Сергій сказав це за вечерею у травні – радісно, як хорошу новину.
– Іро, я покликав на червень маму. На місяць! У липні Свєтка з хлопцями приїде на два тижні. Віктор каже, у серпні теж заїдуть. Добре буде, так?
Ірина розгублено дивилася на чоловіка.
Добре? Для нього – так! Він приїде в п’ятницю ввечері, хильне з братом, побалакає з мамою, пограє з племінниками – і поїде в понеділок на роботу. Йому добре!
А в Ірини – п’ятдесят шість днів учительської відпустки. Єдиний відпочинок за рік! І всі п’ятдесят шість днів вона проведе біля плити, з ганчіркою, з сумками з магазину – поки рідня чоловіка засмагає на її дачі, живе в її будинку, їсть полуницю з її грядок!
Дача дісталася їй від батьків. Ірина вклала в неї десять років – сама садила, сама будувала теплицю, сама фарбувала огорожу. Любила її. Приїжджала сюди відпочивати перші два роки після весілля. Потім Сергій почав звати рідню.
– Сергію, – сказала вона тихо, – ми можемо поговорити про це?
– Про що? – щиро здивувався він.
Ірина спробувала пояснити без сліз, без скандалу, спокійно. Що втомилася. Що три місяці із гостями – це не відпустка, це робота. Що вона хоче своє літо – тишу, грядки для себе, каву вранці без чужих голосів на веранді.
Сергій слухав. Дивився на дружину з виглядом людини, котрій пояснюють щось незрозуміле.
– Іро, ну це ж сім’я. Куди їх подіти?
– Нікуди не подіти! Просто не кликати всіх одразу!
– Мати образиться. Світлана засмутиться.
– А я не ображаюся – мовчу та готую! Вже десять років!
– Ти перебільшуєш. Тобі ж допомагають.
– Сергію, хто мені допомагає?
– Ну, мама…
– Твоя мама тільки командує! Це не допомога. Каже, що кріп посаджений не так, що борщ не такий, що я не правильно мариную помідори.
– Світлана…
– Свєтка засмагає. Наталя принципово нічого не робить – вона “в гостях”. Ти допомагаєш?
Пауза.
– Ну, я ж весь тиждень працюю…
– Сергію, я теж працюю! У мене в травні випускні, іспити, документи! Я приходжу додому о восьмій вечора. Потім дача, і там знову робота, тільки без зарплати.
Він замовк. Не скривджено – швидше розгублено. Наче вперше побачив щось, що було поряд завжди, але він не дивився в той бік.
– Ти раніше не казала…
– Говорила, Сергію! Ти просто не чув!
***
Наприкінці травня зателефонувала подруга Галя.
– Іро, я в серпні на море їду. Невеликий пансіонат, тихий, нас кілька дівчат. Не хочеш з нами поїхати?
Ірина слухала і думала тільки одне: хочу. Не може бути, не треба подумати – просто хочу. Фізично хочу, як хочуть води, коли дуже спекотно.
– Галю, я подумаю.
– Ір, ти щороку думаєш! І щороку залишаєшся на дачі.
– Цього разу все буде по-іншому.
Вона сказала Сергію. Він підійняв брови:
– А як же Вітя з Наталкою у серпні?
– Нехай їдуть, доки мене нема. Або перенесуть.
– Ну, ти ж господиня – не зручно…
– Сергію, – сказала Ірина, – У мене п’ятдесят шість днів відпустки. П’ятдесят шість! Я хочу хоча б десять із них провести для себе! Це багато?
Сергій мовчав.
***
Сусідка Людмила якось увечері гукнула через паркан – вони часто розмовляли так, без зайвих церемоній.
– Іро, я щороку дивлюся, як вони приїжджають, а ти бігаєш. Вони їдуть – ти відмиваєш. Ти взагалі, коли відпочиваєш?
– Не знаю, Людо. Я й сама не знаю.
– Саме так. Я б давно сказала чоловікові.
– Кажу, але він не чує.
– Значить, кажеш не достатньо так, щоб дійшло. – Людмила сперлася на паркан. – Іро, мужики не злі – вони просто не бачать. Їм треба показати.
Ірина думала про слова сусідки й прийняла рішення.
***
– Сергію, я їду з Галею на море в серпні, – сказала Ірина. – На десять днів. Це моє рішення, я вже дізналася про пансіонат. Вітю з Наталкою перенеси на липень, нехай зі Світланою перетнуться, тобі навіть веселіше буде.
– Добре, – сказав він.
– І ще. Коли приїжджає мама, готує сама, або беремо продукти окремо. Я не вставатиму тричі на день до плити цілий місяць. Я у відпустці!
– Вона образиться.
– Може, образиться. Це її право. Моє право – відпочивати у власній відпустці!
Сергій збентежено дивився на дружину.
– Ти змінилася, – сказав він, – не з докором, скоріше з подивом.
– Я втомилася! – відповіла Ірина. – Це трохи різні речі.
