– Ну, як тобі? – Христина зробила пірует, піднявши пелену сукні, – Здається, я в ній трохи схожа на новорічну ялинку, строката така … але, знаєш, у хорошому сенсі! Ми ж домовилися, Пашо, що це буде наш перший справжній сімейний Новий рік. То як тобі сукня?
Про що вони домовлялися, Паша пам’ятав, але віддалено. Йому вже й не до цього.
– Гарно, Кріс, дуже. Ти, як завжди.
Він дивився крізь неї.
– Як завжди? – Христина підхопила край сукні та підійшла до нього. – Ми забронювали столик ще у жовтні. Я вже напам’ять знаю меню. Я сукню тиждень вибирала. Як завжди? Хоч би вдав, що ти в захваті.
– Я в захваті, правда! Кріс, тут така справа… – вагався він, постукуючи по ноутбуку.
– Яка справа?
– Ні, не забув. Але я не поїду в ресторан.
А домовленості? А перший сімейний Новий рік? Це вже вона не каже, скільки грошей уже віддано авансом за столик у новорічну ніч!
– Що означає – не поїдеш? Ми ж обговорювали це три місяці тому! Я графік у лікарні складала так, щоб 31 не працювати. Підлаштувалася. Але в тебе десять днів святкових. Що таке могло статися?
– Я знаю, Кріс. Але я мушу поїхати до батьків.
– До батьків? А що, вони раптово захворіли?
– Ні, вони здорові. Просто… я три роки не приїжджав до них на свята. Вони чекають. Я не навмисне, але мама кліщами витягла з мене цю обіцянку. Вибач, треба поїхати.
– Але ж мені ти теж обіцяв! Причому раніше! – Вона поки не розуміла, що відчуває. – Ми одружені три місяці! І ти мене так кидаєш? Хоч би раніше попередив! Я б із подружками поїхала… Тепер мені що, в новорічну ніч одній кукувати?
Паша навіть не намагався загладити провину.
– Подумаєш, Новий рік! Це свято для дітей, а дорослим уже пофіг. Я приїду до них на свята, а потім ми з тобою… Ну, повернуся я ближче до десятого числа, але в ресторан можна й на тижні сходити!
– Клас! Вони напевно накриють на стіл і чекатимуть на тебе, а я сидітиму тут у своїй шикарній сукні, яку мені не буде куди одягнути, тому що я не піду сама в ресторан!
Паша встав і промимрив:
– Зрозумій, Кріс, я не відзначав Новий рік із батьками кілька років! Вони сумують. Мені просто потрібно… перезавантажитись у рідній атмосфері. Я їду завтра вранці.
Завтра. Завтра тридцяте. У Христини перехопило подих. Можна сказати, що перший рік шлюбу вже вдався.
– Ти не можеш просто так поїхати! – Прошепотіла вона, відчуваючи, що ось-ось ганебно розреветься, – Ми ж все спланували! Я купила сукню.
– Одягнеш її потім, – він узяв її долоні у свої, – сукня завжди актуальна. А в ресторан ми ще сходимо. Стільки разів сходимо, що тебе нудитиме від них!
Чому не попередив? Сказав би раніше – вона б теж кудись поїхала. Але в неї вже тиждень розписано, зміна першого числа увечері. Куди вона на день поїде?
– Гаразд, – вона пішла переодягатися, – сукню ще встигну здати назад… Добре. Їдь. Але тоді давай хоч зараз… подаруємо один одному подарунки. Ми ж домовлялися, що це буде сюрприз.
Вона сподівалася, що хоч би це поверне їм відчуття свята, хоч і сумнівного. Але вийшло ще огидніше.
– Ем… Кріс, я нічого не купив.
Тепер точно приїхали.
– Як не купив? – Христина припинила боротися з “блискавкою” на сукні, – Ми ж домовлялися! Сюрпризи!
– Ну так, я збирався, але потім подумав … – Паша затнувся, – якщо ми святкуватимемо не разом, то які подарунки? Це ж безглуздо. Який сенс тобі щось дарувати, якщо це не буде в сам Новий рік? То вже ніякої радості.
А радості справді ніякої. Христині стало нестерпно сумно. Без свят. Без подарунків. Без чоловіка на Новий рік
– Тобто, ти їдеш, бо скучив за батьками, а подарунки мені не купив, бо вони не потішать, якщо їх дарувати не тридцять першого? Геніальна логіка, Паша! Просто геніальна!
– І навіть не попередив! Якби не було в мене чергування, я б поїхала з тобою без роздумів. Ну, не ресторан, то хоч поїмо олів’є у твоєї мами. Але ж в мене робота!
– Мені шкода, Кріс. Я постараюся купити щось дорогою.
– Не треба, – обірвала вона, – не треба мені нічого з дороги.
***
Настав час йти на роботу. Христина – медсестра в міській лікарні. Зміна з вечора тридцятого грудня до ранку тридцять першого.
Потім тридцять першого вона може… могла б відзначити Новий рік, а першого ввечері її попросили вийти. Як важко вона вирвала собі вихідний тридцять першого числа …
Вона одягла робочий халат, настрій був нижчий за плінтус, але краще на роботі, ніж удома, вона знала, що вранці, повернувшись, вона не застане Пашу.
У лікарні була метушня, всі поспішали закінчити свої справи, коридорами тинялися сумні пацієнти, які не хотіли зустрічати Новий рік під крапельницею.
