Світлана тримала Єву на руках, і лише під третю колискову — ту, про хмаринку, що загубила дощик — дівчинка нарешті заснула. Крихітна долонька повільно розтиснулася, випустивши Світланин палець, і в кімнаті запанувала така тиша, що стало чути, як за стіною сусід пересуває стілець.
Вона боялася навіть дихати, щоб не порушити цей спокій. Це був чи не найкращий ранок за останні півроку.
Поліна повернулася за дві години, з напівзамороженою щокою, але з очима, що сяяли радістю.
— Як ти? — майже нечутно запитала Світлана.
— Напівжива. Права щока, здається, залишилась у кріслі стоматолога, — Поліна кумедно скривила губи. — Ой, Світланко, дякую тобі. Ти взагалі розумієш, що ти просто моє спасіння?
— Звісно, розумію. Оформи це нотаріально і завір в нотаріуса, а я показуватиму людям як доказ, — Світлана усміхнулась.
Вони тихенько, беззвучно, як справжні змовниці, посміялися, аби, бува, не розбудити Єву. Поліна поставила на стіл тарілку з печивом, сіла навпроти й раптом усмішка зникла з її обличчя. Її пальці почали нервово катати крихту по скатертині.
— Свєто… Маю тобі дещо сказати, але ти, мабуть, мене зненавидиш.
— Інтригуючий початок. Куди вже тікати, я вже ніби купила квиток на цей спектакль, — Світлана намагалася зберегти легкий тон.
— У неділю ж усі збиралися в нас. Ну, по Євиних сороковинах. Ти ж не прийшла, бо голова дуже боліла.
— Я пам’ятаю. Я ж сама була живою свідкою свого головного болю.
Поліна глибоко вдихнула, наче збиралася пірнати під воду.
— Наша мама при всіх заявила: «Єгорушці не пощастило. Світлана — кепська дружина». Ось так, при тітці Валі, при всіх-всіх.
Світлана відчула, як посмішка сповзає з її обличчя, але голос утримала абсолютно рівним.
— А Єгор сидів поруч. І кивнув. А потім ще й додав: «Та, може, й так».
Ключ у замку клацнув надто гучно. Єгор був удома — куртка висіла на гачку, а його черевики стояли посеред коридору, ніби два пам’ятники господарю становища.
— О, повернулася! — гукнув він із кімнати. — Ну як там мала? Поліно, зуб вилікувала?
— Єва спить. А Поліна повернулася з однією щокою, — Світлана роззулася, акуратно поставивши його черевики в ряд. — Єгоре, маю до тебе одне питання. Коротесеньке.
Вона набрала повітря.
— Це правда, що твоя мати при всій рідні заявила, ніби я погана дружина? І що ти сидів поруч і з цим погодився?
У кімнаті стало так тихо, що тиша наче загусла. Єгор з’явився в дверному отворі, обличчя мав таке, ніби забув, куди йшов.
— Поліна, так? — видихнув він. — От вже, язик без кісток.
— Мене зараз цікавить не Поліна, а твій кивок.
— Світланко, ти все неправильно зрозуміла! Вона ж вирвала фразу з контексту! Там розмова зовсім про інше була!
— Чудово. Розкажи мені цей контекст. Обожнюю контексти, вони як соус — будь-яку сумнівну річ перетворюють на вишукану страву.
Єгор знизав плечима, пройшовся туди-сюди, потер шию.
— Ну, говорили про те, що жінки зараз вже не ті пішли. Що раніше якось… тримали дім. І мама тоді сказала, що тобі є куди рости.
— Вона сказала «погана дружина». Дослівно. При тітці Валі.
— Ну, може, і сказала! — його голос підскочив. — І що? Вона мала на увазі, що могла б бути кращою!
— Тобто ти згоден, — Світлана кивнула сама собі. — Скажи прямо, Єгоре. Один раз. Чоловічим голосом.
— Так! Могла б бути і кращою! Достатньо?!
