– Ти уявляєш, Генка своїй Ірці машину взяв – “китайця”! Я йому кажу: «Ти що, взагалі збожеволів? Такі гроші на таке…” ну, ти мене зрозуміла! — Денис зі смішком сьорбнув гарячий чай, прицмокуючи від задоволення.
А я зрозуміла. Все розуміла. Тільки ось на той момент я рада була б такому подарунку. Нескінченно рада!
А то дуже втомилася носити у своїх ручках усі ці непіднімні пакети з продуктами, які мій чоловік і його «не розлий вода» друзі, змітали зі столу кожен божий день, наче сарана на полі.
Так сталося, що ми купили квартиру поряд із заводом, на якому працював мій чоловік. Райончик так собі – околиця, запорошено, зате до прохідної Денису п’ять хвилин неспішним кроком.
І все б нічого, але на цьому ж заводі працювали його дружки – Генка і Слава. І за їхньою безглуздою традицією мій Денис щодня приводив цю ораву до нас на обід.
Звідки взагалі ноги ростуть у цієї традиції? Та з училища! Вони там три роки в одній кімнаті у гуртожитку прожили, спали на сусідніх ліжках, їли мало не з однієї тарілки.
Денис одружився зі мною відразу після диплома. Генка трохи пізніше взяв за дружину Ірку, таку ж галасливу, як він сам. А Слава поки що ходив неодружений.
І ось той приємний момент у житті, коли у нас з’явився свій власний кут – простора двокімнатна квартира. Денис тоді так сяяв:
– Добре як, Поліно! І до роботи близько!
Щойно ми закінчили ремонт у квартирі та переїхали туди, як друзі Дениса почали приходити до нас на обід. Ну, раз прийшли, ну два – спочатку я не оцінила масштабу трагедії.
Думала – ну, новосілля, ну гостинність. Друзі чоловіка таки. Найкращі. Я сумлінно накривала стіл, готувала з душею. Намагалася, щоб все було «за вищим розрядом».
– Ех, Поліно, руки у тебе золоті! – нахвалював моє готування Слава. – Готуєш смачніше, ніж у будь-якому ресторані!
– А я не знаю, як у ресторані, – жартувала я, витираючи піт з чола. – Мене Денис давно не запрошував в ресторан.
– Дене, ти що? – Генка по-дружньому штовхав мого чоловіка в плече. – Жінкам теж потрібна увага. Я свою Ірку хоч раз на місяць, та вигулюю кудись.
– Ні-і, – відповіла я, потупивши очі. – От тільки вигулювати мене не треба. Я ж вам не собачка якась.
– Не собачка! – заметушився Генка, почувши, що ляпнув зайве. – Взагалі не собачка! Та хіба я це мав на увазі? Ти ж у нас королева кухні!
– Ти їж давай, королеві ще посуд мити, – перервала його я.
Потім вони йшли назад на завод, а я залишалася на кухні. І щоразу те саме: гора брудних тарілок, крихти по всій підлозі, порожні каструлі. Я заглядала в холодильник і розуміла, що завтра годувати нема з чого. Знову.
Чоловіка просити сходити за продуктами було марно. Він повертався пізно, стомлений, а магазини в районі зачинялися рано. Ринок – той взагалі о третій годині дня згортався.
От і доводилося мені самій тягнути всі ці продукти. Пальці від ручок пакетів зводило, плечі нили, а в голові тільки одна думка: «Вони за один присіст з’їдять».
І ось, коли Денис завів цю волинку про машину Ігоря, у мене всередині немов греблю прорвало.
– Ти мене, звичайно, вибач… – почала я. – Але у всій цій історії «збожеволів» не Генка. А ти!
– Чого це раптом? – Денис витріщився на мене.
– Сам поміркуй! Я щодня витрачаю купу твоїх грошей на продукти. А потім годую обідами твоїх друзів.
– Ти хоч раз рахував, скільки коштує нагодувати двох здорових чоловіків щодня? М’ясо, овочі, олія, хліб… Якби не ці витрати, ми теж могли б взяти в кредит машину!
– А мені не потрібна машина – у мене робота поряд!
– Мені потрібна! Щоб я не тягала сумки по три кілометри на собі! Щоб я могла вийти на нормальну роботу в центр, а не сидіти тут у трьох соснах.
– Ти мені скажи, тобі це навіщо? Хіба я погано заробляю?
– Ні, не погано. Але справа не в цьому!
– А в чому тоді?
– У тому, що я також хочу розвиватися!
– А я хочу, щоб удома мене на обід чекала господиня.
– Та якби ж ти сам приходив на обід! Але їх чому я повинна годувати? У Генки своя дружина є, хай вона йому котлети смажить. А Слава нехай у їдальню йде, там теж годують!
– Знов двадцять п’ять! Ти, як заїжджена платівка, Полю, слово честі.
– Та тому, що все! Розумієш, все в нашому житті зараз обертається довкола цього! Мій ранок починається з чищення картоплі на трьох, мій вечір закінчується горою жирних тарілок. Я з кухні не виходжу, Денисе!
