І чому молодь завжди думає, що ми, старше покоління, нічого не знаємо та не розуміємо? Багато молодих людей навіть не хочуть прислухатися до старших, вважають, що вони найрозумніші та наймудріші, а наш життєвий досвід, на їхню думку, абсолютно нічого не означає. Мої дорослі діти якраз з-поміж таких людей.
Мене звуть Алла, мені 56 років. Моєму сину Семену нещодавно виповнилося 32 роки. Вже 9 років він одружений. Семенові було 23 роки, коли він твердо вирішив одружитися зі своєю дівчиною.
Його обраниця мені подобалася, Ольга була симпатичною та вихованою дівчиною, але 23 роки – це ще не той вік, коли чоловікові слід заводити сім’ю. Син тоді ще не закінчив навчання і в нього не було ні гарної роботи, ні своєї квартири.
– Не варто одружуватися так рано. Створювати сім’ю треба тоді, коли вже маєш щось за плечима. Я на пенсії, батько заробляє копійки. Нам двом на все вистачає, але вам ми допомагати не зможемо, – говорила я синові, але хто став мене слухати.
Семен та Ольга були молодими, закоханими та амбітними, десь навіть надто самовпевненими.
– Мамо, нам від вас нічого не потрібно. Ми самі собі на все заробимо, – казав мені син, а майбутня невістка хитала головою, підтверджуючи його слова.
– Якщо так, то справа ваша, – сказала я.
Ми з чоловіком поспілкувалися зі сватами, хоч діти й сказали, що їм не потрібна допомога, та й обидві наші родини не можуть похвалитися багатством, але все ж таки хотілося якось допомогти молодим.
Ми вирішили скинутися та запропонувати їм гроші. Сума не була якоюсь захмарною, ми з чоловіком назбирали пʼятдесят тисяч, батьки нареченої приблизно стільки ж, але діти відмовилися від грошей. Сказали, що не бажають бути зобов’язаними.
З одного боку, це, звісно, добре, що вони такі самостійні. Якби це було виправдано, ціни б їм не було. Як тільки Семен зробив Олі пропозицію, вони захотіли жити окремо. Оля була ще студенткою, а син був у пошуках роботи.
– У нас є невеликі накопичення, ми знімемо собі житло, – сказав він.
Так, накопичення у сина справді були, він підробляв улітку і відкладав якусь частину заробітку на банківський рахунок, але я знала, що грошей у нього не дуже багато.
Вони орендували крихітну вбиту однокімнатну на околиці міста. Коли я приїхала до них у гості, то просто жахнулася. Навколо бруд, таргани, район несприятливий. Згодом син знайшов роботу, почав більше заробляти.
Оля теж не залишалася осторонь, підробляла майстром манікюру. Вони перебралися у квартиру краще, нагромадили трохи грошей. Я думала, що вони тихенько розпишуться і візьмуть квартиру в іпотеку, ми з батьком підкинули б їм грошей на цю справу, але молоді розпорядилися грошима інакше.
Всі заощадження вони вбухали у весілля та весільну подорож.
– Потрібно цінувати моменти та емоції”, – сказали молодята, коли я обурювалася з цього приводу.
Син взагалі заявив, що вони не збираються у найближчому майбутньому купувати квартиру, а хочуть жити в орендованій.
– Як же так? Без власного житла? А як бути, коли діти з’являться? Повинна бути своя квартира, – обурилася я.
Син сказав, що в найближчому майбутньому вони дітей заводити не збираються, хочуть подивитися світ, та й, як він висловився, не хочуть себе прив’язувати до місця.
Такий підхід до життя взагалі далекий від мого розуміння. Син із невісткою так і живуть: ні кола, ні двора обидва зараз працюють, але витрачають усе до копійки. Я давно зауважила, що вони мають досить дивний підхід до ведення сімейного бюджету.
Оля постійно ходила в новому одязі, продукти вони купували в одному з найдорожчих магазинів, куди я навіть зайти вкотре соромилася, бо там якісь космічні ціни. Вони схиблені на техніці та новомодних гаджетах, весь час у них телефони останньої моделі, якісь нові пристрої у будинку.
Я думала, що з появою дитини вони все ж таки одумаються, але цього не сталося. Так і живуть на орендованій квартирі, кілька разів уже переїжджали, проте свою квартиру вперто не хочуть.
Чи бачите, це відкладати треба, доведеться собі в чомусь відмовляти, а вони звикли жити на широку ногу. Дійшло вже до того, що мій п’ятирічний онук настільки розпещений, що в гостях у бабусі вимагає до млинців лише червону ікру та кленовий сироп, звичайний мед та варення, які я пропоную, йому не підходять.
Мало того, нещодавно я дізналася, що Семен з Олею більшість своїх покупок оплачують із кредитних карток.
– Мамо, це американський підхід до життя та грошей, – каже син. Розповідає мені, що за купівлю із кредиток йому дають якісь там бонуси, про якийсь пільговий період. Мене таке ставлення до життя та фінансів просто жахливо обурює.
У нас із чоловіком завжди була така позиція, що зайвий раз краще на чомусь заощадити, відкласти якусь покупку, кредити – це лише крайній випадок. У батьків Олі така ж думка.
Таке відчуття, що мій син із дружиною живуть у якомусь своєму світі, який далекий від нашого розуміння. У житті може статися всяке, а вони живуть у кредит, зовсім не відкладають жодної копійки.
– Я все життя собі в чомусь відмовляв, а тепер хочу пожити як нормальна людина”, – каже син.
Своєї квартири немає, зате щодня він їсть червону рибу, купує онуку дорогі дрібнички, дружина одягається лише у фірмових магазинах, а нас, звичайно, ніхто не слухає. З одного боку, я розумію, що безглуздо лізти в їхню родину і рахувати чужі гроші, але я дуже турбуюся за їхній добробут.
Була б у них хоч би своя квартира, я б не так переживала. Адже всяке може статися, а в них нічого немає, тільки кредитні картки та лахміття.
