– Дружина мене з дому вигнала, подітися мені більше нікуди, тож я залишусь тут! – Заявив свекор, окупувавши нашу дачу

– Дружина мене з дому вигнала, подітися мені більше нікуди, тож я залишусь тут! – Заявив свекор.

– Олегу Петровичу, ви, звичайно, можете залишитися, – сказала Люда, – але це, як би, наша дача.

– Ключове слово – «наша»! – Він підняв палець вгору. – Тобто і твоя, і мого сина! А це означає, що я маю право тут жити!

– Син же мене на вулицю не вижене! Не виженеш? – свекор глянув на сина.

– Ні, – приречено промовив Вася.

– Що й треба було довести, – свекор посміхнувся.

– Олеже Петровичу, ми дачу для відпочинку купували, – черговий захід зробила Люда. – Щоб шашлики смажити, на свіжому повітрі відпочивати, на річку ходити, у ліс по гриби та ягоди.

– Гостей тут хотіли збирати, друзів, родичів.

– Головний родич уже на місці, – киваючи, сказав свекор. – А більше мені тут ніхто й не потрібний! Мені спокій і усамітнення потрібне!

– А якщо вам потрібна дача для ваших галасливих збіговиськ, купіть собі ще одну! І десь якомога далі звідси.

– Я ж рідною мовою говорю, – спокій мені потрібен! І усамітнення! А вас я попросив би не зловживати моєю гостинністю! – І він вказав у бік хвіртки.

Розмовляли на вулиці, бо він сина з невісткою навіть у хату не пустив. Мовляв, там мая особиста територія. На дачі сина та невістки, якщо що!

– Тату, це якось … Ну, занадто, га? – незручно почуваючись, спитав Вася.

– Занадто, синку, буде, якщо ти мене на вулицю виставиш! – впевнено відповів свекор. – Я тебе ростиа, виховував, утримував, забезпечував!

– А якщо ти зараз мене кинеш у найважчий період у моєму житті, це вже буде не просто занадто, це буде просто нечувано!

– Рідного батька напризволяще! – Олег Петрович роздратовано дивився на сина.

– Ну, зрозуміло, – опустивши голову, промовив Вася.

– Олеже Петровичу, – сказала Люда, – може, ви б помирилися з Євгенією Аркадіївною? Ну, справді, це ж наша дача, а нам сюди і не приїхати.

– Я з нею не сварився! – вигукнув свекор. – Вона мене просто вигнала! І я залишусь тут, поки вона мене не покличе назад.

– А більше мені йти нікуди! Усе! Ідіть! – і він знову вказав на хвіртку. – Втомили, слів немає! – І він буквально виштовхав їх за хвіртку, а потім з гуркотом її зачинив.

– Оце дожилися, – невдоволено промовила Люда. – Щоб мене вигнали з моєї власної дачі! Такого в мене ще не було!

– І ось це його, купіть другу дачу, це вже взагалі ні в які ворота не лізе! Правда, Васю?

Вася від запитання здригнувся.

– Ти ще скажи, що ти згоден із татом! – роздратовано промовила Люда.

– Ні, ну, неправильно це, – нарешті відповів він. – Але йому насправді більше йти нікуди.

– Серйозно? – роздратування у голосі множилося. – Васю, ось тільки не треба говорити, що ти злякався власної матері!

Вася опустив погляд.

– Цей цирк, – Люда кивнула у бік паркану, за яким ховалася їхня дача, – тягнеться вже рік. І мені це порядком набридло! Ти можеш це зрозуміти?

Вася кивнув.

– Ех, Вася, Вася, – похитала головою Люда. – Якщо пропозицій не буде, мені нічого не залишиться, як приступити до крайніх заходів!

– Ой, ні! – Вигукнув Вася.

– Ой, так! – впевнено сказала Люда. – Вона сама винна!
***

Мрія про дачу Люді дісталася у спадок від її батьків. Ось вони саме мріяли! Усією душею хотіли.

Але, як це найчастіше буває, саме те, чого більше хочеш, якраз і не отримуєш.

Весь час з’являлися якісь непередбачені витрати, які так і не дозволили назбирати на дачу.

Тому, проводжаючи Люду у доросле життя, видаючи заміж за Васю, мама сказала їй:

– Доню, тепер уже разом накопичуватимемо! Ви зі свого боку, ми зі свого. А коли разом, то обов’язково накопичимо!

Звісно, Люда погодилася. Коли все її життя батьки за будь-якої розмови зводили справу до дачі, складно було не перейнятися цією ідеєю.

– Так, мамо, – кивала Люда. – Зате потім там усв разом відпочиватимемо!

Тоді до цієї схеми родичів з іншого боку і не додумалися приєднати.

Але, як показало майбутнє, вони в неї і не прагнули. Що свекор, що свекруха, вони були якось самі собі на думці.Ні, певну участь у житті Люди та Васі вони, звичайно, брали, як без цього.