Світлана не стала запитувати, в чому саме вона «погана». Вона знала, що ідеальних людей немає — ні серед жінок, ні серед чоловіків, і списки взаємних недоліків їм обом були давно відомі. Просто вона ніколи не виносила це на публіку.
— Дякую за чесність, — спокійно промовила вона. — Тепер давай уточнимо масштаб лиха.
Вона дістала телефон і прямо при ньому набрала номер тітки Валі.
— Валентина Сергіївно, доброго дня! Це Світлана. Ні-ні, все гаразд, маю до вас питання, тільки чесно: я погана дружина?
Трубка на мить захлинулася тишею. Єгор зробив крок уперед, розмахуючи руками — Світлана тим часом увімкнула гучний зв’язок.
— Світланко, ти що?! — загримів добрий бас тітки Валі. — Ти ж у нас золото! Хто таку дурницю сказав?
— Є тут окремі індивідууми. Сумніваються, — Світлана не відводила погляду від чоловіка.
— Та хто ж там дурень?! — відрубала тітка Валя. — Так йому й скажи.
— Передам дослівно, з інтонацією, — Світлана посміхнулась.
Вона поклала слухавку. Єгор стояв червоний, мов прапор на вітрі.
— Це що, свідома провокація?! Ти хоч уявляєш, як це виглядає?!
— Єгоре, — вона схилила голову набік, — подивись на нас обох зі сторони і скажи чесно: у кого тут істерика? Я стою, спокійно дихаю і навіть посміхаюся. А ти вже тричі змінив колір обличчя.
Телефон знову задзвонив — це була Ксенія, подруга, з новинами про зламаний велосипед та плани на вихідні.
— Ксюш, привіт! Так, я вдома, стою поряд з поганим чоловіком, — Світлана говорила лагідно, не відводячи погляду від Єгора. — Та не переживай, я звикла, поганий чоловік — це ж не вирок, це вже стиль життя. Ага. Цілую.
Єгор дочекався кінця розмови і вибухнув:
— Ти це спеціально?! Ти розумієш, як це звучить?!
— Ой, а як же звучить? — Світлана округлила очі. — Розкажи. Я запишу, бо вчора ти був упевнений, що такі фрази нікуди не долітають.
— Не прикидайся, що не розумієш!
— Добре, не буду. Тоді зустрічне питання, просте, як два плюс два: якщо я така погана, навіщо ти зі мною живеш? З милосердя? Чи, може, зі спортивного інтересу?
Він не відповів. Єгор ніколи не відповідав на прямі запитання — волів відповідати лише на ті, що були йому зручними.
Світлана відкрила сімейний чат родичів чоловіка. Двадцять три учасники, фотографії Єви, привітання, рецепти, кумедні гіфки з котами. Вона обрала функцію «Опитування», поставила галочку «анонімно» і написала:
«Дорогі мої, всім доброго вечора! Маю до вас невеличке прохання, буквально одна кнопка. Світлана — кепська дружина? Варіанти: «Так, кепська» / «Ні, хороша». Щиро дякую за вашу відвертість!»
Єгор кинувся до неї, ледь не поперхнувшись: «Ти що, з глузду з’їхала?! Негайно прибери це!»
Світлана спокійно глянула на нього: «Не можу, любий. Громадськість має право на думку. Твоя мама ж так вважає».
Минула лише хвилина, а вже з’явилися перші голоси. Один. Три. П’ять. Усі — за варіант «хороша». І тут телефон завібрував, показуючи ім’я: Тамара Львівна.
«Світлано! Що це за балаган ти влаштувала в чаті?!» — голос свекрухи дзвенів від обурення.
«Доброго вечора, — відповіла Світлана. — Це не балаган, а соціологічне дослідження. Ви ж при всіх заявили, що я кепська дружина, а ваш син із цим погодився. Мені стало цікаво: а раптом ви маєте рацію? Тоді який сенс вашому синові жити зі мною?»
