, Томі теж не легко – Пашка дорослий зовсім став, потреби інші. Ти ж завжди нам допомагала. І з квартирами допомогла, ми ж пам’ятаємо, дякую тобі…
– Так, дякую, – гірко посміхнулася Лара. – Тільки, коли я Тамарі на перший внесок давала, мені сказали, що вони повернуть борг.
А коли Світлані борги за кредитом закривала, обіцяли «з першої премії» повернути. Минуло п’ять років. Де ці гроші?
– Ой, почалося! – Тома закотила очі. – Рахувати почала! Рідним сестрам шматка хліба пошкодувала. Та якби в мене були зайві гроші, я б тобі першій принесла! Але ж у нас діти, Ларо! Діти! Ти розумієш, що це таке?
– Ні, не розумію! – відрізала Лариса. – Я ж весь час витрачала на те, щоб ваші діти жили в добрих умовах. Поки ви в декретах сиділи, я звіти зводила!
– Саме так! – Підхопила Світлана. – Ти кар’єристка, тобі простіше. У тебе лише ти сама. А в нас відповідальність. Ми продовжуємо рід. Мамо, ну скажи їй!
– Дівчатка, не сваріться, – м’яко промовила Ірина Степанівна. – Лара, справді, подумай. Машина – це забаганка! А Павлику треба вчитися.
– Невже ти хочеш, щоб твій племінник в армію пішов, чи вантажником працювати? Ти ж його любиш!
Лара згадала, як минулого року возила Павлика та його молодшого брата на море. Сама сплатила квитки, готель, всі розваги, щоб Тома з чоловіком могли «просто видихнути та побути вдвох».
Вона тоді навіть собі новий купальник не купила, заощадила. А тепер вона – егоїстка, бо захотіла купити старий, але міцний автомобіль!
– Тобто ти відмовляєш? – Тома навіть підвелася. – Власному племіннику?
– Так. Я відмовляю. Бо у Павлика є батько й мати. І Артем має батьків. А в мене, крім самої мене, нікого немає! І якщо я про себе не подбаю, ніхто не подбає!
– Ой, бідолаха! – виразила Світлана. – Нікого в неї немає! А ми хто? Ми ж твоя родина! Ми про тебе дбаємо!
– Ось ти зараз купиш машину, в дорожню пригоду потрапиш, не дай боже, хто за тобою доглядатиме? Знову ми?
– Досить мене ховати, – Лара встала з-за столу. – До речі, якщо ми вже заговорили про моє «самотнє» життя… Я нещодавно познайомилася із чоловіком. Його звуть Андрій.
Сестри стривожено перезирнулися. Звичайно, вільна Лара, яка пристойно заробляла, була їм життєво необхідна, а ось заміжня Лара з власними інтересами… Це була катастрофа!
– Ой, Ларо… – Світлана перша порушила мовчання. – У тридцять п’ять років знайомитись… Це ж завжди з каверзою.
– Хто він? Чим займається? Чи не алконавт, я сподіваюся?
– Він інженер. Ми познайомились на виставці. Він у розлученні, дітей немає.
– У розлученні! – Закричала Тамара. – Ну, я так і знала! Ларо, ти ж розумна жінка. Якщо від нього дружина пішла, значить, там такий характер, що ворогові не забажаєш.
– Або не просихає, або гуляє. А може, й те, й інше. – Нормальних мужиків ще цуценятами розбирають.
– Ми не знаємо, чому вони розійшлися, – спокійно відповіла Лара. – Іноді люди просто перестають розуміти одне одного.
– Ага, казки розповідай, – пирхнула Свєта. – Усі вони так кажуть. “Ми не зійшлися характерами”. А насправді – або борги, або мамин синок, або ще щось гірше.
– Ларо, навіщо тобі цей побутовий інвалід? Тобі зараз так добре! Вільна, нікого годувати не треба, шкарпетки прати не треба. Живеш на втіху…
– Так, – підтакнула Тамара. – Ми ось зі Світланою заміжні й знаємо, яка це праця. Щодня – готування, прибирання, чоловік завжди чимось незадоволений. А ти принцеса! Навіщо це тобі? Заради чого? Щоб через два роки теж у розлученні бути?
– Я хочу свою сім’ю, – тихо сказала Лара. – Своїх дітей.
– Своїх? – Світлана засміялася. – У тридцять п’ять? З твоїм здоров’ям? Зараз такі навантаження, екологія… Це ж ризик який!
– Та й навіщо тобі свої, коли в тебе є наші? Он, Артем підросте, будеш з ним гуляти. Павлик тебе обожнює. Ти для них найкраща тітка. А свої – це безсонні ночі, зуби, кольки…
– Дівчата вірно кажуть, – кивнула мати. – Ларо, ти добре подумай. Андрій цей… сьогодні є, завтра нема. А сестри – це назавжди. Кров … не водиця …
– Не ображай їх, дочко. І про гроші подумай. Машина – це залізо, воно іржавіє. А Павлику ти влаштуєш життя, якщо навчання йому оплатиш.
– Знаєте що, – Лара взяла сумочку. – Я піду. У мене справи.
– Знову до цього? – Тома невдоволено скривилася. – Лар, ну будь ти серйознішою. Давай завтра зустрінемося, обговоримо оплату університету.
– Нам до п’ятниці треба зробити перший внесок, інакше його відрахують, не встигнувши зарахувати!
