Коли моя молодша сестра їхала на заробітки у Іспанію, було прийнято рішення залишати її донечку нам із чоловіком.
Мені тоді було вже досить багато років, але стати матірʼю так і не вдалося. 15 років, які я в шлюбі з Ігорем, ми весь час намагалися. Багато часу, нервів і зусиль пішло на наші спроби вирішити цю ситуацію, але нічого не вдалося. Тому ми просто здалися і прийняли той факт, що у родині нас буде лише двоє.
Але коли 5-річну Данієлу не було з ким залишити на довгі роки, я відчула, що це і є мій шанс. Батько Данієли живе в тому ж місті, що і ми, але йому лишити дитину ніяк не можна було. Не розумію, як моя сестра взагалі привела на світ дитя від такого чоловіка. Але це справи не стосується.
Коли Іра поїхала до іншої країни, то з часом стала надсилати на дитину досить пристойні гроші. Ми ж вжилися в роль батьків і навчилися всьому, що роблять люди, які несуть відповідальність за дитя.
З нами пройшли дуже важливі роки для Данієли. Ми відвели її в перший клас, ми зʼясували що їй подобається і підібрали гуртки до її талантів. Поруч із нами вона стала підлітком.
І що особливо мене розчулило, так це те, що вона стала називати мене мама Оля. Тобто є в неї мама Іра, яка зараз за кордоном і я є – мама Оля. Для жінки, до якої ніхто і ніколи не казав «мамо» це дуже цінно.
Мій же чоловік ставився до появи донечки у нашому домі, як до якоїсь забаганки. А діти, вони ж усе відчувають. Іноді навіть ревнував, але не критично.
Але якщо попередні сім років все йшло більш-менш добре, то нещодавно його ставлення дуже змінилося у гірший бік.
Ігор став десь пропадати та затримуватися. Час від часу витрачав кудись суттєві суми грошей. Не підтримав мене у купівлі дорогого гаджету для нашої дочки/племінниці.
Я може б з часом просто звикла до нових дивних проявів його характеру і забула б, якби він не почав розмову про те, що не хоче більше ростити чужу дитину. Він сказав, що я маю «вирішити питання з дівчинкою» та прийняти рішення якнайшвидше. Інакше розлучення і поділ майна.
Сестра повертатися досі не планувала, але якби я почала розмову про це, я впевнена – вона б зрозуміла і повернулася. Але починати розмову бажання не було. Як і переставати бути мамою, хай і названою.
І поки я мучилась думками і тягнула час, чоловік не витримав і заговорив про реальні причини своєї поведінки. Як виявилося, в нього є доросла донька. Колись у молодості його дівчина дізналася, що чекає дитину і він її без жодного жалю покинув і зник.
Та жінка його ніколи не шукала, бо образа була надто сильною. А от донька все ж вийшла на звʼязок. За час нашого шлюбу Ігор дуже змінився і звичайно на краще. Тож дівчина відчула у ньому підтримку та чоловіче плече.
Вони знайшли спільну мову і тепер у нього є дитина. Одразу доросла. Він би хотів їй допомагати у житті, часто бачити у нас вдома і навіть сподівається, що я з нею поладнаю.
Їх спілкування дало поштовх його думкам, щодо Данієли. Дівчинка ні йому, ні мені, не донька, ні на кого з нас не схожа, невідомо чи згадає про нас, коли виросте. Це я все цитую Ігора! Тому не треба не неї витрачати ані гроші, ані час.
Зараз я почуваюся дуже пригніченою. Відчуваю, що ми з Ігором не на рівних. Скоро у нього онуки підуть, а зараз вже є донька. Я ж сподівалася мати це поруч із Данієлою. Але тепер чоловік хоче у мене останню причину для радості відібрати.
І що ж тепер робити? Залишитися з Данієлою вдвох і розлучитися? Чи лишитися з чоловіком і дивитися, як він вживається в роль батька і ставати нещаснішою з кожним днем?