Христина була на рецепції. Її колега Жанна підійшла до неї під час перерви.
– Ти якась зелена, Кріс, – зауважила Жанна, – з чоловіком посварилася?
– Як здогадалася?
– А це завжди видно.
– Він їде до батьків, – усміхнулася Христина, – на Новий рік! Я вдома буду одна. Даремно тільки просила вихідний…
– Класика жанру, – сказала вона, – а чого не з ним? Точно, тобі ж першого числа вже на зміну.
– Угу. Сподіваюся, що таке не повториться…
– Наївна. Ви тільки одружилися. Усі сварки ще попереду. У них, знаєш, є такий період, коли чоловіки згадують, що у них є мама, яка готує краще за дружину і що з мамою веселіше.
– А я тут з першого на друге січня чергую. Треба було заздалегідь думати, звісно, але я думала, ми – сім’я.
Жанна раптом пожвавішала, відставивши чашку.
– Слухай. У мене ідея! Несподівана, але, гадаю, вигідна для нас обох. Я пропоную змінитись. Я відпрацюю за тебе з першого до другого січня.
– Ти… що? З чого така щедрість, Жанно? Ще, начебто, зарано для новорічного дива.
Вона, прикинувши щось, зізналася.
– Я теж з хлопцем посварилася. Вщент. Бачити його зараз не можу. Мені байдуже, де проводити свята. А ти, я бачу, за крок від депресії.
– Лети до свого Паші. Першого числа я за тебе відпрацюю. Другого у тебе і так вихідний… Коли там зміна? Четвертого? Чудово. Все встигнеш.
– Ти впевнена?
– Впевнена.
Ранок тридцять першого грудня. Христина, щойно протримавшись останні години зміни, побігла додому збиратися.
Смарагдову сукню вона залишила висіти у шафі: у магазин не здала, але й з собою не взяла, навряд чи вони там підуть в ресторан.
Вона купила чи не останній квиток на денний рейс до міста, де жили батьки Паші. Христина планувала зробити сюрприз.
Метро. Потяг. Таксі.
Близько третьої години дня тридцять першого грудня вона вже заходила у квартиру його батьків. І не сказати, що його мама танцювала від радості. Швидше, мама впала у ступор.
– Христино… Ось це несподіванка…
– Здрастуйте, Ганно Петрівно. Я приїхала привітати вас із прийдешнім і, звичайно ж, Пашу! – Христина заглянула у вітальню, сподіваючись його побачити.
– Ми з ним трохи посварилися, але я вирішила, що Новий рік – не час для дурниць. Де ж він? Я примчала, щоб разом святкувати! І вас із прийдешнім, до речі!
Ганна Петрівна теж зазирнула у вітальню, сподіваючись побачити Пашу, але ніби знала, що він сьогодні там не з’явиться.
– Паша… Паша зараз… пішов.
– Пішов? Куди? У магазин? – Мама Паші виглядала так, ніби ось-ось розплачеться.
– Ні, Христино… Ти будеш їсти?
– З’їла б щось… То де Паша?
Її заштовхали на кухню. Ганна Петрівна, яка нарізала до її приходу крабовий салат, відклала порцію Христині.
– Їж, зараз тільки майонезом заправлю …
– Дякую, але… Паша де? – Христина вже зрозуміла, що щось не те.
Свекруха довго відпиратися не вміла, це не її коник.
– Його тут нема… Він не в нас.
– Але ж він сказав, що поїде до вас!
Почалася плутанина. Батько Паші, повернувшись зі стратегічним запасом горошку, затих у коридорі, що саме по собі було дуже підозріло.
– Я одразу говорила Паші, щоб він так не робив… Він не приїжджав, Христино, – сказала вона. – Він не до нас збирався.
Христина, яка хотіла привітатися зі свекром, сперлася рукою на стіну.
– А куди?
– У Таїланд…
Тридцять перше грудня. Коли його молода дружина летить до нього на всіх парах, він полетів у Таїланд?
– Таїланд? – повторила Христина. – На Новий рік?
– Так.
До Христини доходило страшенно повільно, але все ж таки дійшло.
– А з ким він полетів, Ганно Петрівно?
Настала та сама, найстрашніша тиша.
– З дівчиною, Кріс.
З дівчиною.
Звичайно, вона вже здогадалася. Ще до того, як свекруха, “віддуваючись” за сина, видавила це зізнання.
– І ви… – спитала Христина, – ви знали?
Мати Паші схлипнула.
– Він сказав, що ми повинні йому допомогти. Він сказав, що ви одружені лише три місяці, це не термін! Він тебе кохає, але в нього є інша. Все складно.
Вся рідня його покривала. Не з’явись Христина сюди сюрпризом, так би, можливо, нічого й не дізналася.
– Христино, ти куди? – побігла за нею свекруха.
– Додому.
– Куди ти поїдеш? Ти вже білет не купиш. Залишайся з нами, завтра…
Але Христина для себе чітко визначилася, – краще вона на вокзалі відзначить свято, ніж зі зрадниками. Вона дійшла до рогу вулиці.
Її рука тремтіла, коли дівчина потяглася до пальця з такою значущою прикрасою. Обручка, яку ледве вийшло стягнути, полетіла на смітник, як і її сімейне життя.
Одне тільки їй було не зрозуміло, – якщо є інша, то навіщо цей фарс з весіллям? Здається, це привід звернутися до лікаря, – бо там кукуха зовсім поїхала…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
