– Мамо, ти пам’ятаєш, що в мене сьогодні збори у школі? Ти ж підеш? Ти вже двічі пропустила.
Аня стояла у дверях кімнати сестри та дивилася, як мати перебирає речі у шафі Софії. Олена навіть не обернулася, продовжуючи складати светри рівними стосами.
– Не зможу, Ань. У Соні сьогодні гурток, мені її відвести треба.
– Гурток же о п’ятій, а збори о шостій.
– І що? – мати нарешті повернулася, але погляд ковзнув повз доньку, до годинника на стіні. – Поки доїду, доки довезу Софію, поки простежу, щоб вона пішла. Ти ж знаєш сестру. Відпусти її одну – поверне кудись не туди, потім по всьому місту шукати.
Ганна втомлено зітхнула.
– Там обговорюватимуть екскурсію. І підготовку до іспитів.
– Та що там обговорювати? – Олена витягла з-під стоса білизни якийсь м’ятий папірець, насупилась, сунула в кишеню халата.
– Ти вчишся нормально. Тебе не хвалять, але й не лають. Що мені там робити, сидіти дві години заради галочки?
Ганна хотіла сказати, що інші батьки знаходять час. Що класна вже двічі питала, чому мама не приходить. Що їй вже ніяково постійно вигадувати відмовки. Але натомість кивнула, проковтнувши застряглу у горлі грудку.
– Добре. Я піду робити уроки.
Мати не відповіла, повністю занурена у вміст чергової шухляди. Шукала, мабуть, знову щось заборонене.
Ганна пройшла до себе, зачинила двері та сіла до столу. Підручник з історії лежав розкритий на параграфі про якісь історичні події, але літери розпливалися, складаючись у безглузду кашу…
Два роки тому, коли батько зібрав речі та пішов до тієї жінки з бухгалтерії, Софія змінилася. Може, завжди такою була, просто добре приховувала, а може щось зламалося всередині через розлучення. Ганна не знала.
Знала тільки, що тепер мати проводить молодшу сестру до школи щоранку і забирає після уроків, перевіряє кишені, рюкзак, листування.
Відводить на гуртки, які Софія ненавидить, бо без нагляду та просто зникає, знаходить своїх друзів із порожніми очима та творить незрозуміло що.
А Аня існувала десь на периферії цього хаосу. Корисна, але непомітна. Не доставляє проблем, а значить не потребує уваги.
Вона зачинила підручник і уткнулася чолом у долоні. Нерозумно злитися на сестру за те, що та проблемна. Нерозумно злитися на матір за те, що сил не вистачає на двох. Але всередині все горіло від образи, і хотілося кричати так, щоб стіни затремтіли.
Рік пролетів у нескінченних перегонах, тільки Ганна бігла в них одна. Вечорами вона зачинялася у своїй кімнаті, вмикала чергове відео з розбором завдань державного тестування та сиділа над підручниками до другої ночі.
Очі злипалися, літери пливли, але Ганна вперто перечитувала параграфи, розв’язувала варіанти, перевіряла себе за ключовими питаннями. Ніхто не питав, як просувається підготовка. Ніхто не пропонував допомоги.
А ось Софію мати тягала по репетиторах тричі на тиждень. Возила на курси підготовки до екзаменів, записала до психолога, який мав мотивувати молодшу хоч якось узятись за навчання.
Софія відмовлялася займатися, жбурляла підручники у стіну, репетувала, що їй все одно, що буде після дев’ятого класу. А Олена вмовляла, благала, платила за додаткові заняття.
Під час іспитів Ганна приходила до школи, писала роботу, поверталася додому та сідала готуватись до наступного предмета.
Мати в ці дні чергувала під дверима аудиторії, де складала іспити Софія, бо та вже двічі намагалася втекти просто перед початком.
І ось результати прийшли.
– Як це – не здала? – Олена сиділа на кухні, стискаючи телефон. – Двадцять вісім балів? З математики двадцять вісім?
Софія знизала плечима, колупаючи нігтем стільницю.
– Ну, не здала. І що ж тепер?
– Що тепер? – Мати схопилася. – Ти навіть у коледж нормальний не вступиш! Що ти робитимеш, Софа? Подвір’я підмітатимеш?
– Та мені байдуже.
– Їй байдуже! – Олена притиснула долоні до скронь. – Господи, за що це мені? Я все для тебе робила, репетитори, курси, я ночами не спала!
Ганна стояла біля входу на кухню і дивилася на цю сцену. У кишені лежав телефон із її власними результатами.
– Мамо.
Олена продовжувала метатися кухнею, заламуючи руки та бурмочучи щось про занапащене майбутнє Софії. Молодша сиділа за столом з абсолютно порожніми очима, розглядаючи свої нігті з чорним лаком, що облупився.
– Мамо! – Ганна зробила крок вперед.
– Стривай, Ань, не зараз, – мати відмахнулася. – Софа, ти хоч розумієш, що наробила?
– Мамо, я здала.
Олена затнулась і повільно обернулася до старшої доньки.
– Що?
– Я здала державне тестування. Вісімдесят шість з української, сімдесят дев’ять з профільної математики. Непогано для людини, яка готувалась без жодного репетитора, правда?
– Аня, це добре, – мати потерла лоба, – але зараз не час, мені треба вирішити, що робити з Софією…
– А зі мною? – Ганна зробила ще крок. – Ти хоч на мить задумалася, що буде зі мною?
