– Ти взагалі розумієш, що твориш? – Марина влетіла в передпокій так різко, що гупнула вхідними дверима по стіні. З гуркотом кинула ключі на тумбу і подивилася на матір.
– Ми тобі дзвонимо з учорашнього вечора!
Тамара стояла біля дзеркала і спокійно укладала в об’ємну сумку легкий плащ. Вона навіть не здригнулася від крику дочки.
– А я зі вчорашнього вечора не хочу з вами розмовляти!
Вона не підвела очей. Слідом за Мариною у квартиру протиснувся Паша. Він важко дихав, м’яв у руках телефон і нервово озирався на всі боки.
– Мамо, ну навіщо ти так? – Син переступив з ноги на ногу, намагаючись виглядати миролюбно.
– Ми ж про твоє здоров’я дбали. Вік таки. Тиск пустує. Раптом шахраї якісь обдурять, гроші виманять. Сума за дачу величезна.
Тамара акуратно застебнула блискавку на сумці. Перевірила бічну кишеню. І лише після цього подивилася на сина.
– Павло, шахраї в моєму житті лише одні. І вони зараз загидили мені килимок брудними черевиками.
***
З продажу великої батьківської дачі пройшов рівно тиждень. Будинок пішов швидко та за дуже пристойну суму. Покупці відповіли відразу.
Тамара довго наважувалася на цей крок. Тягнути ділянку самій після втрати чоловіка стало нестерпно. Спина затікала так, що надвечір жінка насилу могла розігнутися.
Діти на дачі з’являлися виключно заради шашликів. Раз на сезон. Але новину про продаж сприйняли з неймовірним ентузіазмом. І одразу вирішили, що матері такі кошти ні до чого.
– Я не розумію, навіщо тобі ці гроші! – Марина нервово смикнула комір своєї нової дорогої куртки.
– На той світ забереш? Нам зараз потрібніше! У мене кредити горять, Пашка на двох роботах жили рве!
– На цей світ, Марино. На цей, – Тамара зробила крок у бік кухні.
– Проходьте, раз вже прийшли прощатись. Роззуватися не прошу, ви все одно ненадовго.
Брат із сестрою переглянулись і пішли слідом. На кухні було порожньо. Ні посуду на сушарці, ні звичних баночок зі спеціями. Тільки голий обідній стіл і два звичайні кухонні стільці.
– Куди ти намилилася? – Паша сів на край стільця. Він насторожено роздивлявся порожні полиці.
– На південь. В гарний гостьовий будиночок біля моря. Зніму кімнату на сезон. Поживу для себе. Повітрям подихаю.
– Та як ти можеш? – Марина сплеснула руками. – Ми ж твої діти! Заради нашого блага могла б і поділитись!
– Я у твоєму віці вже про онуків думатиму, а не по курортах скакатиму! У мене Данька із старих кросівок виріс! Мені дитину до школи нема в чому відправляти!
– Данилу кросівки батько його нехай купить, – Тамара притулилася до підвіконня. – Чи ти забула, що аліменти отримуєш справно? Тільки витрачаєш їх на манікюри та на нові чобітки.
– Це не твоя справа! – Марина почервоніла. – Ти ці гроші з дачі на путівки спустиш, а ми тут дріб’язок рахувати будемо!
– А я думала про вас. Все життя думала! – Тамара говорила рівно. Без надриву. – Коли ти, Марино, в інститут на платне вступала, я три роки підлоги у дві зміни мила. Вивчилася? Молодець! Диплом у столі валяється.
Мати перевела погляд на сина.
– Коли ти, Пашо, свою першу фірму відчиняв і прогорів, хто твої борги віддавав? Я дачу заклала! Потім п’ять років викуповували назад. Батько тоді перший інф аркт і заробив.
– Це було давно! – Син махнув рукою. – Зараз інша ситуація. В нас свої сім’ї. Нам потрібна допомога. Рита мені мозок проїла з цією іпотекою. Каже, раз мати дачу продала, значить, зобов’язана виділити частку. Це ж і наш спадок також!
– Спадщина буде, як мене не стане, – Тамара гірко посміхнулася, – а я поки що жива.
– Та якби ми допомагали, ти б ту дачу вдвічі дорожче загнала! – Марина не вгамувалася. Вона ходила порожньою кухнею туди-сюди. – Ми ж там все дитинство горбатилися!
– Дитинство? – Мати підійняла брову. – Торік я вас просила покрівлю на веранді підлатати. Паша обіцяв приїхати. Три місяці їхав!
– Натомість із друзями на турбазу час знайшов. А ти, Маринко, коли востаннє там грядку полола? Років десять тому?
– Я працюю взагалі! – Дочка огризнулася. – Мені ніколи в землі колупатися! І взагалі, ми не про картоплю прийшли розмовляти.
Паша прочистив горло. Він поліз у внутрішню кишеню куртки.
– Мамо, ми не хотіли сваритися, – він виклав на стіл складений навпіл аркуш паперу, – але ти сама нас змушуєш. Враховуючи твій вік і дивну поведінку… Ну, продаж дачі потай. Ось ці раптові збори невідомо куди.
Тамара перевела погляд на білий аркуш.
– І що там?
– Заява.
Марина відразу підхопила. У її голосі залунав відвертий шантаж.
– В опіку! І до лікаря. У нас і свідчення сусідів є, що ти замовляєшся. Вікові зміни. Неадекватна оцінка дійсності. Тебе лікувати треба, доки ти всі гроші шахраям не віддала!