Вона продовжила, не даючи Тамарі Львівні вставити слово: «Вже п’ятеро проголосували, і всі пишуть, що я хороша. Приєднуйтесь, Тамаро Львівно, голосуйте чесно — «кепська». Ваш голос дуже потрібен, адже ви ж засновниця цього руху».
Через якихось десять секунд задзвонив телефон Єгора.
«Це твоя мама, — сказала Світлана, киваючи. — Зараз, мабуть, видаватимуть інструкції. Не забудь занотовувати».
Єгор пішов до кімнати, розмовляючи пошепки хвилин п’ятнадцять. А Світлана в цей час приготувала собі вечерю. Одну порцію. Одну тарілку. Одну виделку.
Коли він повернувся, погляд його на столі спотикався об її самотню вечерю.
«Єгоре, — сказала Світлана, дивлячись на нього, — ти ж сам підтримав тезу про кепську дружину. Отож, ця дружина мусить відповідати заявленій якості. Інакше я вводжу людей в оману, а це, погодься, некрасиво».
«Я послідовна, — додала вона. — Це рідкісна риса, її варто берегти».
У нього знову задзвонив телефон. Він вийшов у коридор, але стіни в їхній квартирі були, скоріше, для пристойності, ніж для звукоізоляції.
«Та в неї ж гвинтики розкрутилися!.. Ні, ну справді дах поїхав!.. Самооцінка впала, от і мстить усім поспіль…» — долинав роздратований голос Тамари Львівни.
Світлана їла і рахувала. Не образи — хвилини.
Ближче до пів на одинадцяту вечора в опитуванні з’явився перший голос «кепська». Потім другий. А потім одразу чотири.
Єгор сидів на дивані, з якимсь нездоровим азартом оновлюючи екран. Світлана краєм ока помітила, як він нишком тицьнув пальцем у варіант «Так, кепська» і відразу ж відклав телефон.
«Ну ось! — він майже тріумфально повернув до неї екран. — Дивись! Не лише я так думаю! Тридцять вісім відсотків!»
«Єгоре, — Світлана витерла руки рушником. — Скажи, а яка тобі справа до чужої думки про твою дружину?»
«Ось мені, наприклад, абсолютно байдуже, який чоловік у твоєї мами — поганий, хороший, та хоч би і нікудишній. Я ж із ним не живу. Не мию його чашки, не прасую його сорочки, не слухаю його хропіння. А ти живеш зі мною. І чомусь голосуєш разом з усіма, як на трибунах».
«А чому б і ні? — Світлана сіла навпроти. — Я маю повне право сказати, що твоя мати — кепська мати. Хороша мати не налаштовує сина проти дружини при всіх родичах. Хороша мати не збирає голоси, наче врожай».
«Замовкни! Ти нічого про неї не знаєш!» — вигукнув Єгор.
«Ага, — кивнула Світлана. — Значить, про мене можна говорити всією ріднею, а про неї — святотатство. Чудова у вас конституція. Подвійні стандарти, третій поверх, ліфт не працює».
Цифри зростали. Сорок чотири. П’ятдесят один. П’ятдесят три.
Єгор дивився на екран, і на його обличчі проступало задоволення, те саме, яке людина зазвичай намагається приховати навіть від самої себе.
Світлана мовчки подивилася на відсоток, вимила свою тарілку, витерла її насухо й прибрала до шафи. Потім взяла рушник і пішла до ванної.
Вона стояла під душем і думала не про сльози. Вона міркувала: кому ж вона перейшла дорогу в цій родині? Чи Тамара Львівна просто обдзвонила всіх і попросила «поставити нахабу на місце»?
Першою вона лягла в ліжко. Єгор прийшов близько першої ночі й ліг скраю, відвернувшись, наче людина, яка виграла суперечку і чомусь цьому не радіє.
Дзвінок у двері пролунав о чверть на дев’яту. Єгор відчинив — на порозі стояла його мати, у пальті, з телефоном напоготові, ніби з ордером на обшук.
