Лариса Петрівна повернулася з магазину із продуктами, пройшла на кухню, та розібрала пакети.
– Галю, ти куди мультиварку поділа? Я у серванті не знайшла.
Галина сиділа за кухонним столом, гортала стрічку соціальних мереж на телефоні. Навіть не підвела голови.
– Викинула. Вона стара була.
– Я в ній борщ варила двадцять років!
– Ну ось тепер будеш на новій. Денис же подарував.
Лариса зітхнула, повісила куртку.
***
Місяць тому вона продала батьківську хату. Купила собі однушку на Набережній. Решту грошей поклала в банк – нехай лежать.
А дача під Черкасами – її вони із чоловіком колись самі купили. Тепер та дача у Галі – Лариса подарувала її ще раніше.
Стояв похмурий листопад. І вперше за довгі роки Лариса відчула, що вона може собі дозволити те, що хоче. Не дітям, не онукам, а собі. Це було приємне відчуття.
– Мамо, – Галя відклала телефон, – у Дениса машина стала. Ремонт – сорок тисяч гривень. Ми накопичували на холодильник, а тепер ось…
– Співчуваю.
Галя здивовано моргнула.
– Що означає «співчуваю»? Ти ж можеш допомогти. Гроші в тебе є.
– Є! Але це не означає, що я мушу їх витрачати на ваш холодильник.
Повисла пауза. Галя повільно встала, ніби даючи матері шанс виправити все.
– Ти серйозно?
– Цілком.
– Мамо, ти чого? Образилася на щось? Ми ж до тебе з душею, а ти…
– А я, значить, не з душею? – Лариса обернулася. – Я з Кирилом сиділа, доки ти на роботу вийшла, пам’ятаєш? Три роки. Безплатно!
– Я вам перший внесок на квартиру дала, забула? Я з Денисом у лікарню їздила, коли у нього живіт прихопило, а ти у відрядженні була. Я це все робила! І більше нічого вам не винна!
Галя схопилася за край столу.
– Так. Все, – вона часто задихала, як перед істерикою. – Ти мати! Ти завжди повинна!
– Хто це сказав?
– Життя сказало!
– Ні, – Лариса похитала головою. – Це ти сказала. А я тобі більше нічого не винна.
Галя вилетіла з кухні. Двері грюкнули, аж у під’їзді було чути. Сусідка зверху злякано визирнула.
Лариса сіла на табурет. Руки не тремтіли. Дивно.
За два дні зателефонувала давня подруга Тамара.
– Ларисо, ти чудовисько, – без вітання випалила вона. – Галя у себе в соцмережах пост виставила. Цитую: «Рідна мати залишила сім’ю без допомоги. Шикує на гроші після продажу будинку, а ми тепер в кредитах».
– Там уже сто п’ятдесят коментарів, тебе лають. Навіть подруга Галини, Тетяна, поставила вподобайку, але промовчала.
Лариса відкрила планшет. Знайшла сторінку дочки. Фото старої кухні. Довгий текст. У стилі «як я страждаю, а мати відпочиває у санаторіях».
Під постом знайомі, колеги, навіть якась тітка зі Львова, яку Лариса бачила раз у житті, дружно писала:
– Жахлива мати.
– Старість не радість.
– Гроші завжди важливіші за онуків.
Лариса прочитала все, й закрила планшет.
– Нічого, – сказала вона собі в порожнечу. – Переживу.
А через тиждень після колотнечі в соцмережах вона записалася в басейн, Тамара вмовила.
– Ти чого вдома сидиш? Хай Галя ображається, а ти живи.
У басейні було тепло, пахло хлоркою. Лариса незграбно пливла, коли до неї підплив якийсь чоловік.
– Вибачте, ви не знаєте, де тут продаються шапочки? Моя порвалася, – він усміхався. На вигляд, п’ятдесят п’ять років, підтягнутий, очі живі.
– Я Ігор. А ви давно тут займаєтесь?
– Та ні, тільки нещодавно почала ходити. Нічого не виходить, ноги тонуть.
– Це від напруги, – він показав, як розслабитись, – спробуйте так.
Вона спробувала. Не з першого разу, але у неї все вийшло.
Вони почали зустрічатись. Ігор багато розповідав про себе: працював у Франції за контрактом, купив там будинок, об’їздив на мотоциклі пів Європи, жив у Португалії.
– А чому ж повернулися? – Запитала Лариса.
– Мама занедужала, а потім її не стало. З того часу я один. Ні дружини, ні близьких.
– А діти?
– Син у Канаді. Дзвонить раз на місяць, запитує: Ти ще живий? Я говорю: «Живий». Він відповідає: «Ну й добре».
Лариса посміхнулася:
– Дивна якась турбота, але все одно приємно.
Минуло два місяці. Вони бачилися майже щодня. Якось увечері Ігор сказав:
– Діти у нас дорослі, у них окреме життя. Я думав, що майже прожив своє. Але тепер хочу, щоб у нас із тобою було спільне життя.
Вона зніяковіла. Вперше за довгий час хтось дивився на неї, не як на бабусю – рятувальне коло, а як на жінку.
Того ж вечора, після зустрічі з Ігорем, Лариса повернулася додому пізно. У під’їзді стояв її зять Денис. У руках пакет мандаринів.
