Дочка щонайменше раз на місяць приходить, щоб поплакатися мені в коліна про своє складне сімейне життя, від якого її відмовляли всі близькі. Було одразу видно, з якого тіста наречений.
Він ще в до весілля підіймав на дочку руку, влаштовував їй сцени ревнощів і поводився жахливо. Вони сварилися, а я щоразу мріяла, щоб більше не помирилися, бо дуже не хотіла, щоб їхній шлюб відбувся, уявляла, що там буде за сімейне життя.
Але дочка щоразу прощала свого благовірного, який вічно їй клявся припинити так поводитися. Щоправда, вистачало його максимум на кілька місяців. Потім дочка примудрилася від нього залетіти й весілля стало неминучим. Дочка і чути нічого не хотіла ні про аборт, ні про те, щоб вже розпрощатися з цим недолугим.
– Мамо, це знак долі! Ми матимемо дитину, а Мишко обіцяв, що все буде добре.
Цей Мишко регулярно щось обіцяв, жодного разу не бачила, щоб він своїх обіцянок якось дотримувався. Дочка мене вкотре не послухала і вийшла за цього Мишка заміж.
Сімейне життя в них відразу пішло не до ладу. Навіть положення дочки для зятя жодної ролі не грало, ну, хіба що руку перестав на дружину підіймати, а скандали були регулярні.
Дочка постійно в істериці, постійно на збереженні, я за її вагітність посивіла сильніше, ніж за десять попередніх років! Навіть заспокійливі пити почала.
Вмовляла, переконувала, прохала дочку подати на розлучення, вже підняли б дитину якось і без цього кровопивці, але вона відразу після скандалу погоджувалася зі мною, а потім він знову їй локшини на вуха навішає, ось вона вже й змінила рішення.
А я не кам’яна, у мене теж постійно серце болить за дочку, особливо, коли її швидкою до лікарні відвозять, а вона мені потім несамовиті повідомлення шле. Дякувати Богу, з’явилося немовля. Дитина, звичайно, дуже неспокійна, ну так вона весь період очікування на нервах, ще й тато в дитини псих, яких пошукати треба.
Після появи дитини аж три місяці було тихо, дочка мені на чоловіка не скаржилася, в істериці не билася. А потім все наново почалося. Вона прибіжить вся в сльозах, на руках дитина, захлинається від істерики, дитина кричить, жах просто, що діялося. Мені після її візитів самій потім доводилося швидку викликати.
Одного разу я навіть у лікарню після візиту донечки потрапила, отут і подумала, що все досить. Чути більше нічого не хочу. У мене серце і так слабеньке, ще й вона тут зі своїми проблемами, які вирішувати не хоче. Мені кожен її візит зі сльозами на очах – як ножем до серця, а мої поради вона ігнорує. Не хочу більше слухати ці скарги.
– А кому я маю плакатися, якщо не рідній мамі? – плакала дочка, коли прибігла до мене після чергового свого сімейного скандалу.
Нікому не маєш плакатися, бо сама в це вплуталася, так що або терпи, або розлучайся та йди, а просто так мені серце рвати на шматки теж не треба, я ще пожити хочу.
Може, якщо я її жаліти перестану, то вона й візьметься за розум? Надія слабка, звісно, але вона є.