«Ну?!» — Тамара Львівна рішуче пройшла до кімнати й сунула екран телефону Світлані під самісінький ніс. — «Сімдесят чотири відсотки! Сімдесят чотири! Значить, я мала рацію! Значить, я не вигадала!»
Світлана сиділа за столом. Перед нею стояла одна тарілка — омлет, помідори, скибочка хліба. Одна. Єгор дивився то на матір, то на дружину і вичікував.
«Не можу сперечатися з цифрами, — спокійно промовила Світлана. — Люди висловилися. Демократія — жорстока штука, але чесна. Значить, я й справді кепська дружина».
«От! — тріумфально видихнула свекруха, задоволена відповіддю.
«А оскільки я люблю вашого сина… — Світлана спокійно поправилася, — вірніше, любила. Поважала його, цінувала, ніколи нікому не сказала про нього поганого слова. Так ось, я не стану псувати йому життя і тримати біля себе таке непорозуміння, як я».
«Ти про що?» — насторожився Єгор, відчуваючи недобре.
«Про твоє щастя. Ти зараз повертаєшся туди, де тебе обожнюють, годують і розуміють, — до своєї матері. Квартира моя, дошлюбна, ти в курсі. До обіду прошу звільнити».
У кімнаті запала моторошна тиша. Свекруха розкрила було рот, але не знайшла в ньому слів. Єгор кліпнув очима разів зо три поспіль.
«Я ніколи не жартую двічі про одне й те саме».
Світлана взяла телефон і набрала номер.
«Доброго дня! Мені потрібно терміново замінити серцевину замка. Сьогодні, години на дві. Адресу записуйте».
«Вона збожеволіла! — закричала свекруха. — Єгоре, зроби щось! Це ж безумство! Через якесь опитування!»
— Ви свій вибір зробили, Тамаро Львівно, — холодно відповіла Світлана, не підводячи очей. — І ваш син теж. Я ж тут лише для того, щоб втілити його в життя. Не варто дякувати.
Вона вже набирала новий номер. Здавалося, нічого не відбувається, але насправді все змінювалося з шаленою швидкістю.
«Добрий день! Мені потрібна машина і один вантажник для переїзду по місту. Чи встигнете до першої дня? Чудово. Об’єм невеликий, лише пара мішків».
— Світлано, почекай! — Єгор хапнув її за руку, намагаючись зупинити. — Годі вже цього цирку! Ми ж дорослі люди, врешті-решт!
— Дорослі люди голосують проти власної дружини в сімейному чаті, — з гіркотою промовила вона, звільняючи руку. — Пробач, у мене ще один дзвінок.
У списку контактів Світлана швидко знайшла Дашу. Це була їхня спільна знайома, яка десь півтора року тому, випивши трохи зайвого шампанського, відверто зізналася, що Єгор їй «загалом подобається».
— Привіт, Дашо! У мене для тебе новина. Сьогодні вранці Єгор офіційно звільнений з посади чоловіка. Кандидат тепер вільний, резюме у нього без досвіду вірності. Можеш спробувати себе на позиції коханки, але пам’ятай: усі кадрові рішення у нього досі погоджуються з мамою.
— Припини негайно! — прошипіла Тамара Львівна, її голос зривався на крик. — Ти ганьбиш нас перед усіма!
— Світ великий, місця вистачить усім, — байдуже відповіла Світлана.
Вона відкрила сімейний чат і почала набирати повідомлення.
«Дорогі мої! Хочу висловити величезну подяку кожному, хто взяв участь у голосуванні! Пояснюю, навіщо був потрібен цей опитувальник. Минулої неділі Тамара Львівна публічно оголосила, що я погана дружина. Мій чоловік Єгор при всіх з нею погодився. Для мене було важливо дізнатися думку всієї родини. Результат: 73% вважають, що я погана. Висновок прийнято. Звільняюся з посади дружини за підсумками народного голосування. Усім добра і здоров’я!»
Чат буквально вибухнув. Повідомлення посипалися одне за одним, телефон Тамари Львівни задзвонив майже одразу, а слідом за ним — і Єгора.