– Ларисо Петрівно, можна поговорити?
– Заходь.
Він пройшов на кухню, сів. Зітхав кілька хвилин.
– Ви вже вибачте Галю. Вона нервова. На роботі проблеми, та і я багато не заробляю. Вона на вас накинулася від безсилля.
– Денисе, я двадцять років терпіла її «від безсилля»! Ви ж не малі.
– Знаю, – він поставив пакет на стіл. – Я за цим і прийшов. Скажіть прямо – ви нам більше не допомагаєте?
– Не допомагаю.
– Добре. Я зрозумів, – він підвівся. – Тоді ми продамо вашу стару дачу. Галька не хотіла, а я продам. Ви її нам подарували у дві тисячі вісімнадцятому році. Своя земля – двісті тисяч гривень мінімум. Нам вистачить.
– Ох, я й забула про дачу, – Лариса помовчала. – Продавайте, – тихо сказала вона. – Це ж ваше.
Денис пішов. Лариса подивилася у вікно, але не заплакала.
Наступного ранку Галя зателефонувала сама. Не для того, щоб запитати про здоров’я, а щоб звинуватити.
– Мамо, ти Денису відмовила в допомозі? Навіть дачу не пошкодувала!
– Я ж тобі вже все сказала, йому тільки повторила сказане.
– Ти просто егоїстка! Ти нас позбутися вирішила! Собі посудомийку купила, а ми голодні сидимо!
– Галю, ти минулого тижня в Буковель їздила. Відпочивати! Тоді не голодна була?
– Це інше! Я працюю, маю право!
– І я маю право. Я також працювала. Сорок років!
– Ах, виходить, тепер ти королева, а ми холопи?
Лариса витримала паузу.
– Слухай мене уважно! Я відлітаю з Ігорем у Францію. Через пів року після того, як оформимо всі документи. У нього там будинок, виноградники, море. І більше твої дзвінки не прийму.
Тиша. Довга. Потім схлип.
– Мамо, не кидай мене…
– Я не кидаю! Я припиняю бути твоїм меценатом. Я не мщу, я просто вибираю себе. Ти вже доросла. Справляйся сама.
Лариса натиснула відбій.
У день від’їзду до неї приїхав онук Кирило, – високий, худий хлопець в окулярах, із величезним рюкзаком. Йому вже шістнадцять, але виглядає на всі вісімнадцять.
– Бабусю, це тобі, – він витяг блокнот. – Там усілякі фрази французькою. Я сам переклав.
Лариса обійняла його так міцно, що він ойкнув.
– Ти маму пробач. Вона зла, бо боїться залишитись без грошей.
– Не пробачу. Але тебе ніколи не кину. – Знаєш, – Лариса відсторонилася, – я квартиру свою на тебе оформлю. Через нотаріуса. Коли тобі виповниться вісімнадцять, житимеш сам, або здаватимеш. Гроші всі твої.
Кирило відкрив рота, потім закрив і мовчки кивнув.
– Бабу, а ти щаслива?
– Так, – сказала вона і раптом зрозуміла, що це правда. – Дуже.
На вокзалі, звідки вони вирушать спочатку до Польщі, їх проводжав один Кирило.
Ігор тримав Ларису за руку, вони йшли не квапливо, начебто розтягували цей момент. В душі вона відчувала себе молодою, – час для них ніби зупинився.
– Страшно? – Запитав Ігор.
– Уяви собі, ні.
– Чому?
Вона зупинилася на пероні, обернулася. Онук махав рукою, посміхався крізь сльози.
– Тому що я нарешті припинила боятися, що про мене подумають. І правильно зробила. Я ж правда нічого, нікому не винна.
Ігор поцілував її у скроню, і вони сіли у потяг. Час минув швидко. До польського летовища вони доїхали на таксі.
У літаку Лариса дивилася, як зменшуються будівлі незнайомого міста, й згадувала своє рідне. Маленькі вогники внизу нагадували залишені образи, кредити, крики та забаганки доньки, які Лариса вислуховувала постійно.
Лариса спала, поклавши голову на плече Ігорю. Їй снився будинок із терасою, виноград, ранкова кава, та чоловік, який дивиться на неї так, ніби їй не п’ятдесят шість, а двадцять два. А коли розплющила очі – за вікном уже були Альпи.
– Долетіли, – прошепотів Ігор.
– Так, – відповіла Лариса. – Нарешті.
***
Галя сиділа на кухні в порожній квартирі й дивилася в стіну. Потім відкрила телефон, вилучила пост, потім відновила, потім знову вилучила.
Денис зайшов, кинув ключі на стіл.
– Продав дачу, – сказав він стомлено. – Двісті двадцять тисяч дали. На якийсь час вистачить.
Галя мовчала.
– Якби ти не наїжджала на матір, вона б не поїхала, – він сів навпроти. – Це ти її вигнала, зрозуміла?
– Я?
– Ти! Завжди вимагала. Ніколи не дякувала. Вона видихнулася. І правильно зробила, що поїхала у Францію. Я б на її місці теж поїхав.
Галя розплакалася. Вперше – не для маніпуляції, а по-справжньому, ридма. Не дарма кажуть, – що маємо, не цінуємо, а втративши – плачемо…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
