Я закінчила педагогічне училище і поїхала працювати до села, в школу, яку колись сама закінчувала. Звичайно, я знала там усіх учителів, і вони мене знали.
Батьки, діти – у селі всі знайомі один з одним, тому я без проблем влилася в колектив, і із задоволенням почала вчити першокласників розуму.
Відпрацювавши три роки, поїхала на курси підвищення кваліфікації до міста, і там познайомилася з Олександром Володимировичем.
Познайомилися ми випадково, я запитала у чоловіка, що проходить повз, як пройти на одну з вулиць, він сказав, що йому по дорозі, провів мене кілька кварталів, ми розмовляли, і домовилися зустрітися наступного дня.
Так і почалися наші стосунки. Олександр Володимирович був старший за мене на дванадцять років, але виглядав молодцювато, спортивно, тому різниця у віці зовсім не відчувалася.
Він сам виховував двох дітей, дружини не стало в аварії за два роки до нашого знайомства. Старшій дочці, Вероніці, було дев’ять років, а синові, В’ячеславу, сім.
Мої курси тривали півтора місяця, за цей час ми з Сашком зблизилися, він познайомив мене з дітьми, вони добре мене сприйняли, особливо Вероніка, відчувалося, що їй бракує жіночої ласки та уваги.
Коли настав час їхати в село, Олександр запропонував мені переїхати до них. Це було несподівано, я попросила час подумати, та попрощалася.
Напевно, крім мого ставлення до Сашка, ще одним важливим аргументом на користь переїзду було ставлення до мене Вероніки та В’ячеслава.
Коли вони мене всі разом проводжали, діти були явно засмучені моїм від’їздом, і сумно махали потягу, що відходив від перону. Вже тоді я зрозуміла, що обов’язково повернуся до них.
У школі мою заяву про звільнення сприйняли не дуже добре, але все ж таки поставилися з розумінням, я розповіла директору про свої плани, і він підписав наказ про звільнення.
Новий навчальний рік я розпочинала вже у міській школі, у тій, у якій навчалися Вероніка та В’ячеслав.
Вони дуже зраділи моєму приїзду і тому, що «працюватимемо» в одній школі, а Олександр – тому, що в нього з’явилася дружина, та господиня у будинку.
З дітьми у мене ніколи не було проблем, а після мого дня народження, з легкої руки Саші, вони почали називати мене мамою. Він тоді вранці, коли вручав букет, сказав, звертаючись до дітей:
– Ну, вітаймо нашу маму!
З того часу й пішло. Я прикипіла душею до Вероніки та Славика, вони для мене теж стали рідними. Сашко поводився з дітьми досить суворо і стримано, а я робила їм усілякі потурання, й іноді вислуховувала скарги на тата, і таке в нас бувало.
Діти росли, турбот з ними вистачало, нічого незвичайного, як у всіх, поки вони навчалися в школі, звичайно, основне навантаження було на мені, але це не напружувало, навпаки, ще більше згуртовувало нашу родину.
Якось я запитала Олександра, чи не хоче він зареєструвати наші стосунки офіційно, на що він здивовано відповів, що не бачить у цьому жодної необхідності, його все влаштовує.
Пролунала й банальна фраза про марність штампа в паспорті за відсутності нормальних стосунків. Я погодилася, і більше ми до цього питання не поверталися.
Діти навчалися добре, тож після школи без проблем вступили в університет, отримали з часом дипломи, та випурхнули у доросле життя.
У них уже були свої сім’ї, коли трапилося лихо – захворів Сашко. Діагноз був невтішним, хоч лікарі й казали, що шанси на одужання є, але ми всі розуміли, що питання тільки в часі – коли?
Звісно, зробили все можливе, щоб відтягнути той сумний день, коли Саші не стало. Я майже рік доглядала його, звільнившись зі школи.
Дякувати Богу, деяких накопичень вистачило на той період, поки я не працювала, та й діти теж добре допомагали матеріально і підтримували батька, часто відвідуючи його.
І ось – я залишилася у квартирі одна … Спочатку безцільно бродила по кімнатах, без кінця наводила порядки, а потім знову повернулася до школи, й почала відволікатися від думок про самотність роботою.
Але біда, як водиться, не приходить одна! Через пів року настав термін, коли спадкоємці вступають у спадкові права. До мене приїхали Вероніка та Владислав і приголомшили мене новиною.
У заповіті, залишеному їхнім батьком на квартиру, були лише їхні прізвища, я там не значилася. Спадкоємці мені сказали, що не кваплять із переїздом у село, час є, але на квартиру у них свої плани.
Для мене слова дітей, яких я вважала своїми, вклавши в них усю себе, були просто вбивчими. Напевно, з моєї реакції, вони це зрозуміли, і ще раз запевнили, що найближчим часом ніхто з них не наполягатиме на звільненні квартири. Але я розуміла – мені вказують на двері, хіба що більш-менш тактовно…
Річ у тім, що і в село мені повертатися не було куди, будинок я продала давним-давно, залишався один варіант – до сестри, що я і зробила через кілька тижнів. Сестра прийняла мене і підтримала морально, за що я їй дуже вдячна.
Досі не розумію, як могли так вчинити зі мною люди, з якими я прожила багато років! Чому Саша не вважав за потрібне вписати мене в заповіт, знаючи, що юридично я йому була ніким, і без папірця з печаткою не могла претендувати на його житло.
Та й діти, звичайно, продавши квартиру, зможуть вирішити якісь свої матеріальні питання, тільки дуже шкода, що ці питання для них виявилися дорожчими, ніж наші з ними стосунки.
Звісно, ви мене зараз засуджуєте, що я нарікаю на дітей, а сама не наполягла на узаконенні наших з Сашком стосунків. Можливо ви будете мати рацію.
Але я ніколи не думала, що мене можуть так “образити” люди, як я вважала, рідні. Але маю, те що маю, і як жити далі, ще не знаю! Можливо ви щось мені порадите?
