Допомога з того світу…

Віра Аркадіївна поверталася з цвинтаря, розмазуючи сльози по зморшкуватих щоках. Нещодавно вона домовилася з працівниками цвинтаря, що ті почистять, пофарбують могилу батьків та чоловіка.

Підстрижуть траву, приведуть все до ладу. Самій робити це не під силу – ноги болять, від роботи нахилившись, голова паморочиться. Чоловіки так і зробили, роботою Віра Аркадіївна залишилася задоволеною. А ось із вартістю робіт зовсім ні.

Коли вона звернулася до них два тижні тому, їй озвучували ціну, посильну самотній пенсіонерці – усю зиму по гривні відкладала, щоб улітку привести останній притулок близьких в охайний вигляд.

А сьогодні раптом вартість зросла. Вона намагалася пояснити їм, що домовленість була про іншу ціну, але куди там!

Чоловіки перераховували виконані роботи, та іноді так зарозуміло і швидко, що вона не встигала за перебігом їхньої думки. Говорили, що спеціально заради неї їздили на гуртову базу за фарбою, тому що на стару, яка була в них, не лягала.

Наводили ще якісь аргументи, та так наполегливо, що в неї заболіла голова і вона сама не помітила, як погодилася сплатити іншу суму.

А ціна зросла рівно на половину її пенсії, яку вона вчора тільки отримала й одразу сплатила комунальні платежі. І тепер від неї залишилося зовсім мало. Хіба що на хліб. Від масла цього місяця доведеться відмовитися.

Жінка брела алеєю цвинтаря, і ніяк не могла вгамувати сліз. Було прикро, що не змогла наполягти на своєму – рішучістю та вмінням аргументувати вона ніколи не відрізнялася. Жаліла себе, уявляючи, як важко буде протягнути цей місяць.

А ще не полишала думка, що її обдурили. Або, як каже нині молодь, «розвели». Дуже красномовними були погляди, якими обмінювалися чоловіки. Надто вже багато аргументів наводили вони.

А вона… Вона навіть не сказала, що в неї до наступного місяця залишилося лише вісімсот гривень. Але ж могла! І може тоді вони зглянулися б над нею, не обдирали б, як липку.

Але ні, Віра Аркадіївна не тієї породи: надто м’якотіла. Навколишні й раніше користувалися її безхребетністю, але коли був живий Ваня, вона ховалася за його спиною. Але Вані вже два роки немає з нею.

У Віри Аркадіївни була ще й дочка. Але стосунки між ними були складними. І Марина вже кілька років мешкає в іншій країні. Матері дзвонить раз на місяць і то ніби з ласки.

Постійно наставляє матір, вчить життя, лає за вчинки. Віра Аркадіївна не сперечається, усно з донькою погоджується, але в собі знає, що не зможе «качати права» ні в поліклініці, ні в суперечках із сусідами. Така вже вродилася, і зараз у сімдесят змінитися не зможе.

Напевно, якщо вона попросить грошей у Марини, та надішле. Але тоді доведеться пояснювати, як так сталося, що вона залишилася без грошей. А винести закиди від дочки вище за її моральні сили.

Від однієї думки про таку розмову у Віри Аркадіївни стискалося все всередині й сльози лилися з новою силою.

Позичати у когось ніяково. Майже у всіх подруг пенсія невелика. Та й віддавати потім треба, а з яких грошей? Так і наступної пенсії не побачить.

– Господь допоможе, не покине, – сказала вона сама собі, вже дійшовши до автобусної зупинки.
До хати ледве дісталася – ноги налилися свинцевою тяжкістю, голова ось-ось розколеться на уламки, в животі бурчало і бурчало.

Сил вистачило тільки на те, щоб вимити руки, переодягнутися та випити чаю з пряником. Два дозволити собі не могла, пам’ятаючи сьогоднішню подію.

Віра Аркадіївна лягла відпочити, і хоч у голові й крутилися неприємні думки, душа так само плакала, але їй вдалося заснути.

Наснився їй покійний чоловік. Ніби дивиться він на неї, і сміється.