– Поліно, заспокойся! Я говорив і ще раз повторю: Генка та Славон – вони мої брати! Ми через таке разом пройшли у гуртожитку, тобі й не снилося. Вони мені як рідні, розумієш?
– Рідні? То, може, ці «рідні» почнуть хоч іноді скидатися на продукти? Щоб я не годувала їх нашим коштом кожен Божий день? В нас бюджет не гумовий, а ціни на м’ясо ти бачив?
– Поль, я не зрозумів! Я ж даю тобі гроші й чимало. Тобі на щось не вистачає?
– Та не в грошах справа, Денисе! Це вже елементарне нахабство – обідати у нас щодня і не витрачати на це жодної гривні? Приходять на все готове, з’їдають все начисто і йдуть, навіть «дякую» через раз кажуть!
– Вони пропонували мені гроші. Але я сам відмовився.
– А чому?!
– А тому! Я що, скнара якийсь, по-твоєму? Брати гроші зі своїх братанів за тарілку супу?
– А те, що я з кухні не вилажу, щоб твоїх «братанів» нагодувати? Це тебе не турбує? Я що, їм у прислуги наймалася? У куховарки безплатні?
– Поліно, припини! – Денис скочив зі стільця. Обличчя його почервоніло. – Ти зараз мене ставиш перед вибором: чи ти, чи друзі. Ти цього хочеш?
– Ні хріна собі! Значить, ти так заговорив? Друзі важливіші за дружину?
– Давай не будемо, Поліно! Просто замовкни!
– Тобто ти їм нічого не скажеш?
– Ні! І тільки спробуй сама їм щось ляпнути. Не ганьби мене перед пацанами!
Я дивилася в його налиті кров’ю очі й розуміла, що він не жартує. Денис настільки застряг у цьому своєму придуманому «братстві», що готовий був у мотлох посваритися зі мною. Уперся, як бик.
– Ну, гаразд, – подумала я, відвертаючись до вікна. – Якщо вже я не можу сказати прямо, діятимемо інакше.
Наступного дня я не пішла на ринок. І в супермаркет не зайшла. До першої години дня, коли мала з’явитися «братва», я закінчила приготування обіду за своїм новим секретним рецептом.
На плиті стояла каструля із супом. Вода, сіль, пара сиротливих шматків капусти та три кубики картоплі.
Жодного м’ясного бульйону, ніякої засмажки на олії. Просто прозора, як сльоза немовляти, солона вода з вареними овочами.
Чоловіки увійшли галасливим натовпом.
– О-о-о, чим сьогодні Поліна нас пригощатиме? – весело спитав Генка, сідаючи за стіл.
Я з невинним виглядом розлила “варево” по тарілках.
– Прошу до столу, хлопчики!
Денис гидливо бовтав ложкою у своїй тарілці, виловлюючи самотній шматочок картоплі. Поклав до рота і тут же скривився.
– Суп… Щось він якийсь… пісний. Навіть надто.
– Пісний вийшов? – я сплеснула руками, граючи роль недолугої, яка нічого не розуміє. – В інтернеті знайшла новий рецепт. Пишуть, що чоловікам подобається. Хіба ні?
Генка та Слава награно посміхнулися. Але з їх незадоволених фізіономій я бачила: обід не сподобався.
Але я й не думала зупинятися. Наступного дня на столі на них чекала окрошка. Але не та, яку я зазвичай робила на домашньому кефірі чи квасі.
Я купила найдешевший, нудотно-солодкий квас у пластиковій пляшці, який на смак нагадував палений цукор з газованою водою. Окрошка вийшла така, що їсти її було однозначно неможливо.
– Експериментую із заправками! – щебетала я, поки Слава намагався проковтнути бодай ложку цього кулінарного кошмару.
Фінальним акордом стала юшка на третій день. Я спеціально купила на ринку найдешевшу рибу, яку, здається, заморожували та розморожували разів десять. Від неї йшов такий виразний «рибний» душок, що підкочувала нудота. У супі плавали каламутні очі та луска.
Коли я поставила це на стіл, Генка раптом різко згадав, що йому «терміново треба зателефонувати дружині», а Слава просто мовчки підвівся і позадкував до виходу.
– Хлопці, ви куди? А юшка? – Кричала я їм услід, ледве стримуючи переможну усмішку.
Як бабця пошептала. Наступного дня о першій годині дня додому завітав лише Денис. І за день теж. Він спочатку ходив похмурий, бурчав, що я «розучилася готувати» і «ганьблю його перед друзями», але я тільки плечима знизала:
– Творча криза, любий, буває.
Однак мені здалося, що в глибині душі він сам був радий. Мабуть, наша розмова таки посіяла в ньому зернятко сумніву. Та й розумів він, що я жінка вперта, і моя фантазія на цих шедеврах явно не закінчилася.
Наступного дня він уже з ранку написав мені повідомлення:
– Сонечко, сьогодні буду один!.
І ось для такого випадку я завжди мала окреме меню. На столі на нього чекали святкові страви: запечене м’ясо та домашній пиріг. Адже для коханого чоловіка мені не шкода ні сили, ні часу!
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
