– Андрію, а твоєї матері Марії вже немає в живих…
– Як це?
– Три місяці вже, – а потім метушливо виправдовуючись, – ми дзвонили, але в тебе, мабуть, номер новий. Телеграму відправляли. Знайти не могли, розумієш?
– І твоїй дружині дзвонили колишній. І вона не додзвонилася. Ось Микола Зимін допоміг, він, виявляється, в органах. А ми ж не знали. Якби знали раніше…
– Так захворіла, чи що?
– Ні. Ну як… Інсульт. У дворі сніг чистила, та впала. Але жива ще була. А потім у лікарні три дні – повторний інсульт. Знаєш же, лікарню нашу. Чи вони врятують?
Андрій мовчав, не знав, що й сказати у такому разі. А потім ляпнув:
– Я вам, напевно, грошей винен?
– Грошей? Ні-ні. Навпаки. Точніше… Загалом у тітки Марії гроші були. Вдома у неї, у вас… знайшли ми, у документах. Довелося нам лазити, пробач. На все вистачило.
– І навіть на поминки, і на дев’ятий день пиріжки у Васильовича замовили, там смачні пиріжки. Розносили… І на сороковій. От хіба що – пам’ятник зробити… так не вистачить уже там.
– Але все до копієчки у мене, і чеки скрізь брала, тільки священник без чека, звали. Але, як було не покликати?
– А ще мужикам біленьку купували, на цвинтарі, щоб краще все зробили, – відчувалося, що вона переживала за гроші, хвилювалася, що витратили зайве без дозволу.
– Вистачило ж? То й добре… Шкода матері. Адже я не знав, – він уже уявив, з ким розмовляє, але все ніяк не міг пригадати ім’я співрозмовниці, хоч вона й назвалася перед розмовою.
– Рада я, що додзвонилася, – полегшено зітхала співрозмовниця. – А то вже не знала, що й робити. Комуналка ж. Квитанції забираю, а оплачувати мені зять заборонив. Сказав – не твоя справа.
– А я вже з цих грошей хотіла… Марія борги не любила. Царство небесне… Приїхати б тобі, Андрію. Взимку будинок без опалення не можна залишати. Треба до зими вирішити. Та й до матері, на цвинтар…
– Я передзвоню вам. Добре?
– Так-так… Звичайно. Рада я, що додзвонилася. Прямо, гора з плечей.
…Свій телефон він загубив, коли їхав із відрядження. Шукав, дзвонив в те кафе, де зупинявся, заяву написав у відділенні поліції, але не знайшли. Звичка – пхати телефон у задню кишеню штанів – погана звичка.
Шкода було ділові та робочі контакти. Про матір тоді він думав найменше. І про сина – теж …
Телефон придбав новий, робочі контакти відновив. Допомогла Ліда, дружина… або співмешканка… або жінка, з якою жив чотири останні роки.
Він ще іноді дратувався, коли згадував, що немає того чи іншого номера… немає тих контактів, які були потрібні, хоч і не часто, але все ж таки.
Відсутність контакту з матір’ю не дратувала. Так, згадає часом, подумає, що треба звернутися до служби зв’язку, відновити. І із сином контакт треба відновити. Звісно, треба. Але ніколи поки що.
Це все відкладалося, та відкладалося. Метушня, робочі справи, відрядження – змушували забути про цю деталь. Потім подзвонить, пояснить.
Мати, звичайно ж, вибачить. Набагато більше було значніших проблем, які вирішувати потрібно терміново.
Матір він відучив дзвонити часто, вже давно. Рикнув якось, коли дзвінок її пролунав у невідповідний час. Тепер мати дзвонила з вибаченнями, та лише увечері, у вихідні.
– Андрію, як в Антошки справи?
З Оксаною, матір’ю його сина, він розійшовся чотирнадцять років тому. Спочатку дзвонив синові. Але розмовляв той неохоче, налаштований матір’ю проти нього. Тому розмовляв він із сином раз на рік – на його День народження.
– Як справи, Антоне?
