Стас вимкнув комп’ютер і потягнувся, розминаючи плечі, що заклякли. Монітор згас, залишивши по собі лише темний прямокутник на тлі стіни. За вікном стояла глуха ніч – давно перевалило за північ. Час спати.
Він уже попрямував до спальні, коли на тумбочці завібрував телефон. Стас машинально глянув на екран і зупинився. Каріна.
Це було дивно. З Каріною вони працювали в одному відділі вже рік, але їхні стосунки ніколи не виходили за межі приятельських.
Обідні перерви у спільній компанії, чергові жарти біля кавоварки, рідкісні обговорення робочих завдань – і все. Дзвінка від неї в такий час він не чекав.
Він провів пальцем по екрану.
– Стасе, вибач, що я в такий час тебе турбую, – голос у Каріни був схвильований, але вона явно намагалася тримати себе в руках.
– У мене склалася форс-мажорна ситуація. Ти зможеш завтра допомогти мені перевезти речі із квартири на квартиру? Якщо ні, скажи одразу, я не ображусь.
Стас на мить задумався. Вранці в нього було призначено зустріч, яку неможливо було перенести.
– Завтра вранці я зайнятий, але годині о третій зможу під’їхати, скинь адресу. А що сталося? – поцікавився він.
– Завтра все поясню. Дуже дякую, ти мене просто врятував! – відповіла Каріна, і в трубці почувся короткий гудок.
Стас постояв ще трохи в темнім передпокої, дивлячись на погаслий екран. Потім похитав головою і пішов спати.
Наступного дня о пів на третю він припаркувався біля старої п’ятиповерхівки у спальному районі. Домофон спрацював майже одразу, і Стас піднявся на четвертий поверх. Каріна вже чекала на нього у передпокої – у джинсах та простій футболці, без звичайної офісної броні.
Речей було багато: дві великі валізи, три коробки та сумка з ноутбуком. Все це височило в коридорі, перегородивши прохід.
– Привіт, – сказала Каріна. – Дякую, що погодився.
– Та нема за що, – Стас підхопив найближчу валізу. – Погнали.
Завантаження зайняло хвилин двадцять. Нарешті, остання коробка була поставлена в багажник, і вони рушили.
– А що так різко переїжджаєш? – поцікавився Стас, виїжджаючи з двору. – Ти ніби казала, що на двох із кимось квартиру винаймаєш.
Каріна посміхнулася, дивлячись у вікно.
– Знімала. До вчорашнього вечора. Щоправда, тут дещо інша історія. Цю двушку Вікі орендували батьки. Вони мають в області якесь виробництво. А Віка цього року магістратуру закінчує.
– У гуртожитку жити не захотіла, ось вони й винайняли їй квартиру: самі все оплачують, аж до комуналки. Я влітку після університету шукала собі житло, і Віка запропонувала мені наймати у неї, так би мовити, суборенду. Я платила їй за місяць по п’ять тисяч, плюс половину комуналки.
Стас свиснув.
– Тобто батьки платили власниці квартири, а ти – Вікторії. Я правильно зрозумів?
– Правильно.
– Молодець, Віка! Знайшла гарний спосіб збільшити свій бюджет. А батьки в курсі її підприємницької діяльності?
– Уявлення не маю, – відповіла Каріна.
Якийсь час вони їхали мовчки. Стас вирулив на проспект, повз пропливали вітрини магазинів, рідкісні перехожі.
– І що? Посварилися? – спитав він нарешті.
– Не сварилися. Ми вчора були у клубі. Все було гаразд. В нас компанія своя підібралася. А Вікторії сподобався один хлопець. Незнайомий. Я його ніколи раніше там не бачила.
– Вона дивилася на нього, він, звичайно, помітив, і підійшов до нашого столика. Тільки запросив танцювати не Віку, а мене. І потім ще кілька разів підходив. Запропонував мене провести, спитав номер телефону.
– Але я відмовилася – він мені не сподобався: якийсь самовпевнений і навіть зухвалий. Ми майже відразу після цього викликали таксі та поїхали додому. А коли у квартиру увійшли, Віка мені сказала, щоб я в суботу, тобто наступного дня, з’їхала.
Стас похитав головою.
– Зрозуміло. Куди ти тепер?
– Домовилася з Лєрою. Вона мене на тиждень притулила, поки я собі щось знайду.
– Так у Лєрки з Денисом однокімнатна.
– Денис у відрядженні, приїде за тиждень. Тож мені треба буде поквапитися.
За чотири дні Каріна зняла собі кімнату у малосімейці. Дивилася й кілька окремих однокімнатних, але вирішила не розкидатися грошима – заощадити на житлі, проте більше відкласти на накопичувальний рахунок.
З Вікою вони більше не перетиналися – одна вчилася, інша працювала, жодних спільних інтересів у них не було.
Через кілька місяців Каріна дізналася від спільних знайомих, що Віка закінчила магістратуру, отримала диплом і поїхала в те місто, де жили її батьки – батько вже приготував їй місце роботи на своєму підприємстві.