– Ну що, – каже, – знову вляпалася в історію? Не реви, я тебе не кину.

Таким і за життя був її Іванко: всі проблеми обертав на жарт. Тільки вона знає, яких праць йому варто було часом вирішити складність, що виникла.

Може тому серце й не витримало – все життя він прикривав сімейні тили. А вона тільки й могла, що гладити його по сивому волоссю, коли він стомлений клав голову їй на коліна. Пощастило їй із чоловіком.

Віра Аркадіївна прокинулася рано, п’яти ще не було. Помолилася за чоловіка, за батьків, і вирішила, що правильно вона вчинила, віддавши робітникам гроші. Якщо обдурили, то нехай це на їхній совісті залишиться, зате могили прибрані, і душа її спокійна.

Пішла на кухню, відчинила шафки, оцінюючи запаси. Ну що ж, як не шикувати, то до наступної пенсії вистачить. Масло ось тільки скінчилося, і муки немає. Але нічого, впорається.

У морозилці курка – якщо її розділити на частини, та зварити наваристий бульйон, то на тижнів два має вистачити. Аромат буде – вже добре.

Усього три яйця та картоплю з морквою треба докупити. Заварку треба економніше сипати, і чай із молоком буде рідкістю.

Негусто, звичайно, із запасами. Всього замало, тільки необхідне. Але вона впорається. У лихоліття голодомору люди якось вижили, а в неї щодня хоч раз поїсти продуктів знайдеться.
***
Іван дослухав урок, відкинувся на спинку дивана і замислився. Цікава тема сьогодні була несподівана для нього. Нещодавно він, піддавшись моді, купив відеокурс зі збільшення доходів.

Раніше він скептично ставився до подібних речей, вважаючи їх рятуванням інфантильних людей. Для нього завжди була паралель між роботою та грошима.

Все логічно – багато працюєш, значить багато отримуєш. Він це бачив на своєму особистому прикладі та на прикладі батька.

Ніколи раніше не замислювався про інший бік життя, але останнім часом з’явилося стійке відчуття, що він чогось не розуміє. Точніше, дивиться тільки в один бік, тоді, як істина багатогранна і лежить у різних площинах.

Він купив курс коуча, про який добре відгукувалися знайомі. І, швидше за все, зробив він це для розширення кордонів, зняття шор.

Коуч справді говорив багато цікавих речей, а головне, це не було на кшталт: швидше, вище, сильніше. Навпаки, він розповідав про те, як змінити ставлення до грошей, про неочевидні грошові потоки та інше.

Сьогоднішній урок Івану особливо припав до душі. Коуч пропонував частину своїх доходів відправляти на благодійність. Причому відсоток можна встановити самому. Немає суворої повинності. Хочеш, відраховуй один відсоток, хочеш – п’ятнадцять.

Викладач пояснював механізм грошового потоку, і Іван бачив, що так, він має рацію. Не завжди працює схема: робота – гроші.

Інакше в країні не було б нужденних. Адже, хоч як крути, а працює, і іноді багато працює, більшість працездатного населення.

Віддати гроші на благодійність було для нього новим. І річ навіть не в сумі, а в моральному складнику. Він звик витрачати на справу, навіть дітей привчив до контролю витрат і відсіканню непотрібних покупок.

Звісно, ​​з підлітками це працює складніше – у них забагато спокус у вигляді хвилинного задоволення. Але все ж таки бачив, що міркувати вони стали інакше. А зараз просто взяти та відправити якусь суму у невідомому напрямку – морально складно.

Перше, що він хотів зробити, – перерахувати гроші дитячому будинку. Але щось зупиняло. Раптом вони підуть не за призначенням? Хоча, яка його справа? Він свою частину «угоди» виконав, а далі не його турбота.

Так і не ухваливши рішення, Іван пішов у душ. Настав час уже їхати у справах, а з благодійністю вирішить потім – час є.

Вийшовши з ванної, взяв телефон і побачив повідомлення від бухгалтера – покупець вніс передоплату за замовлення. І знову майнула думка: все недарма. Цих грошей він не чекав раніше за понеділок.