– Обговорюйте це з його батьком, Томо. У нього теж є зарплата. І в тебе є робота, до речі!
Лара вийшла з квартири, не чекаючи відповіді. На сходовому майданчику вона почула, як за дверима зчинився крик – сестри почали обурено обговорювати її «нахабство».
***
Лариса купила машину. Вона не стала повідомляти про це родину, просто виклала в соцмережах маленьке фото керма з брелком. Телефон відразу розжарився від повідомлень.
– Ти серйозно? А як же Паша” – писала Тома.
– Мама плаче, каже, ти зовсім про совість забула, – це була Світлана.
Лара не відповіла. Навіщо бісер перед сестрами метати? За місяць вона запросила всіх в кафе. Мати прийшла, сестри з чоловіками та дітьми теж з’явилися.
Вигляд у них був переможний. Мабуть, сподівалися, що Лара «схаменулась» і вирішила компенсувати свою покупку якимись щедрими дарами. Тома сіла на стіл.
– Ну, розповідай, що це за терміновість? Сподіваюся, ти розв’язала питання із зимовим одягом для хлопців? Бо у нас зовсім біда з грошима.
Лариса подивилася на Андрія, що сидів поруч і тримав її за руку під столом.
– Я хотіла вам дещо сказати, – сказала вона. – Ми з Андрієм вирішили одружитися. Весілля за три тижні. Буде скромна вечеря для найближчих.
Обличчя сестер витяглися. Чоловік Томи, Валера, ніяково кашлянув.
– Вітаю, – сказав він.
– Одружитися? – заволала Світлана. – Так швидко? Ви ж знайомі всього нічого! Ларо, це ж божевілля! Ти його зовсім не знаєш!
– Ми досить знаємо одне одного, – відповів Андрій, посміхаючись. – І ми дуже щасливі.
– Мамо, ти чуєш? – Тома повернулась до матері. – Вона виходить заміж! У тридцять п’ять років! А як же ми? Ти ж тепер… ти тепер будеш усе у свою родину тягнути?
– Саме так, Томо, – Лара посміхнулася. — Я буду будувати свою родину. У нас є спільні плани, ми хочемо розширювати квартиру, думаємо про дітей. Тому я одразу хочу розставити всі крапки над «і».
– Я більше не зможу оплачувати ваші кредити, навчання племінників чи відпустки. У мене тепер є інші пріоритети!
– Та як ти можеш! – Світлана схопилася. – Після всього, що мама для тебе зробила! Після того як ми…
– Та ми тебе завжди підтримували! А ти нас тепер викидаєш із життя заради першого зустрічного розведеного?
– Світлано, сядь, – тихо сказала Ірина Степанівна. – Доню… ти серйозно?
– Абсолютно, мамо. Я дуже довго була для всіх «зручною». Я платила за ваш спокій своїм часом і мрією про сім’ю, а тепер я хочу пожити для себе.
Я буду рада бачити вас на вечері, якщо ви зможете щиро за мене порадіти. Якщо ні, я зрозумію.
– Щиро порадіти? – Тома пирхнула. – Коли ти нас практично грабуєш? Ти ж обіцяла Павлику допомогти з освітою!
– Я ніколи цього не обіцяла, Томо! Ти сама це вигадала і сама повірила. Павлику дев’ятнадцять років, він може знайти підробіток, як я робила в його віці.
Сестри переглянулись.
– Ну і котись! – Світлана схопила візок. – Подивимося, як ти заспіваєш, коли твій «інженер» покаже справжнє обличчя. Не приходь потім плакатися! У нас для тебе двері будуть зачинені!
– Світлано, не кажи дурниць, – спробував утихомирити її чоловік, але вона тільки відмахнулася.
Родичі пішли галасливо, демонстративно, кинувши недоїдені тістечка. Залишилася лише мати. Вона довго мовчала, дивлячись на Ларису.
– Він хороша людина, мамо, – тихо сказала Лара. – Правда.
– Та я бачу, що не поганий, – зітхнула Ірина Степанівна. – Просто… ми звикли до тебе такої. Завжди виручиш, завжди поряд. А тепер… Дівчата зляться, бо бояться. Без тебе їм важко доведеться…
– Їм час вирости, мамо. І мені також.
– Гаразд, – мати підвелася. – Прийду я на твоє весілля. Куди ж я подінусь. Тільки сестер твоїх, боюсь, не буде. Довго будуть образу таїти…
– Це їхній вибір, мамо.
Весілля справді було скромним. Сестри не прийшли, надіслали лише коротке повідомлення з побажанням «не пошкодувати про зроблене».
А Лара й не шкодувала. Стоячи в білій сукні поряд з Андрієм, вона вперше відчувала, що її життя належить лише їй.
Через рік Лара народ ила доньку, яку назвали Валерією. Відносини із сестрами так і залишилися прохолодними.
Вони спілкуються у свята, короткими фразами, Лара більше не пропонує грошей, а вони більше не просять. Знають, що отримають відмову.
Тамарі довелося вийти на другу роботу, а Павлик таки перевівся на заочне і почав підробляти.
Світлана теж стала економнішою, і, як не дивно, їхні шлюби від цього не розвалилися – чоловікам довелося взяти на себе більше відповідальності, а не чекати з моря погоди…
Як вам позиція сестер? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
