Ділили спадщину у сварках, але не дісталася вона нікому. У мого чоловіка шестеро братів та сестер. Але не всі вони рідні між собою. У кожного з батьків були свої родини, але, на жаль, “на віку, як на довгій ниві”.
Свекруха Галина Павлівна мала тройко дітей, дві доньки, та сина. Хоча і мала вона чоловіка, але дітей виховувала сама, бо чоловік полюбляв міцні напої. Він погано відносився до дружини та дітей. Не було сили все це терпіти, тому вона вирішила його покинути.
Але куди подітися з трьома малолітніми дітками? В їхньому селі жив чоловік. Дружину він втратив, бо була вона невиліковно хворою, але залишила по собі сина та доньку, якими чоловік і опікувався.
Сергій Іванович був чемною, вихованою людиною без шкідливих звичок. Галина Павлівна йому давно подобалася, от він і запропонував їй жити разом, виховувати діток в добрі та любові.
Від такої пропозиції вона не могла відмовитися, бо дуже хотілося жіночого щастя, й дітям доброї долі. Щоб не було зайвих пліток, вирішили вони переїхати в інше село, якомога далі від дурних спогадів, та злих язиків.
Так, як родина була багатодітною, сільрада виділила їм великий будинок, в якому вони й оселилися. Було не легко. Поки діти звикали одне до одного, до нових батьків, до незнайомого будинку, батьки влаштувалися на роботу.
Сергій Іванович механізатором в колгосп, а Галина Павлівна – ветеринаром на молочнотоварну ферму. Хоч і тяжко було виховувати п’ятеро діток, та вони вирішили, де п’ятеро, там і шестеро. І з’явилася у них спільна донька Мирослава.
Час минав, діти повиростали, батьки одружилися. Будинок вони викупили у сільради. У батька був хист до будівництва, тому садибу він відбудував знатну. Діти між собою ладили, але, як повелося, найменшу любили найбільше.
Батько любив наголошувати Мирославі, придивляйся, господарюй, це ж тобі все дістанеться. Інші слухали, мотали на вуса, але не сперечалися. Тут у батька виявили онкозахворювання, потрібне було коштовне лікування.
Вирішили, що у виділенні грошей на лікування брати участь повинні всі діти. Моєму чоловікові батько був рідний, то ж питання, давати, чи не давати, не стояло. Ми усвідомлювали, що потрібно рятувати рідну людину.
Чоловікова сестра з нами погодилася, а Галини Павлівни діти сказали, щоб ми самі лікували свого батька. Ось і перша сварка виникла між дітьми, та на жаль не остання.
У Мирослави була своя родина, чоловік її сказав, що він буде лікувати тестя, але після того, як садибу на них відпишуть.
Нащо батько, зі слізьми на очах, відповів, що нікому відписувати не буде. – Коли мене не стане, хоч по цеглинці розтягніть – мовив він.
Батька не стало. Мирослава була впевнена, що садиба вже її. Та зась… В наслідування батьківської частки вирішили вступити й мій чоловік з сестрою, й матір.
Що тут почалося?
Погрози та лайки навіть з боку Галини Павлівни. Ось в такій ситуації й відкрилися всі справжні почуття “люблячої мами”. Тепер постало питання, кому за матір’ю доглядати? І знову сварки, та лайки.
Тепер вже чоловік повторив їхні ж слова, що свою матір ви доглядайте самі. Возили ту бідну матір, від доньки до сина, від сина до другої доньки, вони по місяцю за нею доглядали.
В лютому 22 року і Галини Павлівни не стало. А тут повномасштабне вторгнення. В перші ж дні й батьківської садиби не стало. Ось так в житті все обернулося.
Батьків немає, садиби немає, діти не спілкуються, навіть онуки в бік один одного не дивляться. Дехто там залишився, ми виїхали. Дуже прикро і сумно, що така велика родина, а поспілкуватися ні з ким.
Мабуть, таких ситуацій безліч? Але чути їх від когось, та бути, безпосередньо, їх учасником – різні речі. Та що поробиш? У кожного своя доля.
