– Доню, пусти батька пожити! – Видав татусь. Донька тільки очі витріщила від несподіванки…

– Мамо, що там у вас трапилося? – засмучено запитала Еля свою матір.

– Нехай сам тобі розповість! – уперлася рогом Світлана Ігорівна.

– Начебто дорослі люди, а поводитесь, як маленькі! – вдихнула донька. – Сорок років майже разом прожили. Як же це?

– Так я теж не думала, що на старості років твій батько таке утне!

– А що саме утне! – Спробувала схитрувати Ельвіра.

– Ага, так я тобі й розповіла. Якщо совість дозволить, нехай сам каже!

Ця розмова відбулася два дні тому. На той момент Степан Вікторович жив у доньки майже тиждень.

Якось пізно ввечері він прийшов і попросився пожити. Так просто й сказав:

– Доню, пусти батька пожити!

Звичайно, Еля не вигнала його проти ночі, а зять так взагалі зрадів гостю. Він любив тестя. Вже відчував, як дочка почне батька балувати, забувши про гастрит чоловіка. І не схибив. І пиріжків наївся, і пельменів домашніх, та інших смаколиків.

Еля намагалася дізнатися, що ж трапилося, що батько вирішив піти з дому. Він завжди був дуже позитивною людиною. І жили вони з мамою начебто добре всі ці роки, а тут наче бабка пошептала.

Ще й мовчить, як партизан, а по очах видно, що соромно зізнаватись.

За весь час їй і півслова не вдалося витягти з нього. Те, що сталося між батьками, так і залишалося для неї загадкою, а Еля була вкрай допитливою жінкою.

За великим рахунком, він нікого не напружував. Савелій радів його приходу, як і Сашко з Оленкою – їхні діти. Тільки от Еля переймалася, що батьки можуть серйозно посваритися. Бракувало ще цього!

Їй здавалося, що немає вагомих причин, щоб розлучатися після шістдесяти. Мабуть, батьки вважали інакше.

Якось увечері Еля вирішила підговорити чоловіка.

– Давай, у вихідні дітей до мами відправимо, а самі невеликий сабантуй влаштуємо? Червоного купимо, посидимо?

– Ти хто така, і куди поділа мою дружину? – Усміхаючись, запитав Сава.

– Це вимушені заходи, любий. Твій гастрит трохи потерпить. Гаразд?

– Загалом без проблем! – погодився він.

Так вони й вчинили. У суботу ввечері відвезли онуків до бабусі, щоб вона не сумувала, та й відірвалася трохи від сумних думок. Еля накрила стіл, придумавши якийсь привід.

Трохи напоївши батька, вона почала випитувати з нього інформацію.

– Тату, ти взагалі з мамою збираєшся миритись?

– Я вам так сильно заважаю? – образився він.

– Ні, ти нам не заважаєш, просто цікаво. Мамка, мабуть, ображається, місця собі не знаходить.

Еля вирішила трохи схитрувати, пограти на його почуттях.

– Це Світлана сказала? – ухопився він.

– Ну, саме так не сказала, але з її тону і так все зрозуміло. Сумує вона без тебе, нудьгує.

– Це навряд. Вона вже, мабуть, з моєї кімнати зробила свою швейну майстерню!

– Та ні, переживає вона, тату. Та і як не переживати. Стільки років разом прожили. Двох дітей виховали. Жили душа в душу.

– Після того, що я їй наговорив того дня, вона мене до кінця життя ненавидітиме! – засмутившись, сказав батько.

Хоч якась ниточка. Наговорив? І що таке наговорив? Чому?

Савелій потихеньку наповнював келихи, щоб градус не знижувався. Бачив, що план дружини потихеньку працює.

– Ой, жінки вони відхідливі! – Вирішив допомогти він. – Ми теж якось з Елькою посварилися в пух і порох. Думав, уже й не помиримось, а ні! Досі разом!

– Не всі слова можна пробачити. Не всі! – відповів йому тесть.

– Вам так тільки здається.

– Тату, а ти розкажи, що сталося. Ми хоч і не такі навчені досвідом, як ви з мамою, але вже теж не діти… Розкажи, прошу! Якщо не заради себе, то хоч матір пошкодуй. Як же вона сама залишиться?

Степан подумав трохи, подумав і вирішив, що гірше точно не буде. Вирішив поділитись. Та й відлягло вже трохи, заспокоївся.

Того вечора він повернувся додому, як завжди. Прийшов, а на кухні за столом сидить його старий приятель Левко.

Спочатку подумав, що той просто в гості заглянув і на нього чекав, а потім раптом впізнав на ньому свою футболку, та як розлютився.

– І не соромно вам! Гаразд, Левко, його я можу зрозуміти. Ти й у своєму віці ще красуня! А ти як же це? Га Світлано? З моїм другом! Як ти могла! – репетував він.