– Нормально, навчаюсь, – син, як і раніше, був небагатослівним.
Андрій теж був гордий, не хотів нав’язуватися. Ах, не потрібен батько? Та й, будь ласка!
А бабуся так хотіла чути про онука частіше.
– Андрію, як в Антошки справи?
– Мамо, та звідки я знаю! Нормально, каже. Візьми, та подзвони йому сама.
– Так я дзвоню. Ось тижнів зо два тому побалакали трохи. Розповів. А зараз …ну, мало, – мати просто хотіла, щоб син частіше спілкувався з онуком, нехитро намагалася їх помирити. – Каже, ця… як її… сесія. От і хотіла дізнатися, як іспити?
– Я йому рідко дзвоню. Не знаю, мамо. Чого хлопця смикати? Вчиться, та й вчиться! Аліменти плачу. На день народження гроші надсилаю. Якби гроші були дуже потрібні, попросив би.
– Так, ну так, – погоджувалася мати. Ось тільки в голосі – смуток.
Вічно так – всіх їй шкода. У дитинстві Андрій тягав додому кошенят. Мати лаяла, а потім жаліла їх. Кошенят залишали на веранді, Андрій про них швидко забував.
Батько бурчав, що по двору ходять п’ять кішок, а мати годувала їх старанно, прив’язувалася, та жаліла.
Мати чомусь думала, що син має неодмінно тісно спілкуватися з онуком. Неодмінно! Але в житті не все так просто, як вона собі придумала.
Після дзвінка, що матері не стало, щось надламалося в Андрії. На душі – погано. Спершу їхати не збирався. Він – у Закарпатті, а селище, де жила мати, в Дніпропетровській області.
Сюди він приїхав на заробітки одразу після розлучення. Запали в душу слова тестя, що не вміє він заробляти, та забезпечувати сім’ю, от і поїхав. І запропонували посаду за його спеціальністю – геолог. Тож вдалося заробляти цілком пристойно.
Ліда була вже другою жінкою, з якою жив ось так – цивільним шлюбом.
Спочатку вона натякала на весілля, але він завжди знаходив привід, чому робити цього не варто. Спочатку чекав на квартиру, і одружуватися було не бажано. Потім квартиру отримав, здавав, але одружуватися знову не поспішав…
А Ліда не наполягала. Була вона скромна. Зарплата її педагога-музиканта була дуже мала, і Андрій розумів, що їй жити важко.
Він мав матеріальну перевагу, пишався цим і вважав, що цього вже достатньо. Навіщо одружуватись, якщо він і так практично утримує жінку?
Він відчував, що Ліду пригнічує це, чув часом її зітхання, коли чванливість його переходила деякі межі, але міняти нічого не хотів. Саме Ліда порадила:
– Ти маєш з’їздити туди, Андрію! Мусиш!
– Так відпрошуватися треба, відпустку відгуляв же.
– У тебе матері не стало – поважний привід. Мусять відпустити! Та й будинок…
…І ось уже потяг мчить його з заходу на схід. Ділова поїздка, яких у нього було багато – поїздка на могилу матері, та у спадкових справах.
Треба, значить, треба. У кожного у житті трапляється таке. Шкода, що не поховав, але що робити, якщо так склалися обставини!
І ось уже потяг перегортає картинки темного вікна. Дніпро – вони під’їжджали… Стукіт коліс відмірює все повільніше темп вальсу. Один-два-три, один-два-три.
І Андрій раптом відчув, як у нього защеміло серце? Що це таке?
Виявляється, шлях до матері живої, та до матері на цвинтар – це різні шляхи.
Таксі… Андрію ставало ніяково. Мама… Навіть не чекав він від себе такої туги.
Колись він прокидався під шкварчання млинців на пательні, під мамині докори кішці за шум, під мирний хід годинника. Колись у мами з татом зовсім зламався старий годинник з маятником, і він купив схожий – на батарейках.
Годинник не простий – з боків дерев’яні стійки, схожі на давньогрецькі колони, і хитромудрі візерунки. Андрій довго звикав до них, коли приїжджав. Їхній бій був надто гучним.