***
Сергій зателефонував до Віктора сам. Іра не чула розмови – була на городі. Він вийшов за двадцять хвилин, сів на сходинку.
– Віктор побурчав. Наташа, каже, засмутилася – вона на серпень відпустку взяла.
– Це її проблеми, – сказала Ірина, не відриваючись від грядки. – Хай перенесе та їдуть у липні.
– Я так і сказав.
Ірина підвела голову. Подивилася на чоловіка.
– Дякую, Сергію.
Він знизав плечима.
Ніна Петрівна приїхала у червні. Ірина зустріла її нормально – без холодності, без демонстрацій. Просто, коли свекруха наступного ранку зайшла на кухню і сказала «Іро, сніданок уже готовий?» – Ірина відповіла спокійно:
– Ніно Петрівно, ми домовилися з Сергієм – цього разу ви готуєте самі. Ось ваша полиця у холодильнику. Якщо хочете, готуємо по черзі на всіх. Якщо хочете самі для себе, будь ласка.
Свекруха підібгала губи, та пішла до сина. Про що вони говорили – Іра не знала. Сергій повернувся, й сказав коротко:
– Мама погодилася. Невдоволена, але погодилася. Добре.
Ніна Петрівна сама зварила кашу – на двох, запропонувала Ірині. Ірина подякувала, з’їла. Свекруха за сніданком вперше за багато років не розповідала, як треба садити кріп. Просто мовчали мирно, без напруги.
***
У липні повинна була приїхати Світлана із сім’єю. Ірина заздалегідь сказала Сергію – і він сам, без нагадувань, поговорив із сестрою.
– Приїжджайте, ми будемо вам раді, але Іра не обслуга! Беріть продукти із собою, готуйте на кухні по черзі, за дітьми дивіться самі, – сказав їй Сергій.
Світлана здивувалася, побурчала, але приїхала.
Перші два дні було ніяково – Світлана не знала, як поводитися в чужому будинку, коли немає звичного «Іра все зробить».
На третій день сама встала та приготувала вечерю. Вийшло непогано. Ірина похвалила – щиро. Світлана чомусь зніяковіла, начебто похвала була несподіваною.
До кінця другого тижня щось змінилося. Їли разом, прибирали по черзі, увечері сиділи на веранді – просто розмовляли.
Ірина вперше за багато років відчула, що це не обслуговування. Це – гості. Різниця виявилася величезною.
Світлана їдучи сказала:
– Іро, ми наступного року знову приїдемо, можна?
– Можна, – сказала Ірина. – За тими самими правилами.
Світлана засміялася.
– За тими самими. Домовилися.
***
У серпні Ірина поїхала з Галею на море.
Пансіонат був невеликий – дерев’яні будиночки, сосни, тихий пляж. Ірина зайшла в номер, відчинила вікно – почула шум море.
В перший ранок встала, коли хотіла. Ніхто не чекав на сніданок. Ніхто не питав, де рушник. Вийшла з кавою – просто посиділа. Море, сосни, тиша. Нічого не треба було робити.
На другий день Галя сказала:
– Іро, ти інша.
– Яка?
– Не знаю, як сказати. Розслаблена. Наче щось відпустила.
– Десять років тримала, – сказала вона. – Мабуть, відпустила.
Сергій писав щодня – коротко, сумлінно.
– Все добре. Віктор із Наташею приїхали, нормально. Іро, я полив теплицю, скажи, чи правильно. Я скучив.
Останнє – несподівано. Вона перечитала. Написала:
– Я теж.
На восьмий день Галя спитала ввечері на набережній:
– Жалкуєш, що раніше не їздила з нами?
– Шкода, – чесно сказала Ірина. – Але краще зараз, ніж ніколи.
***
У вересні Людмила запитала через паркан:
– Ну, як літо?
– Перше нормальне за десять років, – сказала Ірина.
– Чоловік зрозумів?
– Зрозумів. Не одразу – але зрозумів.
– А рідня?
– Світлана зрозуміла. Вітя з Наталкою – не знаю ще. Ніна Петрівна – звикає. – Ірина посміхнулася. – Людо, знаєш, що я зрозуміла?
– Люди приймають умови, які їм пропонують. Я десять років пропонувала: приїжджайте, все зроблю. Вони приїжджали і нічого не робили. Це ж логічно.
– Логічно, – погодилася Людмила.
– Наступного року знову правила. Хто згоден – ласкаво просимо. Хто не згоден – знайде інший варіант.
Дача стояла тиха, осіння. Ірина збирала останні помідори – не поспішаючи, насолоджуючись. Зварить на зиму соус, закрутить банки, поставить на полицю.
Сергій вийшов на ґанок, та крикнув:
– Іро, чай будеш?
– Буду, – сказала вона.
Він зник у будинку. Ірина випросталась, подивилася на грядки. Тиша, вересень, залишки останнього тепла. То була її дача. Лише її.
Нарешті!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