Однак, якщо по-доброму, участь була більше на словах. Тобто корисних порад було багато. І особливо тоді, коли їх не питали.

А так, цілком нормальними були стосунки. Адже дистанцію зберігали, а тут працював принцип, чим далі від батьків, тим менше з ними виникає проблем.

Причому батьки Люди Василю проблем не доставляли. А от батьки Васі доставити могли. Але це семантика.

Отже, дача! Мрія, це завжди добре. Без мрії жити не можна. А Люда дивувалася, чому батьки самі дачу не купили.

– Не так це й дорого, – говорила вона, обговорюючи цю тему з чоловіком. – За п’ять років цілком можна зібрати. А якщо взяти кредит, тоді ще простіше. Дача є, а потім просто плати і все!

Вася завзятим дачником не був, і у його батьків ніколи дачі не було. Але його приятель нещодавно купив батькам дачу. Так він сказав із його досвіду:

– Сама дача теж коштує грошей. Але туди ще стільки всього треба буде придбати, що можна купити ще одну дачу. Це, вважай, будинок із нуля, куди треба все!

А під цим кутом Люда її не розглядала.

– Не дешеве задоволення, – змушена була визнати Люда. – Але ж ми молоді! У нас все життя попереду! Накопичимо!

Її б ентузіазм, та на благо народного господарства! А вона вже й сама згодом почала розуміти, наскільки це непросто накопичити на дачу.

І тут, як не можна до речі, підходить сумний жарт:

– Тільки зберешся розбагатіти, то шкарпетки порвуться, то сіль закінчиться!

Постійно з’являлися першочергові завдання, на вирішення яких довелося обнулювати заощадження.

Квартира, слава Богу, була своя – одинокі тітоньки з Людиного боку стиснулися та виділили квартиру молодим. А її ж і обставити треба, та й ремонт не завадив би.

Потім син з’явився. А тоді не тільки заощадження Васі та Люди були пущені у справу, а й заощадження батьків Люди.

– Для онука не шкода! – казала Ганна Іванівна. – Накопичимо ще!

А як його в перший клас відправили, Люда дочку народ ила. І знову все під нуль.

– Не могла ти й другого хлопчика народ ити? – жартома докоряла Люду мама. – Ми ж стільки речей після Андрійка залишили! А тепер, або на третього чекати, або продавати.

– Продавай, – впевнено сказала Люда. – Втретє я на таке не підпишусь.

І лише до десятиріччя доньки, у Люди з її батьками набралася достатня сума, щоб купити дачу і більш-менш привести її до житлового вигляду.

– Господи! – зі сльозами на очах вигукувала Ганна Іванівна. – Стільки років мрій! Все життя!

А вона вже була пенсіонеркою.

– Але хоч прожила недаремно, – крізь сльози пробилася усмішка.

А коли оформляли, Ганна Іванівна сказала:

– На себе з Василем записуйте. Ну, куди нам майном обростати? А ви нас і так пустите.

І Вася, і Люда запевнили Ганну Іванівну та Сергія Михайловича, що володітимуть і користуватимуться на рівних, а те, що вона лише на Люду з Василем записана – лише формальності.

Декілька разів вони туди з’їздили. Відпочили чудово, а потім дачний сезон начебто і закінчився. Залишили до наступного сезону.

А тут на порозі квартири Васі та Люди з’явився тато Васі.

– Василю, ключі давай від дачі! – гаркнув він. – Треба ж мені подивитися!

Свекрів, до речі кликали на дачу, коли всі збиралися, але вони відмовилися, пославшись на зайнятість.

А ось тепер Олегу Петровичу закортіло подивитись. Вася без задньої думки дав ключі і на пальцях пояснив, як опалення увімкнути, де світло, і як прокачати воду.

– Розберуся, – відмахнувся Олег Петрович.

І все. Тиждень від нього ні слуху, ні духу.

– Ти б подзвонив, – натякнула Люда чоловікові, – як там твій тато на дачі.

– Ну нормально, напевно, – невпевнено відповів Вася, але за телефоном потягнувся.

А те, що він почув, змусило його збліднути.

– Людо, моя мама вигнала мого тата з дому. І йому більше жити нема де. Тому він тепер мешкає на нашій дачі.

Люда здивувалася не менше.

– І надовго? – Запитала Люда.

– Мама, напевно, його зовсім вигнала, – розгублено відповів Вася. – Тобто назовсім. Тому він буде там жити постійно.

Скажімо так, якби самозахоплення дачі не було б достеменним фактом, Люда б опиралася цьому щосили.

І хоча б на тій підставі, що ні свекруха, ні свекор у купівлю та облаштування дачі не вклали ні гривні. А могли ж! І це Люда знала точно!

Але там й інших підстав вистачало. Аж до того, що скупими були батьки чоловіка. Навіть онукам подарунки робили дріб’язкові.

Але, якщо факт був, піднімати хвилю поки не було сенсу. Дачний сезон ще не скоро, а за цей час, дивишся, все владнається, і свекор повернеться додому.

