Всі довкола кажуть, мовляв, як тобі пощастило, адже в тебе донька. Доньки – це чудово! Я була маленькою, дуже тихою і слухняною дитиною. Коли виросла завджди віддавала всю себе заради інших. Але мені 30 років і мені здається, що я закінчилася.
Я сама себе ненавиджу. Донька весела, бігає, хуліганить, і розкидає все довкола. Я злюся, але мені соромно від своїх емоцій, від своєї ненависті та суворості до дитини.
Іноді мені хочеться все залишити і просто побути однією, сходити, купити сукню, просто бути красивою. Але я відчуваю постійно, що я їй винна. Донька зовсім не слухається, а мені не вистачає впевненості у собі та жорсткості. Іноді хочеться ревти від безвиході, але я рідко дозволяю собі бути слабкою.
Дівчинка у нас красуня, але зовсім не розумниця. Я більше так не можу, дах зносить від безсилля та безладу. Вона поламала мене, я не можу стати для неї лідером чи хоч якимось авторитетом. Мені здається, що мене просто використовують як годувальницю та служанку.
Я мріяла про дитину, думала, це буде чудово. Але це жахливо. Я почуваюся в пастці і без сил. Так прикро. До мене ніколи так не ставилися, мої батьки думали насамперед про себе і я з дитинства звикла до того, що я — ніщо.
Я не хотіла такого майбутнього своїй дитині, тому всю себе віддавала їй без залишку. Але я втомилася, втомилася від постійних примх. Іноді навіть кричу на неї, за те, що вона мене боляче кусає або вириває мені волосся. І я замкнулася в цих почуттях ненависті, роздратуванні та соромі.
Іноді мені хочеться віддати її в садок та приділяти увагу лише собі. Але вона бігає за мною і кричить: “Мамо!”. Серце розривається, і я розриваюсь. Адже треба ще бути доброю дружиною, з батьками стосунки підтримувати та виховувати дитину.
Втомилася. Даремно не жила для себе до вагітності. І самооцінка нижча за плінтус. Хочу бути їй теплою, люблячою мамою, а відчуваю себе кулькою, що здулася, і злісною істеричкою на грані зриву. Я накопичую негатив, а виплеснути його нема куди. Дуже важко.
