– Це ж філія пекла, а не затишне сімейне гніздечко, – Оля демонстративно з силою терла морквину, висловлюючись. – Твоя мати тріпатиме мені нерви й знову робитиме зауваження моїм дітям. Вона їм хто? Ніхто!
Денис тихенько відчинив холодильник, дістав м’ясо і почав тоненько його нарізати. Його плечі опустилися, обличчя було похмуре, а в очах завмер вічно винний вираз.
Як у бездомного собаки, який чітко розуміє, що шанс зустріти старість у будинку з люблячим господарем дорівнює нулю.
– Олю, вона приїжджала тобі допомагати! Ти ж сама плакала, що в тебе немає сил ні на що.
– Я, якщо ти не помітив, дуже втомлююся. І не маю наміру терпіти твоїх невихованих дітей!
– Значить, мої діти автоматично стають не вихованими, а твої ідеальні?
Оля провела рукою по своєму попелястому волоссю, зібраному у недбалий пучок. Під очима залягли тіні, видаючи хронічне недосипання, а колись яскраві зелені очі потьмяніли.
Раніше вона була красивою та ефектною, але все частіше помічала, як побут повільно її руйнує. Не дочекавшись відповіді, Денис продовжив:
– Олю, давай без драм. Вони приїдуть лише на місяць літніх канікул.
Жінка від обурення навіть гикнула. Безтурботне нахабство Дениса не розчулювало, а приводило в сказ. Два роки вона жила з ним, але вона й досі дивувалася його бажанню згуртувати сім’ю.
Невже йому не зрозуміло, що його діти її дратують? Їжаку зрозуміло, що вони тут абсолютно не доречні. Тому, насилу стримуючись, щоб не закотити скандал, вона зло уточнила:
– Одні чи з бабусею?
Денис уважно глянув на неї. Повагався кілька хвилин, а потім тихенько і м’яко, як котик лапкою, пояснив:
– Це залежить від тебе, зайчику.
– Що означає «від мене»?
– Ну, ти вічно жалієшся, що втомлюєшся. Щоразу, коли приїжджають мої діти, у нас скандал. В інші дні ти не втомлюєшся, а з ними одразу ж поми.раєш.
– Попросив на весняних канікулах приїхати маму і допомогти тобі, знову істерика. Якщо ти скажеш, що впораєшся, я скажу їй залишатися вдома. Якщо ні, то вона приїде на місяць. Вирішувати тобі.
Оля похлинулася повітрям. У цьому «вирішувати тобі» не було нічого від її рішення. Якщо вона скаже «не впораюся», то свекруха своїми порадами доконає її за тиждень.
Якщо «впораюся», то вона буде місяць нянькою для двох чужих шибеників. І ще на додачу терпіти його матусю?
– Це не мої діти, Денисе, – насилу видавила вона. – У мене є свої діти, за яких я несу відповідальність! Чому я маю стежити за чужими? Чому?
– О господи, ти знову за своє, – Денис закотив очі, потім відчинив шафку і взяв відбивний молоток. – Давай за фактами. Я воджу твоїх дітей до школи? Воджу!
– Я з ними уроки роблю, коли ти не встигаєш? Роблю! Я твою дочку в поліклініку возив, коли в неї горло боліло? Возив! Возив твого сина в травмопункт, коли він ногу зламав? Возив! Я…
– Ти робиш це,- перебила вона різко,- бо мої діти тобі не чужі. Ми живемо разом два роки!
– Саме так, – Денис уже почав готувати відбивні, з такою силою відбиваючи м’ясо, що їй стало страшно. – Два роки. І за цей час ти ніколи не спробувала налагодити стосунки з моїми дітьми! Чому я це спокійно зробив із твоїми?
– Тому що мої нормальні!
– А мої ні?
Оля із силою стиснула губи, вирішивши не відповідати. Потім швидко порахувала до десяти, намагаючись заспокоїтися. Нічого не виходило, хоч ти що. Злі слова крутилися на язиці і правда полилася назовні:
– Бо коли приїжджають твої, тобі начхати! Я перу їм речі! Я готую на чотирьох дітей, бо твоя дочка Аліса не їсть м’ясо, Микита не їсть риби.
– Я повинна підлаштовуватися під них, згладжувати кути й завжди намагатися бути гарною. Я просто втомилася!
– Чому ти втомилася? Вони приїжджають раз на місяць у вихідні, і то я всіх на день забираю в аквапарк! І твоїх, і своїх!
– Що ти таке готуєш, якщо я замовляю суші та піцу? Не накидай на себе пуху, страждальниця! Один тиждень побули тут? Так моя мама тут прибирала та готувала на всіх! Не скаржачись!