Вже за кермом згадав, що обіцяв почастувати офісних дівчат тортиком. Давно вже обіцяв і навіть привід забув. Але коли згадав, треба робити, тим більше поряд з офісом багато магазинів. В один із них Іван і зайшов. Вибрав великий торт, гарний чай та каву, пішов на касу.

У відділі хлібобулочних виробів погляд зачепився за жінку похилого віку, яка вибирає хліб. Ось вона бере в руки батон, кладе в кошик.

Робить кілька кроків убік, а потім повертається та викладає батон назад. Шукає на полиці половинку того ж хліба. При цьому обличчя у бабусі зосереджене, мабуть, у думці веде підрахунки: вистачить, чи не вистачить.

Іван глянув на неї ще кілька секунд і пішов оплачувати покупки. Але ще одна деталь пазла в його голові склалася…

– Наталю, дізнайся які є служби, які допомагають людям похилого віку. Соцзахист там, або будинок для людей похилого віку. Не знаю, загалом. Ти дізнайся, як їм перерахувати гроші й з сьогоднішнього авансу відправ десять відсотків.

– Добре, Іване Андрійовичу, – здивовано подивилася на нього бухгалтер.

За пів години вона знову зайшла до кабінету шефа, поклала на стіл аркуш:

– Ось тут реквізити, і пояснення, що потрібно для того, щоб перерахувати гроші, як благодійність.

– Дякую, Наталю.

– Іване Андрійовичу, а навіщо вам це? Точніше, з чого раптом? Я працюю у вас сім років, і ми ніколи не перераховували допомогу. Щось сталося? – поцікавилася бухгалтер.

– Ні, нічого не сталося. Заїжджав сьогодні за тортом, бачив бабусю. Сумнівається, дріб’язок рахує, вибирає те, що дешевше. І так шкода стало її, згадав про свою бабусю.

Вона у воєнні роки росла, і, звісно, ​​відбиток на все життя залишився. Пам’ятаю, як вона сушила старий хліб, клала заварку не більше щіпки, тож навіть запаху чаю не було. Тому раптом захотілося допомогти, але не подумав одразу в магазині до тієї старенької підійти.

– Зрозуміло. Так, таких людей похилого віку шкода. Працювали все життя, щось будували, до світлого майбутнього прагнули, а багато хто залишився без роботи.

Віддаючи все державі, одержують зараз копійки. Іване Андрійовичу, а може, не будемо перераховувати гроші, а знайдемо кому допомогти адресно?

– Як це?

– Ну, ось у моєму під’їзді живе самотня бабуся. Чоловіка поховала, дочку за кордоном. Я її часто в магазині зустрічаю, і вона, як та ваша сьогоднішня бабуся, стоїть і довго прицінюється, рахує.

– Купує найдешевші консерви – аби м’ясом пахли. Я іноді заходжу до неї, пригощаю чимось. Але часто заходити ніяково, раптом образиться.

– І думаю, таких бабусь багато, я можу спитати у дівчаток. Тієї суми, яку ви сказали перерахувати, вистачить на кілька самотніх старих людей.

– Купимо найнеобхідніше, а можливо, і побалуємо чимось. Їм теж не тільки гречки хочеться, і цукерок шоколадних, і фруктів – зараз якраз сезон. Можна щось для дому купити: мило, туалетний папір. Повірте, вони на всьому заощаджують!

– Хм. Гарна думка. Але тільки, якщо ви берете це на себе, Наталю, – уважно глянув на неї чоловік. – І старих знайдете, і самі все купіть і доставте.

– Я просто замовлю у Супермаркеті, сюди привезуть, а ми з дівчатками розподілимо та розвеземо. Зараз запитаю, чи знає хтось людей, які потребують, і їм закупимо.

– Добре. Суму ви знаєте, тому розпоряджайтеся на власний розсуд. Вам, жінкам, видніше, що потрібно в господарстві. Чоловік купить десять пачок пельменів та рибку до пінного.

Бухгалтер вийшла, а Іван Андрійович відчув якийсь душевний підйом. Подумки він допомагав тій бабусі із супермаркету.

