– Рито, а ви з Вадимом уже скільки разом? Років зо два? – Запитала Лариса у подруги.
– Так, близько того. Знайомі ми, щоправда, довше, але зустрічаємось майже два роки.
Маргарита та Вадим працювали в одній офісній будівлі, але у різних організаціях. Зустрічалися у ліфті, у кафе, яке розташовувалося на першому поверсі. Якось випадково за обідом опинилися за одним столиком. З того часу віталися.
Якось, коли під час сильного дощу Маргарита стояла на зупинці автобуса, Вадим зупинив машину і запропонував підвезти її додому. Вона погодилася.
Так неспішно, крок за кроком, розвивалися їхні стосунки. Вадим запросив Риту на філіжанку кави через два місяці після того, як вона вперше сіла в його машину.
Їхні стосунки були спокійні, якими вони, напевно, і мали бути між вже немолодими людьми, за плечима у яких своє життя, свої радощі та втрати.
Маргариті було сорок п’ять років. І хоча багато хто лестив їй і стверджував, що з її стрункою фігурою і живим блиском в очах, виглядає набагато молодше, сама Рита почувала себе саме такою – жінкою сорока п’яти років.
У неї був син, Максима, який, поїхавши після школи до столиці, закінчив університет і додому приїжджав не часто – працював у Києві.
З чоловіком вона розлучилася давно, коли синові було тринадцять, а зараз йому вже двадцять три.
Звичайно, вона мала два чи три романи, але вони закінчилися нічим, і Маргарита жила одна у своїй двокімнатній квартирі.
Життя Вадима чимось нагадувало Маргариті її власне: його дружина пішла від нього, зустрівши своє перше кохання, і поїхала з новим чоловіком до Німеччини.
А дві їхні доньки, старшій з яких на той час було п’ятнадцять, а молодшій вісім, – залишилися з батьком.
Маргарита, коли дізналася про це, не стала нічого питати у Вадима, але потім, уже ввечері, коли чоловік поїхав додому, довго думала про те, які почуття переживала жінка, їдучи з країни, де залишилися дві її дочки.
Нині старша дочка Вадима, яка була ровесницею Максима, вже вийшла заміж і поїхала з чоловіком в Харків, а молодша – шістнадцятирічна Аліса – так і жила з батьком.
Коли Маргарита розповіла про це Ларисі, та, недовго думаючи, відповіла:
– Не мороч собі голову, по-перше, там все могло бути не так, як розповів тобі Вадим. По-друге, – можливо, він сам не дав згоди на виїзд дітей із країни, бажаючи тим самим утримати дружину.
– Ти нічого про це не знаєш і навряд чи колись дізнаєшся. Головне – уважно дивись, як він до тебе ставиться.
А Вадим поводився стосовно Маргарити бездоганно.
– Добре, – сказала Лариса, – а чому він досі не зробив тобі пропозиції? Адже ви вже не діти. Тобі сорок п’ять, йому п’ятдесят. Напевно, вже час визначитися.
– Він пропонував мені вийти за нього заміж. Три місяці тому саме перед його ювілеєм, – відповіла Маргарита.
– І що? Ти відмовилась?
– Не те щоб відмовилася, а сказала, що я вже так довго живу сама, що звикла до свого розміреного життя і не впевнена, що готова щось змінювати.
– Зрозуміло. Напустила туману, заморочила чоловіка. Як то кажуть, «і не те щоб ні, і не те щоб так». А насправді що? Мені ти можеш відповісти?
– Тобі можу. Але ж ти й сама, мабуть, розумієш.
– Загалом, звичайно, здогадуюсь, – посміхнулася Лариса. – У тебе зручна квартира, в якій ти влаштувала все, як хочеться саме тобі.
– Зарплата нормальна, вистачає не тільки на життя, а й на деякі задоволення, на зразок відпочинку на хороших курортах кілька разів на рік.
– У вихідний ти прокидаєшся тоді, коли хочеш, і сама вирішуєш, чим сьогодні займатимешся. А якщо до цього додати приємний вечір, проведений у компанії цікавого чоловіка, то стає зрозуміло, що ти навряд чи захочеш від цього відмовитися тільки заради свідоцтва про шлюб.
– Ти майже вгадала.
– До речі, – поцікавилася Лариса, – а як Вадим розв’язує побутові питання? Адже в нього теж двокімнатна квартира. Ти була в них?
– Квартира як квартира. Особливого лиску немає, але досить акуратно. Я їх побутом ніколи не цікавилася, але Вадим якось сказав, що двічі на тиждень до них приходить його мати.