Оля примружила очі й повільно вимовила:
– Ти не помітив, що ми лаємось лише через твоїх дітей?
То була чиста правда. І, на жаль, Денис останнім часом від цього дуже втомився. Тому, сумно зітхнувши, спитав, вже заздалегідь знаючи відповідь:
– І що ти пропонуєш?
– Пропоную не забирати їх на місяць. Нічого, обійдуться.
Денис повільно закинув усе м’ясо у контейнер, потім додав приправ. Його обличчя нічого не висловлювало, ніби чоловік скам’янів. Минуло кілька хвилин, поки він не сказав:
– Тоді з’їжджай.
– Що? – Не зрозуміла Оля. їй здалося, що вона не дочула. Виявилось, – не здалося.
– Я сказав: не подобається – з’їжджай. Ти мені не дружина, а співмешканка. Скільки тобі треба часу, щоб зібратися? Цей будинок мій! Як ти висловилася? Філія пекла? Значить, це моє особисте пекло!
– Ти хочеш, щоб я поїхала?
– Я хочу, щоб ти перестала істерити! Але, якщо ти вважаєш, що тобі тут погано, то двері відчинені. У тебе є своя квартира, яку ти здаєш, тож ти не бездомна.
– Я у червні заберу дітей. Вирішуй сама, – ти зі мною чи ні. Оля повільно почала мити брудний посуд. Начебто ці методичні рухи могли допомогти їй заспокоїтись, не зірватися та обміркувати, що робити далі. На кухні запанувала тягуча тиша.
– Ти маєш рацію, – раптом сказала вона не живим тоном. – Це твоя домівка, а я тобі, як виявилося, ніхто.
Відкинувши брудний посуд, жінка просто вийшла з кухні. Денис провів її поглядом, і важко зітхнув. Він справді намагався знайти компроміс, і так, він за останні два роки віддалився від дітей.
І що йому робити? Піти в неї на поводі та остаточно перетворитися на тата, який пішов по хліб? Ні, діти не винні, що в нього нічого не склалося з їхньою мамою.
Та і йому по-людськи було шкода першу дружину, вона теж заслуговує на відпочинок без дітей. Хай хоч трохи відпочине.
Ніч вони провели мовчки, хоч і спали разом. Точніше, він прийшов у спальню, коли Оля посилено вдавала, що спить.
Вранці Денис спокійно поїхав на роботу, а коли повернувся, то виявив, що весь вхід до будинку завалений сумками та валізами з речами.
– Ти куди?
– Їду.
Оля викотила чергову валізу в коридор. Її дочка Соня, темноволоса копія матері, стояла з рюкзаком і дивилася на Дениса з тією ненавистю, на яку здатні лише дівчата-підлітки. Син мовчав, опустивши погляд і переступав з ноги на ногу.
– Олю, припини, можна ж знайти компроміс.
– Ти сказав: «Двері відчинені». Дякуємо за пропозицію! Я її беру.
Денис загородив їй вихід. Йому було соромно за свої слова, сказані в гніві, але іншого виходу він не бачив:
– А як я не пущу?
– Ти сам сказав, що це твоя хата. Я просто зараз зателефоную в поліцію та скажу, що мене тут незаконно утримують.
Оля не спала цю ніч і навіть не пішла на роботу. Вона справді вважала, що встигне виїхати з дітьми до того, як Денис повернеться з роботи. Не встигла, трохи не розрахувала.
Їй не хотілося всоте пояснювати дорослому чоловікові, що вона не мати його дітям, і не повинна знаходити з ними спільну мову та обслуговувати їх.
Тим більше терпіти ще тут свекруху, яка скрізь суне свій довгий ніс. Його будинок? Та, будь ласка! Вона співмешканка?
Ну і добре! Боляче, прикро, але вона не на смітнику себе знайшла, щоб терпіти приниження і підлаштовуватися під його хотілки!
– Ти про це пошкодуєш.
– Можливо, – Оля посміхнулася, але очі лишалися злими. Вона дивилася на нього з такою холодною гидливістю, наче побачила перед собою блоху. Можливо, для неї він і став комахою, тільки, на жаль, його не можна було розтоптати.
Як часто буває, ніхто з них не виграв. Денис щиро вважав, що Оля абсолютно не має рації. Могла б хоч трохи намагатися налагодити спілкування!
Вона ж вважає, що витратила два роки свого життя на людину, яка хотіла зробити з неї безплатну прислугу для її дітей. У кожного своя правда…
А ви як вважаєте, хто з них має рацію? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