Паша присунув папірець ближче до матері.
– Підпишеш довіреність на керування рахунками на мене. І ми цей папір нікуди не понесемо. Спокійно житимеш у своїй квартирі.
– Ми тобі продукти привозитимемо. Ну, може, на дачу до друзів у вихідні вивеземо раз за літо. Повітрям подихати.
Тамара довго дивилася на дітей. Уважно. Без агресії. Швидше з гидливою втомою.
Вона чекала на істерику. Чекала образ і криків про несправедливість. Але спроба зробити з неї божевільну заради грошей, стала останньою краплею.
– Продукти, значить, привозитимете, – вона сухо кинула ці слова. – Гречку по акції та кефір?
– Мамо, не пересмикуй! – Паша нервово смикнув плечем.
– Ми дбаємо про тебе! Ти ж не розумієш, які зараз ціни. Ці твої гроші згорять за рік. А у нас вони підуть у справу. Я частину іпотеки закрию. Маринці трохи підкинемо. Все у сім’ю.
– Маринці трохи?! – Дочка миттю піднялася на брата.
– У сенсі трохи? Навпіл ділитимемо! Тобі й так мати тоді борги закрила!
– У мене дружина в декреті! – Син підвищив голос на сестру. – Нам треба розширюватися! А ти свої кредити сама набрала, столична пані!
– Заткнися!
– Сама заткнися!
Тамара мовчки спостерігала, як її діти готові вчепитися один одному в горло через чужі гроші. Гроші, яких вони не заробили.
– Розширюватися, Пашо? – Голос матері розрізав їхню суперечку. Тамара випросталась.
– Заради цього ви божевільною мене оголосити готові, аби добратися до чужого гаманця? Ви ж один одного зжерете!
Вона не стала кричати. Не стала бити посуд. Вона просто обійшла стіл і стала навпроти сина.
– Я вам цю квартиру хотіла залишити, – вона заговорила дуже тихо, – думала, хай буде старт для онуків. А сама б у будиночок у селі перебралася.
Марина жадібно подалася вперед, забувши про сварку з братом.
– Ну ось! Чудова ідея! Давай так і зробимо! Тільки гроші з дачі нам також зараз потрібні. Ми ж ремонт тут зробимо! Тобі приємно буде в гості приїжджати!
– Не буде, – Тамара пішла до передпокою, – бо я сюди більше не приїду.
Вона взяла свою сумку.
– Ви, стерв’ятники, трохи запізнилися зі своїми папірцями! Грошей на моїх рахунках більше нема.
Паша зблід. Він схопився зі стільця.
– Як немає?! Ти куди їх поділа? Мамо, ти що, комусь переказала? Тебе обдурили?
– Я купила будиночок, – Тамара накинула плащ, – біля моря. Гроші пішли продавцю. Жодних мільйонів більше немає. Тільки моя власність за півтори тисячі кілометрів звідси.
У квартирі стало дуже тихо. Чути було, як на вулиці просигналила машина.
– А… а квартира? – Марина розгублено закліпала очима. Її натиск миттєво випарувався.
– Квартиру я здала, – Тамара взула легкі туфлі, – на тривалий термін. Хорошій родині із двома дітьми. Вони сплатили рік уперед готівкою. І ці гроші я також забрала.
– Ти не мала права! – Паша рвонувся до передпокою. – Це наша квартира! Ми тут виросли!
– Це моя квартира, Пашо! Зароблена мною та вашим батьком! – Мати відчинила вхідні двері.
– І тепер тут житимуть чужі люди. Які, до речі, під’їхали на таксі кілька хвилин тому. Зараз піднімуться з речами.
Марина притулилася до одвірка. Немов із неї викачали все повітря.
– Мамо, ну ти чого…
Син знітився. Розгубив усю свою впевненість. Він зрозумів, що план з тріском провалився. Попереду замаячила реальна перспектива залишитися взагалі без материнської допомоги та з розлюченою дружиною в будинку.
– Ми ж згарячу, – він спробував усміхнутися. – Ну, прикро стало, що ти в тиху все продала. Ми ж рідні.
– Згарячу посуд б’ють, – Тамара зробила крок на сходовий майданчик, – а фальшиві довідки для матері готують обачливо та підло. На вихід. Обидва. Мені на вокзал час.
– Мамочко, ну почекай! – Марина спробувала схопити її за рукав. – Як же ми тепер? У мене ж кредити…
– Влаштуєшся на другу роботу. Як я колись.
Тамара акуратно, але твердо прибрала руку доньки. Брат із сестрою мовчки вийшли на майданчик. Вони виглядали так, ніби їх облили крижаною водою.
Тамара зачинила двері. Повернула ключ у замку.
– Ключі я зараз віддам квартирантам унизу.
Вона натиснула кнопку ліфта.
– Мою нову адресу вам знати ні до чого. Телефон поміняю завтра.
Вона зробила крок у кабіну, залишивши їх стояти біля зачинених дверей.
За місяць Тамара сиділа на відкритій веранді невеликого гостьового будинку. Дув теплий вітер із моря. Вона пила трав’яний збір із білої чашки та дивилася, як чайки кружляють над хвилерізом.
Новий телефон лежав на столі. У ньому було лише три номери: господині будинку, місцевого таксиста та лікаря з поліклініки. Душа не боліла, – їй було спокійно…
Як ви вважаєте, слушно вчинила мати, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
