Два роки тому моєму синові виповнилося чотирнадцять років. Я знала, що існує поняття «перехідний вік», але що це поняття так торкнеться нас, ніколи не думала.
Олег, мій син, завжди був зразковим учнем. Він не вчився добре, але й нарікань ніколи не було ні в навчанні, ні в поведінці.
Перед новорічними канікулами мене викликали до школи. Олег разом з іншими хлопцями із класу прогуляв уроки. Син сидів поруч зі мною у кабінеті завуча і навіть очі не опускав.
Вдома я стала лаяти сина, говорити, що такої ганьби я ще не відчувала. Мені було так соромно, що моя дитина зробила такий вчинок. Олег спочатку мовчав, а потім почав говорити, що це ще не соромно, а що таке соромно по-справжньому він ще покаже.
Вночі я довго не могла заснути. Розмова з сином вибила мене з колії. Я розуміла, що він дуже змінився, але з якої причини відбулися ці зміни, я не знала.
Наступного дня я спробувала заговорити з Олегом. Він відповідав мені грубо, сухо, ніби розмовляв із чужою людиною. Адже раніше син був дуже добрим і товариським хлопчиком, міг зі мною поділитися своїми радощами та проблемами.
Потихеньку я стала забувати про те, що трапилося. Життя кипіло. Робота не давала змоги видихнути. Ми з чоловіком взагалі багато працювали, хотілося жити краще за інших, щоб у сина було все найкраще.
Одного вечора у встановлений час Олег не повернувся додому. У вихідні він завжди вечорами гуляв із друзями до 11. Раніше він ніколи не затримувався. На годиннику було вже пів на дванадцяту, телефон сина не відповідав.
Я місця собі не знаходила, ходила квартирою туди сюди, чоловік тримався, але я бачила, що він теж нервує. На початку першого я стала бити на сполох, дзвонити друзям Олега та їхнім батькам. Від найкращого друга вдалося дізнатися, що Олег вже кілька тижнів гуляє в іншій компанії зі старшими хлопцями.
У результаті Олег повернувся під ранок, коли ми вже збиралися їхати до поліції. Він був абсолютно тверезий, від нього нічим не пахло. Але пояснювати свою поведінку він відмовився.
Микола, мій чоловік, довго кричав, він хотів добитися від сина пояснень. Але єдине, що сказав син, це була фраза: «Якщо будете мене чіпати, ніколи більше не побачите».
Ми з чоловіком потім довго розмірковували про те, що могло статися з нашим сином. Проблем з Олегом не було ніколи ні в мене, ні в чоловіка. А тут…
За кілька днів нас чекала нова пригода. Олег побився. Це було на секції з тхеквондо, яку син відвідував вже шість років. Вперше за цей час він не зміг стримати себе і накинувся з кулаками на одного зі своїх товаришів. Тренер лаяв його, казав, що це нехтує правилами цього виду спорту, і наступного разу для Олега просто будуть зачинені двері на секцію. А потім він попросив сина вийти та звернувся до нас, батьків.
Олександр Іванович порадив нам не лаяти дитину, адже це було на неї не схоже, а просто поговорити душевно. До цієї поради ми прислухались. Увечері цього дня ми посадили сина за стіл переговорів. Розмову почала я:
– Сину, все, що сталося останнім часом, це не так страшно. Ми лаяли тебе, тому що ти повинен був розуміти всю відповідальність того, що відбувається, але головне – це те, що ми переживаємо за тебе. Що сталося? Чому ти змінив своє ставлення до життя, до нас?
Син трохи помовчав. Ми мовчали теж, даючи можливість подумати та підібрати потрібні слова. Потім він підняв на нас очі, в яких я побачила сльози, що блищали.
– Переживаєте? Дивно це чути, мамо, – відповів син. – Мені здавалося, що я вам взагалі не потрібний!
– Як ти міг таке подумати? Чому ти робиш такі висновки? – не стримуючи себе, промовив Микола.
– Та ви ж тільки своєю роботою зайняті! Хіба не так? Вам головне заробити більше!!! “Мам, допоможи з математикою”, “Тату, підемо на футбол”, “Коли ми поїдемо разом на відпочинок?”. Що я завжди чув у відповідь? Ви пам’ятаєте, батьки? Ви мені завжди казали: «Почекай, синку, не зараз, зараз і справді ніколи!».
Повисла тиша. Ми розуміли, що син казав правду. Микола не витримав та почав першим:
– Та ми ж для тебе, дурню, старалися! Ми тобі хотіли кращого життя!
– А ви мене запитали, що для мене означає краще життя? Ви запитали, чи мені потрібні ваші гроші?
Я довго думала ночами про те, що все-таки сталося з моєю дитиною, а виявилося, що ми самі змусили її так чинити. І робив він це тільки для того, щоб ми звернули нарешті на нього увагу.
Ми з Миколою пообіцяли синові частіше влаштовувати сімейні посиденьки чи вилазки, а також прислухатися до його прохань. Олег у властивій підліткам манері заявив, що не сильно вірить нашим словам. Тепер ми знову вибудовуємо наші з сином стосунки.
Я дуже рада, що ми не пропустили той момент, коли через нашу з чоловіком безглуздість син пішов би по кривій стежці.