Поки вони метушилися по квартирі, притискаючи трубки до вух і повторюючи беззмістовні фрази на кшталт «та ні, та ми не так, та це вона сама», Світлана дістала з комори великі будівельні мішки. Товсті, чорні, літрів на двісті кожен.
Вона складала речі без розбору, не переймаючись дрібницями. Погана дружина не зобов’язана сортувати одяг за кольорами.
— Усього два, — здивовано промовила вона вголос. — Тринадцять років — і лише два мішки. Ти такий компактний, Єгоре.
Перший мішок вона потягла до дверей. Тамара Львівна кинулася її перехопити.
— Не раджу, — попередила Світлана. — Я ж погана дружина. Можу і по пиці дати, у мене тепер мандат від сімдесяти трьох відсотків.
Перший мішок вже стояв на сходовому майданчику. Єгор вибіг за Світланою, розпатланий, без взуття, і заступив дверний отвір.
— Свєто, ну ти чого! Ну пожартували ж! Ти не так усе зрозуміла! Мама просто бовкнула, а я не хотів сперечатися при всіх!
Ляпас вийшов дзвінким. Він відлетів до стіни, сповз на підлогу і знизу вгору дивився на неї, притримуючи щоку.
— Я погана дружина, Єгоре, — нагадала Світлана. — Можу й чимось важчим рушити, якщо спробуєш повернутися.
Вона виштовхнула на майданчик його куртку. Потім черевики. Потім парасольку, спортивну сумку.
— Я любила тебе таким, який ти є. З усіма твоїми вадами, а їх, повір, було чимало. І жодній людині на світі я ніколи не казала, що ти поганий чоловік. Знаєш, чому? Бо ти був моїм вибором. А свій вибір не віддають на поталу.
— Ти обрав інше. Ти не прийшов до мене, не сказав, не поговорив — ти просто кивнув. Мені боляче. Дуже боляче. Але зі зрадником, у якого не вистачило голосу на одну чесну розмову, я жити не буду.
Вона підтягла другий мішок до порога.
— Заяву подам ввечері, зараз є важливіші справи. Не приходь, не скигли, на квіти не витрачайся — у мене алергія на лицемірство. Даша, до речі, готова тебе розглянути. Якщо не чоловіком і не коханцем, то домашнім улюбленцем. Чим не варіант: годують, гладять, голосувати не пускають.
Тамара Львівна стояла на сходовому майданчику, вчепившись у перила. Вона й гадки не мала, що її слова підхопить син. Не думала, що та розмова випливе назовні. Не уявляла, що племінники, сестра та її чоловік з дітьми, яких вона вчора обдзвонювала й вмовляла «поставити нахабу на місце», обернуться гирями на її ж ногах.
Можна ж було просто визнати, що вона перегнула. Можна було вранці прийти і сказати: «Світлано, пробач, я була не права». А вона ткнула невістці екран під ніс і повторила вирок.
У цей момент телефон Єгора знову задзвонив.
— Єгоре, привіт. Слухай, ти вибач, але я тоді пожартувала. Ти мені не потрібен. Правда. Успіхів.
Його мати помовчала, поправила комір і пішла вниз, не озираючись на сина. Вона заварила цю кашу і тепер не мала жодного уявлення, як її розсьорбувати.
Єгор залишився стояти на майданчику, між двома величезними чорними мішками. Ось же вона, його двері. За нею тепло, світло, полиця з його книгами, ліжко, на якому він спав вчора.
Тим часом, подзвонили з транспортної компанії: можуть приїхати раніше, звільнилася машина.
Єгор подивився на зачинені двері і хрипко сказав лише одне слово: «Світлано…»
А Світлана в цей час сиділа на підлозі в передпокої і дивилася в екран. Голосувати дозволялося повторно, і хтось уже схаменувся, почав переголосовувати. Розділ «Хороша дружина» підріс до тридцяти п’яти відсотків.
Ось так і закінчилося кохання — під оплески матері та кивок її сина. Дружина виявилася поганою.