Невже ці рідні місця так впливають на нього? І що чекає на нього тепер? Порожній будинок…
Ключі були у тієї самої сусідки, яка й займалася похороном. Як її звуть, Андрій, так і не згадав, а запитати телефоном соромився. Зателефонував їй, коли вже під’їжджали до села.
Вулиця, що починалася відразу за трасою, була тиха і безлюдна. Ліворуч її стояли новенькі стовпи з блакитними чашками ізоляторів. Андрій уже відвик від такого ранкового безлюддя.
Таксі підрулило до хвіртки. Сусідка чекала на нього у дворі.
– Ну, привіт, Андрію, – обличчя її було таким знайомим з дитинства, воно спливло в пам’яті.
– Зіна! – одразу згадав Андрій.
– Добридень, тітко Зіно.
– Як дістався?
– Добре.
– Ох, далеко ж ти забрався. Маруся все жалкувала, що далеко… Ось ключ. Ми там прибиралися. Я зараз тільки вікно відчинила, щоб провітрилося. Так боюся, закритими тримаю. Мало… У нас тут дачі нещодавно обнесли.
– Дякую вам величезне.
– Я там принесла тобі поїсти з дороги. Адже холодильник розморожений. Нема там нічого. Квитанції на столі, а з грошима та чеками потім зайду. І на цвинтар проведу потім.
– Дякую! – Андрій чомусь зовсім забув про цвинтар.
Мабуть, душа не хотіла приймати те, що в будинку матері вже немає, що вона десь може бути ще, крім дому.
Тиха і задоволена приїздом стара Зіна спустилася з ґанку, дрібно попрямувала через двір до хвіртки. Андрій рипнув дверцятами, й зайшов у будинок.
Бордова килимова доріжка в сінях, на ній сонячні відблиски. За сінями – вітальня.
Андрій кинув валізу, зайшов. Мамин портрет біля стіни прибраний квітами. Добрий і мудрий погляд – просто йому у вічі, в душу! Легка посмішка, – Здрастуй, синку!
Андрій скоріше ступив назад, змахнув страшне почуття, яке наринуло, і зробив крок в іншу кімнату.
Телевізор, який він колись замовив з доставленням матері, виглядав тут дивно. Років вісім тому поскаржилася вона, що зламався старий телевізор, і він вирішив блиснути – зробив такий подарунок.
Ох, і переживала вона згодом. Пилинки здувала, і боялася встановлювати. Довго стояв телевізор у коробці.
Акуратне ліжко, сервант світлий, сервіз із порцеляни по центру. Андрій дивився на сервіз. Його діставала мама на сімейні урочистості, та у разі приїзду довгоочікуваних гостей.
Діставала й у день його приїзду. Завжди. А зараз він стояв у серванті, бо тієї, яка його могла дістати, вже немає.
І лляної скатертини з волошками немає. Лежить десь на полицях полірованої шафи.
На столі стояла каструлька. Щоб зігнати тугу, Андрій заглянув – тепла картопля перемащена олією та зеленою цибулею, у тарілці малосольні огірки, банка з компотом – тітка Зіна подбала.
Він зітхнув, ніби повітря не вистачало, взяв огірок, сів на табурет, захрумтів. Мати – це серцебиття будь-якого будинку, а без неї серце не б’ється. Проходити та розташовуватися в будинку не хотілося.
Може брехня це все? Жарт? Він дивився на двері. Зараз зайде мама, стукаючи відрами, витріщить очі, кине ношу, сплесне руками.
– Як же ти! І не попередив!
Він раптом дуже явно уявив собі усмішку матері, її м’які руки, і хвиля безсилої жаркої жалості прокотилася ним від верхівки до п’ят. Що це таке?
Тиша віддавалася в душі жалюгідною тугою. Дорослий п’ятдесятирічний чоловік раптом відчув таку безпорадність, ніби він був шестирічним хлопчиськом, якому потрібні мамині обійми.
