Дуже сумно, що найрідніша у світі людина не приймає мене

Мені 17 років. У мене є проблема у стосунках з матір’ю, про яку я й хочу розповісти.

Іноді мені здається, що я — одне велике розчарування у її житті. Мати завжди думала, що я її помилка. З дитинства вона ставилася до мене досить жорстко: якщо я чогось не розуміла (скажімо, уроки), вона тиснула на мене, кричала, що я тупа і жахлива дочка. Постійно говорила, що нормальні діти поводяться по-іншому. Що тільки я така невдаха.

Я завжди хотіла їй догодити, але водночас звикла її боятися. Я з раннього дитинства чітко засвоїла: якщо їй щось не подобалося, буде покарання.

Зараз я намагаюся добре вчитися, намагаюся робити все по дому, наскільки можу готую, навіть якщо сама не голодна. Але мати цього начебто не помічає. Каже, що я нічого не роблю, що тільки вдаю, що щось прибираю.

На мою думку вона не зважає, права завжди тільки вона. З нею не можна поділитись нічим потаємним, вона все висміє, скаже, що це дурниці. Або пригадає за можливості, або розповість іншим людям, перед якими мені потім буде соромно.

Мати ніколи не намагається мене зрозуміти, тільки звинувачує. Якщо я одного разу чогось не зроблю, вона буде говорити, що я так роблю завжди, що я жахлива дочка і не про що не дбаю.

Не зробити щось зі своїх обов’язків, я можу тільки за станом здоров’я (що буває рідко). Найдивніше для мене, коли вона начебто спочатку нормально зі мною розмовляє, але потім у ту саму хвилину може влаштувати скандал. Буря може статися будь-якої миті, з приводу або навіть зовсім без нього.

Я намагаюся з цим упокоритися, намагаюся її зрозуміти, і ставитися до неї з розумінням, але так боляче від цього, що просто опускаються руки. Дуже сумно, що найрідніша у світі людина не приймає мене, що я не потрібна власній матері. Щосили намагаюся зберегти почуття кохання до неї, але це складно.

Як бути далі, я не знаю. Почуваюся справді зайвою у її житті.