– Про що ти?
– Про гроші, мамо! Якщо я не пройду на бюджет, а цьогорічний конкурс скажений, то що тоді? Ти ж усі гроші витратила на Софу!
– Репетитори, курси, психологи, ці безглузді мотиваційні тренінги. А вона завалила! А для мене ти хоч гривню відклала?
Обличчя Олени посіріло.
– Аня, ти ж розумієш… Софі потрібна була допомога, вона складна дитина…
– Та ти мене просто покинула? – Ганна стиснула кулаки. – Три роки, мамо! Три роки я сама сиділа над підручниками, шукала матеріали, розбиралася в темах, які в школі до ладу не пояснювали.
– Ти хоч раз зазирнула до мене спитати, як справи? Хоч раз поцікавилася, чи я справляюся?
– Ти справлялася, – Олена розвела руками. – Ти завжди була самостійна, розумна…
– Мені потрібна була мама! – Закричала Ганна. – Не гроші, не репетитори! Просто щоб ти хоч іноді згадувала, що у тебе дві доньки, а не одна!
Олена примружилася, і в очах її майнуло щось тверде, не знайоме.
– Ти порівнюєш? Серйозно, Аня? Ти порівнюєш себе із Софією?
– А чому ні?
– Бо ти нормальна! – Мати сплеснула руками. – Ти завжди була нормальною! Коли батько пішов, ти поплакала два дні й повернулася до навчання. А Софія? Подивися, як змінилася твоя сестра! Я досі намагаюся привести її до тями!
Ганна відступила на крок.
– Я просто не показувала, мамо. Це не означає, що мені було легко.
– Тобі було легше, ніж їй! – Відрізала Олена. – Це факт! Софа тендітна, вразлива, вона не вміє справлятися сама. А ти можеш!
– А ти мене хоч раз запитала? – Ганна засміялася, і цей сміх був гірким, страшним. – Хоч раз поцікавилася, як мені було, як батько пішов? Як у мене справи у школі? Чи є в мене друзі? Про що я думаю, чого боюсь?
Олена мовчала.
– Ні! – Анна витерла долонею мокрі щоки. – Ти зациклилася на Софі, а мене просто не бачила! Три роки я була невидимкою у власному будинку!
– Я робила те, що мала, – мати скинула підборіддя. – Софія без мене б пропала. А ти… ти сильна, Аня. Ти впоралася.
Анна довго дивилася на матір, на це вперте, стомлене обличчя, на стиснуті губи. І зрозуміла – нічого не зміниться. Ніколи!
– Добре, – Ганна кивнула. – Гаразд.
Вона розвернулась і пішла до кімнати.
За тиждень Ганна влаштувалася касиром у супермаркет біля метро. Олена думала, що це підробіток на літо, так багато хто робить перед інститутом. Ганна не стала її переконувати.
З першої зарплати вона винайняла кімнату в малосімейці на іншому кінці міста. Крихітну, з продавленим ліжком і плямами на стінах, зате окрему.
У суботу вранці Ганна витягла з-під ліжка стару спортивну сумку та почала складати речі. Джинси, светри, спідню білизну, пару книг, ноутбук.
– Ти куди це зібралася?
Олена завмерла біля входу до кімнати, дивлячись на дочку розширеними очима.
– З’їжджаю.
Олена застигла, наче не вірячи почутому.
– Що означає з’їжджаєш? Куди? Навіщо?
Ганна продовжувала методично укладати речі, не підводячи очей на матір. Усередині все стискалося від болю, але вона не збиралася показувати цього. Досить. Наплакалася вже за три роки в подушку, доки мати носилася із сестрою.
– Найняла кімнату, – Ганна застебнула сумку. – Житиму окремо.
– Аня, почекай, – Олена зробила крок вперед. – Це якісь дурниці. Тобі ж вступати треба, яка кімната?
У горлі стояла грудка, але Ганна змусила себе говорити спокійно. Нехай мати бачить, яка вона сильна. Нехай бачить, кого виростила.
– Не треба, – Ганна накинула сумку на плече. – Я на рік університет відкладу, попрацюю, назбираю. Потім вступлю на заочку і сама оплачуватиму контракт.
– Аня!
Розпач у материнському вигуку кольнув десь під ребрами, але Ганна не дозволила собі зупинитися. Скільки разів вона мріяла почути в цьому будинку своє ім’я, вимовлене такою інтонацією? Скільки разів чекала, що мати помітить її, зверне увагу?
– Ти ж сама сказала, мам, – Ганна подивилася матері у вічі. – Я сильна! Справляюсь сама. Ось я й далі справлятимуся. А ти можеш повністю зосередитись на Софі. Я заважати не буду.
Обличчя Олени спотворилося, губи скривилися.
– Аня, доню, почекай. Поговорімо, я не хотіла…
Три роки тому ці слова могли все змінити. Рік тому Ганна, може, повірила б. Але зараз було надто пізно, і вони обидві це розуміли.
– Припини, мамо, – Ганна обійшла Олену і попрямувала до виходу.
У таксі Ганна притулилася чолом до холодного скла і дивилася, як проносяться повз сірі будинки. Навчання вона відкладе на рік, попрацює, накопичить, вступить на заочне. Все вийде. Обов’язково вийде. На зло матері! На зло сестрі! На зло всім, хто її не помічав…
Як вважаєте, слушно вчинила Ганна? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки, та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
