Мені 28 років і я самотня, незаміжня, дітей немає, живу з батьками. У мене було кілька довгих стосунків та кілька романів, але я так і не зустріла серед них того, за кого захотіла б заміж. А ті, хто мені справді подобався, навіть не звертали уваги.
До 25 я не панікувала, була дуже веселою, товариською, доброю, життєрадісною дівчиною. Працювала, навчалася, вела дуже активний спосіб життя, було багато друзів, спілкування. О 25 отримавши диплом і вийшовши з університету, мене ніби вдарили обухом по голові — «я незаміжня, хлопця навіть немає». І все почалася моя депресія. Мій настрій був поганим постійно.
Наступні 2 роки я справді намагалася бути веселою, спілкуватися з людьми, ходити кудись, працювати, посміхатися. Але нічого не клеїлося, адже вся моя поведінка, по суті, самообман. Бути веселою, і вдавати, що я весела і задоволена життям — різні речі. Я відчуваю себе неповноцінною, мені соромно, що я незаміжня, адже чому тут радіти? Як можна в таких обставинах бути веселою, щасливою, задоволеною?
Мені вже не хочеться будувати кар’єру, займатися спортом і взагалі всім, що раніше я так любила. Всі досягнення стали нічим, у порівнянні з цією проблемою. Просто тому, що у мене вже все це відійшло на 2-3-10 план, мені вже не кар’єра чи досягнення потрібні, а з малюками своїми няньчитися, сім’ю створбвати.
Також я постійно в пригніченому настрої. Я розумію, що в такому стані нікого не знайду, а настрою теж нема з чого змінюватися. Коло замкнулося.
І до психотерапевтів уже ходила, все без пуття. У підсумку, зараз просто сиджу цілими днями вдома, нікого не хочу бачити, не можу спілкуватися з людьми, не можу сміятися. Їм, працюю і сплю – це вся моя діяльність. Поки що не бачу виходу з цього глухого кута.
Я б вже і забила на свою самотність, і спробувала просто жити для себе, але на тлі цього стресу я збожеволіла. Читаю усіляку літературу, спілкуватися ні з ким не можу. Повний глухий кут. Може, знайдеться якась слушна порада, хоча мало вірю