Жаль, звичайно, не здогадався там їй купити щось. Але співчуття все-таки більше властиве жінкам. А чоловікові простіше взяти та перерахувати гроші, і поставити галочку «виконано».

Молодець Наталя, що підказала цю ідею та взялася за організацію. Знову ж таки чоловік навряд чи зробив би те саме.
***
Віра Аркадіївна зібралася в крамницю. Грошей було вісімсот гривень, а протриматися на них треба чотири тижні. Вона вирішила, що витрачатиме двісті гривень на тиждень.

Сьогодні треба купити соняшникову олію та хліб. Мабуть, все. Як хліб скінчиться, знову піде в магазин і прикупить яєць, а поки що обійдеться тим, що є.

Вона вже взувалася, коли у двері подзвонили. Дивитись у вічко не звикла, і питати хто там теж, тому відчинила одразу.

За порогом Наташа – сусідка з п’ятого поверху. Колись у неї тут жили батьки, а потім вони переїхали до села, а квартиру залишили дочці. Тож Наталю Віра Аркадіївна знає з дитинства.

– Привіт, Наталко. Проходь.

– Здрастуйте, тітко Віро, – жінка переступила через поріг. – Я на хвилиночку, – вона поставила на підлогу два пакети.

– Що це, Наталко?

– Це матеріальна допомога.

– Матеріальна допомога? Звідки? Я ж у соцзахист не ходила.

– Це не із соцзахисту. Це мій директор вирішив допомогти одиноким пенсіонерам, і я згадала про вас. Ви, звичайно, не самотня, – одразу виправилася Наталка, – у вас Марина є. Але ж вона далеко, і важкі сумки тягати нема кому.

– Господи, а що там?

– А ви розберіть пакети. Давайте віднесу їх на кухню. Ось цей важкий, – жінка спритно скинула туфлі й перенесла пакети на кухонну табуретку.

– Ось тут є курка, тож краще ви приберете її в холодильник чи морозилку. Загалом, розберете самі. Якщо бажаєте, то я допоможу.

Підборіддя Віри Аркадіївни дрібно тремтіло.

– Ну, невже так буває, Наталко? Все життя жила і ні звідки на допомогу не чекала, а от так несподівано мені допомогли. Дякую тобі, люба, що згадала мене.

– Це не мені дякувати, а моєму директору, Івану Андрійовичу.

– Як кажеш? Іван…

– Іван Андрійович. Він ніколи так раніше не робив, а от сьогодні вранці прийшов і каже: бабусю в супермаркеті пожалів… Ну що ви плачете, тітко Віро, – Наталя обняла літню сусідку.

– А того плачу, що то Іванко мій допомогу прислав.

– Який Іванко? – Не зрозуміла Наталка.

– Чоловік покійний, його теж Іваном Андрійовичем звали, – схлипувала Віра Аркадіївна.

Наталка здивовано і збентежено дивилася на стареньку. До чого тут дядько Ваня?

– Не дивуйся, Наталко, я ще не збожеволіла. Якщо не поспішаєш, то давай з тобою чайку поп’ємо, я тобі все розповім.

– Від такої історії сама заплачеш. Ти мені тільки допоможи розібрати пакети, я сама повільно роблю все, а тебе затримувати не хочу.

За п’ятнадцять хвилин дві жінки сиділи за столом. У кухлях димився ароматний чай. На столі вазочка з черешнею та абрикосами.

В іншій – печиво та цукерки. Чорні пряники Віра Аркадіївна діставати не стала, але відкрила притриману на чорний день баночку полуничного варення – подруга пригостила.

Наталя слухала історію Віри Аркадіївни, і її тіло вкривалося мурашками. Вона добре пам’ятає дядька Ваню – усміхнений, господарський.

Завжди дітлахів карамельками пригощав, і Марину – її ровесницю – любив більше за себе. Невже можливо таке, що він з того світу подбав про дружину?

Виходить саме так. І як після цього не вірити у дива? Вірте!

А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підписуйтеся на сайт, ставте вподобайки!