– Вона вже досить літня, їй сімдесят чотири роки. Так ось, вона готує одразу на кілька днів і завантажує пральну машину. А взагалі він щомісяця замовляє клінінг, – пояснила Маргарита.
– Зрозуміло. А якщо ти вийдеш за нього заміж, то все це одразу плавно перетече на тебе.
– Звичайно. Я навіть не маю сумніву. Тим більше після того, як почула розмову, яка не призначалася для моїх вух, – сказала Маргарита.
– Мати поцікавилася у Вадима, коли він нарешті зі мною одружиться, тому що вона вже втомилася вести їхній будинок. Так і заявила:
– Я вже не дівчинка, щоб вас з Аліскою обслуговувати. Давай вирішуй зі своєю пані. Хочете одружуйтесь, хочете просто так з’їжджайтеся, я із задоволенням передам їй усе ваше господарство.
– А ти, як я зрозуміла, на цю амбразуру кидатися не поспішаєш, – сказала Лариса. – До речі, ти казала, що Алісі шістнадцять.
– Невже вона нічого не робить? У цьому віці у мене хлопчики й вечерю приготувати могли, і свої речі випрати. А вже з порохотягом по квартирі років із десяти бігали.
– Може, вона щось робить, я не питала. Я більше думала про те, як зміняться наші стосунки. Зараз ми зустрічаємося кілька разів на тиждень.
– У середу чи четвер Вадим заїжджає за мною наприкінці робочого дня, і ми або йдемо в кафе, або щось купуємо та готуємо в мене вдома.
– У суботу ми з ним кудись ходимо – у кіно, на концерт, іноді просто гуляємо набережною, якщо погода хороша. У цей день він зазвичай ночує у мене. Вадим, як і я, любить мандрувати.
– Ми з ним лише цього року чотири рази їздили на екскурсії вихідного дня по області, три дні провели у Буковелі, влітку на тиждень до Туреччини літали.
– А як ми житимемо, якщо я переїду до їхньої квартири? Чи не пропаде у нього “охота до зміни місць”?
– Знаєш, як буває: прийшов «годувальник» з роботи, розтікся по дивані й чекає, коли перед ним тарілку поставлять. Я вже це проходила. І не хочу повторювати.
– Справедливі побоювання. А які в тебе стосунки з Алісою? – поцікавилася Лариса.
– Ввічливі. Ми, правда, бачимося не часто. І про це я також думала. Зараз ми зустрічаємося від сили раз чи два на місяць, розмовляємо ні про що: як справи в школі, де була на канікулах і так далі.
– На свій ювілей Вадим столик у ресторані замовив на чотирьох: ми з ним, його мама та Аліса. Винятково світська бесіда протягом двох годин.
– А що буде потім, коли треба буде вранці ділити ванну? І взагалі, у них уже свій, постійний побут. А тут я зі своїми звичками та заморочками. Хочеш – не хочеш, конфлікти все одно будуть.
– Знаєш, Рито, у кожній родині бувають конфлікти. Ти думаєш, ми з Юрком не сваримося? І на хлопчаків я, буває, так гаркаю, що вони тільки вуха притискають.
– Лара, це зовсім не те! Ви з Юрою майже двадцять років разом, у вас всяке було, але ти чудово знаєш, що якщо ви посварилися, то надвечір або, в крайньому разі, вранці обов’язково помиритеся.
– І «гаркати» на хлопчиків ти маєш право – це твої діти, і вони розуміють, що ти їх любиш і хочеш для них тільки хорошого, хоча іноді кричиш, як потерпіла.
– А уяви, якщо я раптом зроблю Алісі зауваження. Не крикну, а просто спокійно вкажу на якийсь її косяк. Якою буде реакція?
– Не знаю.
– От і я не знаю, – зітхнула Маргарита.
– Я тебе зрозуміла. І хочеться, і колеться. У вас із Вадимом зараз все добре, але ти боїшся, що це «добре» ви не зумієте зберегти, якщо житимете разом. А як ти думаєш, Вадима ваші нинішні стосунки влаштовують?
– Напевно, влаштовують, якщо не пішов після моєї відмови. Хоча хто знає, може, завтра все зміниться, – сказала Маргарита.
Минув рік. Син Маргарити переїхав у Черкаси. Вона поїхала подивитися, як він влаштувався, і випадково познайомилася з Михайлом – відставним офіцером, який працював на одному підприємстві з Максимом.
За пів року вона вийшла за нього заміж.
І Вадим незабаром одружився з симпатичною сорокарічною жінкою, яка із задоволенням звільнила його матір від усіх домашніх турбот. Він також щасливий.
Має сенс прислів’я: «Якщо доля, – то зустрінешся і за тисячу кілометрів, а не доля, так не побачиш і поряд».
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