Левко якось підвівся надто різко. Степан сприйняв це, як загрозу, та як наваляв йому, роздер на ньому свою футболку і виштовхав за двері.

Дружині ще купу гидот наговорив, а вона так здивувалася від того, що сталося, що тільки стояла й очима кліпала.

Так і не почувши адекватних пояснень, Степан психанув і пішов із дому. Навіть речей не брав. Просто грюкнув дверима і пішов.

Донька жила недалеко, всього кілька зупинок на автобусі, але він пішки прогулявся, щоб трохи охолонути. У гості попросився, точніше, пожити. Не на вулиці ж ночувати!

Про все це батько й розповідь Елі, але їй здалося, що цього недостатньо.

– І що ти реально повірив, що в мами з ним щось було?

– А як моя футболка на ньому опинилася?

– Ну, не знаю. Для початку варто було спитати…

– Пізно вже. Пізно питати!

– Поки на кришку труни земля не падає, не пізно! – Усміхнулася дочка.

– Вашими вустами, та мед би пити! – усміхнувся Степан, адже це його фраза. Він любив її говорити.

У неділю після обіду, озброївшись хоч якимись відомостями, Еля вирішила і з мамою переговорити.

Розуміючи, що Степан розповів лише половину правди, Світлана вирішила, що можна й інше розповісти…

– Я його три тижні просила кран на кухні полагодити. Він обіцяв та обіцяв, але так і не зробив. Я пішла вечерю готувати, а він, як вибухнув.

– Стільки води витекло, сама вся облилась. Батькові зателефонувала, а він не відповів. Я зателефонувала до агентства, викликала сантехніка, а до мене Левко прийшов.

– Він підробляє там, як виявилось, уже два місяці. Я здивувалась, звичайно, але так навіть краще. Ти ж знаєш, як я чужих у хату пускати не люблю. Воду я перекрила, але йому подивитися закортіло.

– Знов увімкнув, та й облився весь. Ось я й видала йому стару батькову футболку. Кран Левко полагодив, дякую йому.

– Я чаю запропонувала, тому що він гроші брати відмовився, по-своєму полагодив. Не чужі ж люди, сто років знайомі, а тут Степан додому повернувся, та як почав кричати.

– Я тут і гуляща виявилася, і ким тільки не стала, а Левко ще й по пиці отримав. Загалом, твій батько постарався на славу.

– Ого, нічого собі ви даєте!

– А я тут до чого? Мені просто кран треба було відремонтувати! Звичайно, могла й почекати, але вечерю треба було готувати.

Еля забрала дітей та поїхала додому. Тепер хоч би ситуація прояснилася. Посварилися батько і мати, так би мовити, на рівному місці. Ну, майже на рівному…

Повернувшись додому, вона про все тату і розповіла. Той ще більше сорому зазнав.

– Виходить, я сам у всьому винен?

– Ну так, полагодив би кран, коли просила мама, то й не сталося б усього цього…

– І що ж тепер робити? Вона ж мене в житті не пробачить!

– Ох, тату, ти навіть не уявляєш, як на нас чуйних і ніжних жінок діють звичайнісінькі знаки уваги. Квіти мамі купи, скажи, як скучив! Цукерки її улюблені у крамниці візьми. Все налагодиться.

– А якщо ні?

– Назад прийдеш!

Останні слова в Степана вселяли впевненість. І то правда. Якщо не вигорить нічого, то хоч дочка не пожене.

Того ж вечора він пішов назад додому, озброївшись квітами та тортиком. Світлана дивилася на нього спочатку неприязно, але потім трохи відтанула.

– Пробач мені, будь ласка! І за кран, і за гидоти, які довелося наслухатись. Я ж люблю тебе, як недолугий. Стільки років не ревнував, а тут мене понесло. Ще й Левка даремно образив! Вибач, заради бога!

Трохи пізніше вони й Левкові подзвонили, Степанові й перед ним довелося перепрошувати, але й той також пробачив. Давно пробачив, сам усе зрозумів.

Ближче до десятої вечора згадали нарешті й про доньку. Подзвонили, подякували.

– Ох, радості скільки! – Усміхнулася Еля. – Я тепер хоч спати спокійно зможу. Ви це, батьки, зав’язуйте так дивувати! Мені ще сивіти рано!

– Усі запитання до батька! – Спокійно сказала Світлана.

– Ні, я більше не буду!

– А може, за тиждень помиритеся? — жалібно й водночас жартівливо спитав зять. – Я ще не наївся смаколиків, а без тестя мені дружина знову дієту влаштує!

– Саво, ти не хвилюйся, ми наступних вихідних у гості прийдемо з холодцем! – підбадьорила його теща. – Тобі ж начебто його можна?

– Можна-можна! – Погодилася Еля. – А мені можна молочну шоколадку із цілим лісовим горішком!

– Буде зроблено! – пообіцяв батько з подякою в голосі…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.