– Роззувайся, кому говорю! Куди поперся по чистому?
Захар потупцював на килимку біля порога, не звертаючи уваги на обурення колишньої дружини.
– Я у своїй квартирі можу хоч у чоботях ходити, Уляно! Маю повне право!
Він нахабно ступив уперед. Прямо у вуличних, наскрізь промоклих черевиках пройшов по світлому лінолеуму. З брудних підборів одразу натекла сіра калюжа.
Уляна притулилася плечем до одвірка. Вона навіть не спробувала заступити йому шлях. Тільки схрестила руки на грудях.
З їхнього розлучення минуло три роки. Тоді Захар благородно залишив її у цій двокімнатній квартирі. Зібрав дорожню сумку, стрибнув у кредитну іномарку і пурхнув.
Присягався, що починає нове життя із чистого аркуша з Віолетою. Здається, так звали його нову двадцятип’ятирічну музу. І ось, нове життя, судячи з усього, дало серйозну тріщину.
– Натопчеш, сам прибиратимеш, – сухо кинула Уляна.
– Не вказуй мені! Я сюди не підлогу намити прийшов.
– А навіщо намалювався? Забув щось? Три роки дорогу не пам’ятав, а раптом згадав.
– Квадратні метри ділити!
Захар стягнув потерту куртку. Кинув її прямо на тумбу в передпокої, навіть не повісивши на вішалку.
Від куртки густо пахло вогкістю та дешевим тютюном. Три роки тому він купував лише дорогий тютюн. Статус бізнесмена не дозволяв іншого.
Уляна мовчки спостерігала за цією виставою. Домашня м’яка кофта робила її постать оманливо розслабленою. Але погляд був колючим і чіпким.
– Проходь на кухню, раз прийшов. Чого в передпокої тіснитися.
– Ось це інша розмова. Гостинність прокидається.
Він по-господарськи протопав на кухню. Висунув з-під столу звичайний табурет, плюхнувся на нього з тяжким звуком, та оглянув стіни.
– А шпалери так і не переклеїла. Усе ті ж – у квіточку.
– Мені й ці подобаються. Не твоя справа.
– Ремонту просить хата. Ну, нічого, нові господарі перероблять під себе. Чаю наллєш? Замерз, як собака.
– Переб’єшся, в мене не кафе.
– Могла б і налити. По-людськи. Колишні ж родичі таки, – Захар невдоволено скривився.
– Колишні, Захаре, – ключове слово! Які такі нові господарі? Губу розкотив. Спустись на землю!
– Звичайні господарі, Уляно. По закону – все навпіл. Квартиру у шлюбі брали? У шлюбі! Значить, спільно нажите майно.
Уляна придивилася до непроханого гостя уважніше. Під очима темні мішки. Щетина росте клаптями, явно не стильна борідка, а звичайна лінь. Рукави светра витяглися на ліктях. Очевидно, не від хорошого життя він про свої права згадав.
– Ти три роки тому кричав на весь під’їзд, що тобі від мене жодної гривні не треба. Що ти вищий за ці дріб’язкові поділи.
– Обставини змінилися.
– Що, Віолета твоя на мороз виставила? Спонсорські гроші скінчилися?
Захар нервово смикнув плечем.
– Не лізь у моє особисте життя! Це наші тимчасові проблеми. У нас просто період переоцінки цінностей.
Уляна коротко посміхнулася, не втримавшись від мстивої зловтіхи.
– Переоцінки цінностей? Капець просто! Це тепер так називається, коли молода дівка виганяє невдаху не першої молодості, та ще й без грошей?
– Я не невдаха! У мене є бізнес-план!
Захар злегка зменшив тон, намагаючись зобразити конструктивний діалог.
– Ось квартиру продамо, купиш собі житло десь на околиці. Он, у новобудовах зараз студії недорогі продають. Тобі одній за очі вистачить. А мені потрібні гроші прямо зараз. Стартовий капітал.
– Побійся бога, Захаре! Прийшов, і все вирішив. Студію він мені вибрав!
Він стукнув долонею по краю столу.
– Я ходив до юриста! Він підтвердив, що майно ділиться на рівні частки. Нікуди ти не дінешся! Продаватимемо. Я вже навіть прикинув ціну.
– Юрист твій двієчник. Даремно платив.
– Нормальний юрист! Дві тисячі за консультацію бере. У центрі міста є офіс.
– Краще б ти за ці дві тисячі собі звичайні черевики купив. А то сидиш тут, калюжі залишаєш. Несе від тебе, як від вантажника зі складу.
Захар почервонів. Він завжди терпіти не міг, коли Уляна так з ним розмовляла. Без істерик, без сліз. Просто тисла на болюче, не підвищуючи голосу.
– Ти мені зуби не заговорюй. Даю тобі місяць. Шукай рієлтора. Або я сам знайду. Зробимо все згідно із законом. Поділимо чесно, навпіл.
– Не доведеться шукати нікого.
– От і добре. Порозумнішала.
– Ні. Просто ділити нічого. Зовсім!
Уляна відчепила від волосся пластикову шпильку. Зібрала русявий хвіст заново, не зводячи очей з колишнього чоловіка.
– Пам’ять у тебе стала коротка. Чи то Віолета тобі всі залишки мізків висушила?