І так вони потрібні, що просто хоч біжи бігом по селу в пошуках матері, щоб уткнутися їй у пелену, щоб пожаліла…
Він схопився, майже забіг у кімнату, де стояв портрет, сів перед портретом, почав роздивлятися. А потім подивився на матір, та спитав здивовано:
– Це правда, мамо? Правда?
Мати сумно посміхалася і мовчала.
Андрій упав на підлогу. Він навіть не пам’ятав, скільки ось так пролежав, проридав, просячи прощення у матері, щось їй пояснюючи, виправдовуючись… Минуло чимало часу.
Тремтячою рукою він потягнувся до портрета, хотів погладити матір по голові, але портрет похитнувся, і мало не впав. Він встиг схопити його. Легкий, холодний.
Це одразу привело його до тями, повернуло розум. Він підвівся, поправив усе на столику, пішов у ванну, сунув голову під кран, вмився. Треба йти на цвинтар, мати там. Там, а не тут. Чого він розквасився перед портретом?
Він попрямував до тітки Зіни. Очі шукали знайомі деталі, зараз все здавалося особливо рідним. Тут бігав він звивистими стежками босоніж, а на ґрунтовій дорозі з хлопцями ганяли на велосипедах.
Зінаїда спала. Побачивши її втому, Андрій вмовив її на цвинтар не ходити, просто пояснити йому, де поховали матір.
– А ти й не відпочив з дороги, – Зіна роздивилася червоні очі Андрія, і це чомусь її порадувало. – Ну, іди, а я ввечері стукну до тебе.
А на цвинтарі Андрія зустрів той самий портрет. Мабуть, фото матері, зроблене, коли їй було шістдесят років, розмножили.
– Ось, мамо, і приїхав я. Знаєш, я винен…
Вона була поряд із ним. І, звісно, чула все те, що казав він їй удома. Принаймні зараз Андрій був у цьому впевнений.
Ноги самі понесли його в каплицю, а там стара допомогла йому зробити все те, що належить робити в цих випадках.
Він повернувся додому. Тепер Андрій усвідомив остаточно, що мати не повернеться. Як це дивно: мами немає, а речі її дома. Стоїть крем для рук, помада, висить халат у ванній кімнаті. Наче чекають на повернення господині.
Він ліг на диван, скрючившись, як маленький. Лежав і дивився на матір. Здавалося, що провалюється в безмовну порожнечу. Так, під поглядом матері, він не помітив, як заснув.
Прокинувся різко, потягнувся і здригнувся. Вже вечоріло на підлозі сонячний квадрат вікна. Андрій глянув на портрет матері, і раптом йому здалося, що вона усміхається трохи більше. Усміхається і підбадьорює.
Він сходив у вбиральню, перекусив холодною картоплею на кухні. І хоч в грудях ще розливалося болюче почуття втрати, та туги, але на душі полегшало.
Він знову сів перед портретом. Будинок без мами – і не будинок зовсім. Між шибками стукав джміль, що заблукав. І тут Андрій зрозумів, що в будинку не йде годинник.
Він не пам’ятав, де мати могла зберігати батарейки, почав відкривати ящики, заглядати в шафи. Натрапив на фотоальбом, переніс його на диван, і просидів над ним понад годину.
– Мамо, ти казала, хто це. Але я не пам’ятаю… Це… – він дивився на матір і раптом згадував. – Точно! Брат твій двоюрідний, дядько Мишко. Він моряком був в армії, пам’ятаю.
Батарейки він все ж таки знайшов. Годинник пішов. І тепер Андрію здавалося, що він зупинився саме тоді, коли мами не стало.
Він жорстоко відміряв години її життя, усвідомлено змушував дорослішати його, а за ним і сина Антона. Комусь настав час йти у вічність, комусь старіти, а комусь – дорослішати. Годинник бомкав і бомкав…
Прийшла Зінаїда, принесла гроші та чеки. Андрій намагався зупинити цей звіт, але зрозумів, що Зінаїді це важливо, тож слухав, та кивав.