А Каріна так і продовжила працювати у цій же компанії. Через два роки вона одружилася, потім народила дочку. Але місце роботи так і не змінила.
Минуло дванадцять років. Каріна не стала генеральним директором, але скромне місце керівника відділу закупівель цілком влаштовувало її.
Стас, до речі, теж працював у цій же компанії – він обіймав посаду заступника виконавчого директора. Іноді вони згадували той нічний дзвінок і переїзд, посміювалися над заповзятливістю Віки, але загалом та історія давно втратила для них будь-яке значення.
А одного разу, перевіряючи пошту, Аріна побачила пропозицію від одного з підприємств, розташованих в області. Раніше компанія з ним ніколи не працювала. Каріну ця пропозиція зацікавила з двох причин.
По-перше, ціна за комплектуючі, які їм пропонували, була набагато нижчою за середню по ринку – майже на вісімнадцять відсотків. По-друге, листа підписала представник підприємства – Вікторія Олегівна Костильова.
Вікторія Олегівна – так звали ту Віку, яка дванадцять років тому виставила Каріну з квартири. Щоправда, прізвище було інше.
Воно й зрозуміло – Віка, швидше за все, теж вийшла заміж. Але головне – місто було те саме, куди її колишня сусідка по квартирі поїхала після закінчення університету.
Перш ніж відповісти на листа, Каріна вирішила порадитися зі Стасом.
Вона зайшла до його кабінету, зачинила за собою двері і сіла в крісло навпроти столу.
– Слухай, – почала вона без передмов, – пропозиція шикарна. Просто хочеться закричати «Так!», доки вони не передумали. Але щось мене у всьому цьому насторожує. Надто щедро.
Стас відірвався від паперів і глянув на неї поверх окулярів.
– То дзвони, домовляйся про зустріч, з’ясуй умови та інші подробиці.
– Мене ще дещо насторожило, – продовжила Каріна. – Пропозицію підписала Вікторія Олегівна Костильова. Пам’ятаєш, ти мені колись “на зорі туманної юності” допомагав речі перевозити? Так ось: здається мені, що це та сама Віка, яка мене тоді з квартири виставила.
Стас відкинувся у кріслі і склав руки на грудях.
– Ну то й що? – спитав він. – Не плутатимемо тепле з м’яким і, тим більше, не приплітатимемо сюди особисту ворожість.
– Якщо пропозиція вигідна – треба брати. Хоча пропозиція справді надто приваблива. Я попрошу перевірити це виробництво – скинь мені всі їхні контакти.
Каріна кивнула і вийшла з кабінету, відчуваючи, як усередині щось неприємно подряпнуло. Дванадцять років минуло, а пам’ять послужливо підсунула ту ніч, таксі, обличчя Вікторії в дверях і її слова: «Щоб завтра ноги твоєї тут не було!»
За кілька днів Стас повідомив Каріні, що з цим виробництвом вони не працюватимуть. Він зайшов до неї в кабінет наприкінці робочого дня, коли майже всі вже розійшлися.
– Загалом «передчуття тебе не обдурило»: все було надто добре, щоб виявитися правдою. Репутація у них підмочена. І якість дуже середня, і терміни постійно зривають.
– Звичайно, відкрито про свої контракти ніхто не розповідатиме, але мені, так би мовити, по секрету повідали, що через те, що вони затримували поставки, посередники у свою чергу не могли виконувати свої зобов’язання і налітали на такі штрафи, що вся вигода від низької ціни нівелювалася повністю.
– І компанія не просто йшла в «нуль», а навіть зазнавала збитків. Постійних партнерів у підприємства немає, ось вони й кидаються, намагаючись хоч когось заманити низькими цінами.
Каріна повільно кивнула, дивлячись на екран монітора, де все ще висів той самий лист.
– Отже, ми з Вікторією Олегівною не працюватимемо, – сказала вона. – І, зауваж, Стасе, не з якихось особистих причин, а з цілком об’єктивних.
– Запиши цю фірму до списку неблагонадійних, особливо познач порушення термінів, щоб хтось у майбутньому на низьку ціну не купився.
Каріна так і зробила. Внесла підприємство до чорного списку, додала позначку червоним шрифтом, прикріпила файл з аналітикою. І, закриваючи документ, подумала: «Дванадцять років минуло, все, здається, забулося, а осад залишився».
Вона вимкнула комп’ютер. За вікном уже стемніло. Десь далеко, в іншому місті, Вікторія Олегівна Костильова, мабуть, готувала чергову комерційну пропозицію.
І навіть не здогадувалася, що рішення про те, чи отримає її підприємство важливе замовлення чи ні, прийматиме та сама Каріна, яку вона колись виставила зі своєї квартири.
І рішення буде негативним. Але причина цього не стара, майже забута образа, яка, як виявилося, все ще тліла десь на дні пам’яті, – а холодний розрахунок та ділова хватка…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
