– Ганнусю, я давно чекаю, коли ти прийдеш до мене. Я сумую за тобою… – Щовечора чувся їй голос покійного чоловіка

Ганна Петрівна з усмішкою розглядала фотографії із сімейного альбому. Ось вони з Олегом одружуються, вона у строгій довгій сукні до підлоги, у довгій фаті, струнка, щаслива.

Олег в темно-сірому костюмі, який йому дав друг. Вирішили не купувати тоді костюм на один раз. Куди в ньому потім ходити? Чоловік працював електриком, одягався просто, як і всі в їхньому оточенні.

Познайомились вони на вулиці, коли Ганна з подругами йшла з кіно. Йому одразу сподобалася висока чорнява весела дівчина, він наважився підійти й почати розмову.

Їй теж сподобався кучерявий блакитноокий хлопець. За пів року зіграли весілля. Як же давно це було, навіть фотографія натякає на давність років – пожовкла і потьмяніла.

Жили спочатку у сімейному гуртожитку, потім їм виділили квартиру. З’явився син Толік. Ось він посміхається на фото, тримаючи машинку в руках.

Фотографій було мало, якось не заведено було ходити у фотосалони, а любителів фотографії серед їхніх знайомих не було.

Ось Толік на заробітках, з бородою, такий великий і мужній… На жаль, він так і не повернувся звідти. Нещастя на роботі.

Це було велике випробування для них. Померкло все. Але час лікує. Прожили п’ятдесят щасливих років з Олегом, і на п’ятдесят першому році Олег занедужав.

У лікарню йти не хотів. У результаті все було запущено, і в один із сонячних весняних днів Олег тихо пішов туди, звідки не повертаються…

Сусіди шепотілися, що Ганна дуже часто почала ходити на цвинтар: щодня, рівно о десятій годині, з букетом квітів. Вона одягала старе пальто, яке носив ще Олег, брала сумочку і вирушала до надгробка чоловіка.

Там вона сиділа годинами, розповідаючи йому про все, що відбувалося навколо: як міняється погода, які новини чує по телевізору, навіть, як сусіди живуть.

Іноді вона приносила з собою його улюблену газету, читала вголос статті, ніби Олег все ще міг чути її голос.

– Олеже, ну ти ж знаєш, що мені без тебе сумно, – шепотіла вона, сидячи біля надгробка. – Ось учора знову кішка забігла, і я думала, що це ти прийшов… Але ж ти не приходиш, правда?

Одного вечора, коли вона вже збиралася лягати спати, їй здалося, що хтось кличе її. Голос був тихий, але знайомий – такий самий, як в Олега, коли він кликав її на вечерю.

– Ганна! – почулося звідкись здалеку.

Вона здригнулася, озирнулася на всі боки, але нікого не побачила. Однак наступного вечора знову почула той самий голос, тепер уже ближче.

– Ганно, я тут…

Ганна Петрівна сіла на ліжку, серце тріпотіло, але страх чомусь змінювався радістю. Їй здавалося, що Олег справді повернувся, щоб поговорити з нею. Вона підійшла до вікна, визирнула назовні, але там було порожньо й тихо.

На третій вечір голос став голоснішим, виразнішим.

– Ганнусю, я давно чекаю, коли ти прийдеш до мене. Я сумую за тобою…

Ганна Василівна раптом відчула тепло, наче хтось узяв її за руку. Вона обернулася, але кімната була порожня. Тоді вона взяла фотографію Олега, яку тримала на тумбочці, і пригорнула її до грудей.

– Олежику, це ти? Ти прийшов за мною? – спитала вона тремтячим голосом.

Тиша відповіла їй, але незабаром пролунав тихий шепіт:

– Так, Ганно. Я давно на тебе чекав. Ходімо зі мною…

А потім вона почала говорити про нього наче про живого.

– Олег сьогодні просив чаю, – якось сказала вона, поправляючи хустку на голові, коли сусідка Віра занесла їй банку солоних огірків, які вона так любила.

– Ганно Петрівно, та ви що… – Віра застигла на порозі, відчуваючи, як мурашки побігли по спині. – Вам до лікаря треба, – спохмурніла Віра, але та лише засміялася – дзвінко, здивовано так.

– Ти не розумієш. Олег на мене чекає. Він приходить щовечора. Сидить у кріслі, – жінка посміхнулася, начебто ділилася звичною новиною. – Каже, сумно йому там одному.

Віра перехрестилася крадькома. У хаті пахло ладаном і застояним повітрям, а на столі, поруч із фотографією Олега, стояла повна склянка чаю.

Дні текли, і Ганна Петрівна танула, як свічка. Якось вона постукала у двері Віри пізно ввечері, її обличчя здавалося прозорим.

– Він кличе. Не можу більше чекати.

Віра пообіцяла зайти вранці, але сон виявився неспокійним. Прокинулася раніше аніж зазвичай, підійшла до квартири сусідки – двері були прочинені.

– Ганно Петрівно? – голос Віри здригнувся.

Вітальня зустріла її тишею – відповіді не було. Тільки годинник цокав на стіні. У кріслі біля вікна, у світлі світанку, сиділа бабуся.

Голова закинута на спинку, в руках – та сама фотографія Олега. Посмішка на її губах була така безтурботна, що Віра спочатку подумала: заснула. Але її нерухомість говорила про інше…

– Господи… – Віра приклала долоню до рота. – Ну, ось і зустрілися…

На підлозі, біля ніг крісла, лежали гілки бузку. Свіжі, наче щойно зірвані. А на столі, поруч із холодним чайником, стояла друга склянка – з темним настоєм, наче хтось пив із неї.

Увечері Віра прийшла додому, сіла пити чай на кухні, дивлячись у вікно. Тіні від кущів бузку у дворі колихалися на вітрі, приймаючи дивні контури.

Їй здалося, чи там, у глибині двору, майнули дві постаті – висока, чоловіча і маленька, згорблена. Вони йшли, взявшись за руки, розчиняючись у сутінках…

– Спіть спокійно, – прошепотіла Віра, закриваючи штори.

Але запах бузку чувся до самого ранку. І Віра вперше задумалася про те, що кохання – сильніше за будь-що… Ви з цим згодні?

Дякую, шановні читачи, за ваші коментарі, та вподобайки.