І ось сиджу і не знаю, що робити. Щоразу, як приходжу з навчання додому, просто сідаю посеред кімнати і починаю плакати

Мене вже 5 років турбує депресія. Точніше, я розумію, що депресія — це одне з серйозних психічних захворювань, з якими треба боротися, але, дивлячись на свою сім’ю, я можу сказати, що всі мої рідні мають якийсь її прояв, з яким вони живуть, намагаючись ігнорувати це.

Цей стан (я називаю його депресією, бо це найкраще слово, як мені здається) триває вже дуже давно і проявляється вічною втомою, апатією, хоча серйозних причин на те немає. У мене престижний навчальний заклад, у сім’ї панують більш-менш добрі стосунки, я не голодую, всі необхідні речі маю.

Почалося це все, коли я переїхала із сім’єю до іншої країни, коли мені було 13-14 років. Мене ніхто не питав, чи готова я до цього, чи хочу цього взагалі. Просто повідомили постфактум перед самим від’їздом (тобто, рішення переїхати я не приймала самостійно).

Довелося пережити дуже багато поганих подій, які мене мало не розчавили, але зараз я, можна сказати, майже адаптувалася до нового середовища і поступово звикаю до місцевого менталітету та ксенофобії місцевих жителів стосовно нас. Але всі події, що відбулися після переїзду, дуже вплинули на мене.

Не розписуватиму, які саме події це були, але починалося все з постійних глузувань моїх однокласників. Було дуже важко це витримати (і досі іноді доводиться зіштовхуватися), але я рада, що моя сім’я була поруч і всіляко мене підтримувала, за що їм красно дякую.

Але свій слід це все одно залишило як ненависть до країни, в якій я зараз живу, до її громадян, до несправедливості стосовно іноземців і, що найжахливіше, до свого життя і себе. Постійно борюся з відчуттям, що я зайва в цій країні, що вона ніколи не буде мені будинком.

А мого справжнього будинку, де я народилася, скоро не стане, та й навряд чи він прийме мене назад із розкритими обіймами. Через це є почуття, що у мене ніколи не буде дома, місця, де я буду щаслива.

Так, я люблю свою сім’ю, але я вже досить доросла дівчина (мені 18 років), і як тільки я вступлю до вишу (тут трохи інша система освіти), я покину її і залишусь сама по собі. Але іноді я маю почуття, що я просто не доживу до цього моменту.

Мені дуже часто буває сумно (майже постійно), зникла мотивація щось робити, постійно відвідують думки про погане. Останнім часом присіла на заспокійливе, іноді випиваю, щоб хоч якось заспокоїтися.

Були спроби звертатися до фахівців, але всі ці сеанси психотерапії не допомагають, до того ж є дуже дорогими, так що я закинула цю справу.

І ось сиджу і не знаю, що робити. Щоразу, як приходжу з навчання додому, просто сідаю посеред кімнати і починаю плакати. Через хвилин 10 заспокоююсь і приймаюсь за звичайні справи.

Пишу сюди, тому що це один з перших сайтів, який мені попався, за допомогою якого хотілося б виговоритися і, можливо, попросити поради. Порадьте якісь способи, за допомогою яких вдасться вийти із цього стану та знову полюбити своє життя?