А ще дивився на гроші і уявляв, як їх збирала мати. З пенсії – уривками. Згадував, як мріяла вона про подарунки близьким своїм, як любила їх робити, як раділа…
Чомусь подарунки йому, Оксані та Антошці приносили їй куди більше щастя, ніж коли дарували щось їй самій. Вона засмучувалася навіть, махала руками, казала, що не треба їй нічого, переживала, що витратилися, і ще довго охала потім.
Вона б усіх задарувала. Але про інших своїх жінок Андрій просто не розповідав матері. І про Лідію мати теж не знала.
– Ось за телевізор усе переживала я, – скаржилася Зінаїда, – Думаю, витягнуть… Ох, такий телевізор у Марусі хороший! Ми тут усі приходили, дивилися. Ти надіслав, говорила вона. Все переживала, що сильно витратився, охала.
Андрій кивнув. А потім Андрій з’їздив в місто, до житлових контор, та до юриста, залагодив справи зі спадщиною, знайшов рієлторів, які займуться продажем будинку. Сходив знову на цвинтар, дав завдаток за догляд, та оздоблення домовини, коли осяде.
– Тітко Зіна, приходьте завтра, попрощаємося. Може і ще когось покличете, просто маму пом’янемо.
Андрій приготувався. Він закупив продуктів, напоїв, дістав порцеляновий сервіз, знайшов скатертину, зварив картоплі, нарізав овочів та ковбас – накрив стіл.
Зінаїда прийшла не одна. З нею прийшли ще дві жінки похилого віку. Довго сиділи, розповідали. Вони – про матір, про життя в селі, про свої справи та біди, а він – про себе.
– З жінкою живу. Так… Не зареєстровані. Син дорослий. Зідзвонюємося, але рідко, – вінився.
Перед матір’ю так не винився, більше правоту свою доводив, а зараз – винився.
– Маруся так хотіла, щоб ти був щасливий. Тож будь, – просили його бабусі.
Тітці Зіні він подарував телевізор. Вона, як і мати, махала руками, відмовлялася, але він був невблаганний.
Наступного дня допоміг його встановити. Іншим сусідкам перепали подушки, праска, пилосос, ковдри, та інші дрібниці.
– А сам! Сам нічого не забереш?
– Заберу! Я багато заберу! Годинник ось, сервіз цей, фотографії… Все надішлю днями. У місті є Нова пошта. А цей портрет сам повезу. Дружині хочу показати, вони ж не бачилися. Вдома хочу повісити. Розмножу, щоб синові на згадку залишити.
Потяг стукав у ритмі вальсу, віз його додому. Андрій вийшов у коридор, щоб подзвонити синові. Номер телефону був у матері записаний.
– Привіт, Антоне! Як справи?
– Нормально, навчаюсь…
– Про бабусю знаєш?
– Так, шкода її…
– А я телефон втратив у відрядженні, уявляєш? Батя у тебе розсіяний. Син, слухай, а я в Норвегії був… , – і Андрій почав розповідати свої враження захлинаючись, йому так хотілося, щоб мати була задоволена ним зараз, щоб можна було сказати їй – “У мене все добре з сином, мамо.”
– Здорово! Тату, а я, можливо, теж за кордон поїду. Вчитися там хочу …, – І син теж говорив і говорив. І зовсім не здалося Андрієві, що син не хоче з ним спілкуватися.
А потім він зателефонував до Лідії.
– Лідо, я їду. Ти дізнайся там, коли РАЦС працює. Приїду – зареєструємось.
Ліда мовчала.
– Лідо, ти чого мовчиш?
– Андрію, а ти точно цього хочеш?
– Дуже! Я дуже цього хочу, Лідо… Тільки жалкую, що не зробив цього раніше, що з матір’ю не встиг тебе познайомити. Так шкодую…
Він зазирнув у валізу, прибрав речі. А згори – портрет матері. Вона посміхалася вже не сумно…
Ставте вподобайки, пишіть коментарі, що ви думаєте з цього приводу?