Однак про всяк випадок Люда вирішила уточнити у свекрухи, з чого вона, проживши з чоловіком життя, під старість вирішила його вигнати з дому.

– А навіщо він мені тут потрібний? – з усмішкою запитала Євгенія Аркадіївна. – Коли працював, тоді я його зарплатнею розпоряджалася, а зараз він пенсіонер.

– І пенсія в нього, що там і розпоряджатися особливо нічим. – Раніше він по дому щось робив, мені помагав. А тепер, як на пенсію вийшов, то в нього в одному місці болить, то в іншому коле, то просто погано почувається.

– Загалом, робити нічого не хоче! Ще зухвало так мені сказав, що на пенсії відпочивати зібрався.

– Ось я йому цю нагоду і надала! – Посмішка свекрухи стала ширшою. – Навіщо мені цей баласт? Нахрін з пляжу!

– Так, ви розлучатися будете? – Запитала Люда.

– Ось ще! Не дочекається він у мене такої радості! – гордовито пирхнула свекруха. – То ж тоді квартиру ділити доведеться!

А ще гараж та машини! У нього розвалюха, на ній він і поїхав. А у мене нова! Три роки, як куплена!

– Взагалі, він нашу дачу зайняв, – сказала Люда, – можливо, ви його …

– Не на вулиці і не під мостом, – і то радість. А мене це не стосується! Влаштувався і молодець! – кивнула свекруха.

– Так, він нам там, як би… – не встигла Люда сказати слово “заважає”, а свекруха її перервала:

– Це ваші особисті проблеми! І мене попрошу в них не вплутувати!

Ну ось такі, в принципі, весь цей час і були стосунки. А розмова просто остаточно всі крапки над і розставила.

І на рахунок «заважає». На той момент свекор на дачі особливо не заважав. Живе та й живе. А як дачний сезон відкрився, постала проблема. І проблему звали Олег Петрович.

А він навідріз відмовився будь-кого пускати на дачу.

– Я тут живу! Це мій дім! Я вас не запрошував!

У кращому разі, і виключно для розмови, він міг когось пустити в двір. Але до хати не пускав нікого! Категорично. За вила хапався, сокирою погрожував. Страшна річ!

А вмовити його намагалися усі! І Люда з Василеи, – і по одному, і разом. І батьки Люди. І навіть онуки просилися у дідусч провести час на дачі. Він і онукам відмовив. Навіть у туалет не пустив!

Бодалися з ним практично все літо. Поки вже батьки Люди не прийшли до Люди з Василеи у гості і відкрито не сказали:

– Ми половину вартості за дачу вносили не для того, щоб він там жив сам, а ми навіть відпочити приїхати не могли!

– Гроші ми цільовим переказом надсилали, тож права володіння і оскаржити можна.

– А потім ми його з поліцією виселятимемо. І виселимо! Або посадимо, якщо чинитиме опір! Вирішуйте це питання!

Вася з Людою й поїхали. Самим уже ця ситуація була не мила. І у них був джокер у рукаві, але його припасли на крайній випадок.

А без нього, як виявилося, аж ніяк.
***
– Ну що? – Запитала Люда чоловіка. – Ти поведеш себе, як чоловік, чи знову все звалиш на мої тендітні жіночі плечі?

– Людо, ти ж знаєш, я завжди. Але тут маю морально-етичні протиріччя. Він же, таки, мій батько. А вона – мама! – Винен сказав він.

– Отак завжди, – Люда важко зітхнула, і забарабанила в хвіртку: – Олегу Петровичу, розмова є!

ЭКоли Люда повідомила Олега Петровича, що…

– Квартира та гараж у вас із вашою дружиною знаходиться у спільному володінні. Її нова машина була куплена у шлюбі та за спільні гроші, тому теж є спільно нажитим майном.

А ще у неї є заощадження, на половину яких ви маєте повне право!

…Той засяяв, як весняне сонечко після дощу. Побіг у хату, вигнав звідти якихось двох жінок, вручив ключі від дачі невістці, а, сідаючи в машину, гукнув:

– Вибач за бардак, – і дав газу.
***
Коли Авгієві стайні, якими стала їхня дача під час проживання свекра, були вичищені, втомлена Люда розмірковувала на веранді з чашкою чаю в руці.
– А він не знав, навіть не припускав, що у нього є майно. За нього завжди дружина все вирішувала. Тобто у приказці, де чоловік – голова, а дружина – шия, свекруха була і за голову, і за шию.

І у нас, Василю, так само виходить! Ти все на мене завантажив! Он, навіть власному батькові не зміг очі на свою маму відкрити.

– А якби не я, ми залишилися б без дачі!

Вася тяжко зітхнув.

– Ось бачиш, до чого приводить чоловіча несамостійність? Роби висновки! – Закінчила Люда.

І Вася зробив висновки, але це вже зовсім інша історія…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайте!