Моя мама завжди забороняла мені робити те, що іншим дівчаткам дозволяли. До закінчення школи, я ніколи не була в літньому таборі, жодного разу не ходила в кіно на вечірні сеанси, не відвідувала дискотеки. Все це стало мені доступним лише у вісімнадцять років. І я залишилася вдячна своїй матері, хоча б за те, що закінчила школу, і вступила до інституту. Вдячним залишився і мій чоловік, коли після весілля отримав у свої обійми чисту діву.
Свою доньку я виховувала так само, а можливо, ще суворіше. Я берегла її, забороняла дивитися розпусні, непристойні реаліті-шоу, обмежувала доступ до інтернету та стільникового зв’язку, не балувала закордонним одягом. Я змушувала її вчитися, та бути цнутливою.
Я пояснювала з дитинства, що дівчина повинна бути розумною, вихованою і жіночною. І , я вважаю, що виконала свій материнський обов’язок на всі сто відсотків. Моя Софійка виросла гідною людиною. Вона володіє трьома європейськими мовами: англійською, німецькою та французькою, грає на фортепіано, пише вірші. Вона розумна та тендітна.
Нині Софії двадцять дев’ять років. Вона старший викладач в держуніверситеті, кандидат філологічних наук. Загалом, у неї все добре. Хіба що, в особистому житті не все так, як хотілося б. З цього приводу у нас із донькою виникають часті конфлікти. Чим дорослішою вона стає, тим частіше.
Вона вважає, що в її самоті винна я. Вона говорить про це відкрито, та зі злістю. Каже, що я зламала її психіку ще у дитинстві, знищила в ній жінку, загнобила, позбавила друзів, та спілкування. Її не тішить досягнення у науці, не тішить кар’єра. Їй хочеться мати сім’ю, та дітей, але в неї не виходить. Софії здається, що її цураються чоловіки, вона холодна, черства, не сучасна, нещасна жінка. Неодноразово я чула від неї, що вона мене ненавидить, та не хоче бачити. Мені прикро чути від неї такі страшні звинувачення, адже, я все робила для її благополуччя.
Я заспокоюю свою дорослу дочку. Обіцяю їй, що все буде добре, все складеться. Буде і сім’я, і діти. Але іноді мені просто набридає слухати її істерику, і я теж зриваюся. Хто забороняє Софії знайти гідного чоловіка, та стати дружиною та матір’ю? Я більше нічого не забороняю. Я питаю доньку, що було б з нею, якби я не займалася її вихованням, ким би вона стала. Невже неосвіченою та невихованою бути краще?
Зрештою, дочка вже не маленька. Нехай живе як хоче. Якщо їй так легше, то нехай у всьому буду винна я. Дай боже, щоб у неї з’явилися свої діти, і вона зрозуміє, що означає материнське кохання і турбота. Можливо, тоді вона згадає мене і зрозуміє, що її звинувачення безпідставні, та жорстокі.
Мені ніколи не була байдужа її доля. Я думала, що роблю все правильно, що виховую потрібного суспільству громадянина, корисного та відповідального. Я завжди хотіла їй добра і добробут. В чому я винна? Чому я повинна вислуховувати звинувачення найріднішої мені людини? Я не розумію.