– Ти Віту не чіпай! Вона свята жінка!
– Та потрібна мені сто років, твоя свята твоя. Ти краще згадай дванадцятий рік.
Захар насупився.
– До чого тут дванадцятий рік? До чого ти давнину якусь копаєш?
– До того! Ти тоді надумав автосервіс відкривати. Пам’ятаєш свій грандіозний стартап?
– Пам’ятаю. І що? Нормальна була ідея, просто конкуренти задавили.
– Конкуренти, ага. Ти набрав кредитів на кругленьку суму. Під шалені відсотки, у якихось каламутних людей.
– Ми разом їх брали! То були сімейні борги!
– Помиляєшся! Брав ти, а я поставила умову. Жорстку умову, Захаре! – Уляна зробила крок до столу.
– Щоб ми з сином не пішли світом через твої геніальні ідеї та щоб пристави не забрали наш єдиний дах над головою, ми тоді пішли не в банк.
– Ми пішли до нотаріуса на сусідній вулиці. І ти підписав дарчу на свою половину квартири. Добровільно! За ті гроші, що я віддала на покриття твоїх косяків!
Захар відкрив рота. Слова застрягли десь у горлі. Він гарячково заморгав, перебираючи в голові шматки минулого.
Той бізнес прогорів за півтора року. Кредитори обривали телефони. Кредитну машину довелося терміново збагрити за безцінь.
Уляна тоді працювала у дві зміни, щоб закрити залишки боргів. А ту саму дарчу Захар безнапасно витіснив із пам’яті. Як і багато інших своїх косяків.
– Ми ж просто спектакль ламали, щоб майно від приставів сховати! Фіктивно!
– Фіктивно тільки шлюби укладають! А дарчі підписують по-справжньому. Ти ж сам підписав, і сам у реєстр носив.
– Це незаконно! Це спільно нажите! Я маю право!
– А ти сходи в суд, Захаре, – Уляна дивилася на нього зверху вниз.
– Сходи. Тільки мито заплатити не забудь. І заразом попроси суддю підняти цей документ. Де чорним по білому написано, кому ти й що подарував.
– Це моя половина! Я в неї стільки вклав!
– Вклав він! Ти навіть цвяха тут не забив. Половина тут – тільки твоє нахабство.
Захар схопився з табуретки. Спробував нависати над колишньою дружиною, важко дихаючи. Але Уляна навіть не зрушила з місця. Не здригнулася.
– Я все одно відсуджу! Я найму найкращих адвокатів у місті! Вони й мокрого місця від твого папірця не залишать!
– Наймай. Тільки спочатку на тютюн нормальний зароби. А то від тебе несе дешевизною та безнадією. Адвокати безплатно не працюють.
– Та ти ще та погань, Уляно! Завжди такою була! Жадібна, холодна баба!
– Яка є. На вихід. Аудієнцію закінчено!
Пиха з нього злетіла в одну секунду. Він раптом стулився. Вся його напускна впевненість лопнула, як дешева повітряна кулька. Він жалібно подивився на колишню дружину.
Голос став запобігливим, липким. Уся його поза виражала крайній ступінь розпачу.
– Уляно… ну мені справді край. Віта мене виставила з речами. Сказала, доки грошей не принесу, чи ключі від нової квартири не покажу, можу не повертатися.
– А мені яка справа до твоєї Віти? Це ваші дорослі ігри!
– Я три ночі в машині спав, спину ломить, бензин закінчився. Дай хоч пару днів перекантуватися на дивані. По-людськи прошу. Я ж батько твоєї дитини.
– По-людськи? А дитині твоїй, на хвилиночку, вже двадцять років. І ти на його дні народження жодного разу не дзвонив, – Уляна зневажливо скривила губи.
– Ти три роки тому стояв у цій же вітальні. Збирав свою модну сумку і репетував, що я тебе гальмую. Що зі мною ти на болото перетворюєшся! Що я не даю тобі розвиватись!
– Я з психа ляпнув! Ти ж знаєш, я запальний.
– Ось і лети тепер, не гальмуй. Розвивайся в машині.
– Ну, будь людиною, Уляно! Куди я проти ночі? Холодно на вулиці. Я тобі заважати не буду, тихенько в куточку посиджу.
– На вихід, Захаре! Ганчірка де висить, думаю, ти пам’ятаєш! – Вона кивнула у бік передпокою.
Він незрозуміло закліпав очима.
– Яка ганчірка? Навіщо?
– Бруд за собою прибрати! Ти ж натоптав своїми черевиками. Я після роботи батрачити не наймалася!
Захар сердито зиркнув на неї. Ганчірку він, звичайно, брати не став. Схопив свою сиру куртку, натягнув поверх брудного светра.
Обличчя його перекосилося від безсилої злості. Він мстиво сколупнув нігтем шматок старих шпалер у квіточку.
– Подавись своєю квартирою!
Розвернувся і вилетів на сходовий майданчик. Повернувся ключ у замку, відрізаючи його лайку від тиші квартири.
Уляна підійшла до раковини. Сполоснула долоні прохолодною водою. Попереду була спокійна ніч. Жодних судів, ніяких поділів, ніяких нетверезих розбірок.
А брудну калюжу в передпокої вона якось сама витре. Головне, що більше це диво в пір’ї тут не з’явиться…
Дяку Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
