Дочка записала мене в няньки, навіть не спитавши. Просто одного разу привезла онуків із сумками та заявила:
– Нехай поживуть у тебе тиждень.
Що ж, «тиждень» розтягнувся на все моє життя.
Мілана – моя пізня дитина, – була розпещена. Заміж вийшла рано, народила хлопчика і дівчинку, погодків, і вирішила, мабуть, що якщо я під боком, то їй і думати нема про що.
Внуків я люблю, тут і казати нічого. Хлопчик Єгор в мене галасливий, дівчинка Уляна – тиха, обійме, і серце тане.
Я їх і годувала, і обмивала, і в сад водила, і на гуртки, і ночами з ними сиділа, коли хворіли. Колись давно своїх дітей так само тягла, а тепер, виходить, по другому колу пішла.
Тільки то свої діти були. А цих мені видали, як ящик на складі: розпишись, прийми, відповідай.
Почалося з малого. То робота у Мілани, то підробіток у них із чоловіком, то «треба відпочити, ми втомилися». Привозила вона мені дітей у п’ятницю ввечері, забирала в неділю ввечері. Потім почала і серед тижня підкидати.
Спочатку дзвонила, питала, а потім без попередження: дзвінок у двері, Мілана вштовхує дітей у передпокій і кидає:
– Мамо, я спізнюся, вони поїли, все цілую!
І нема її. А в холодильнику шаром покоти, і завтра мені самій зрання на зміну…
На роботі, до речі, мої труднощі нікого не хвилювали. Змінниця злягла, на базі завал, відомості не сходяться, начальник хмуриться.
Я ж то відпрошувалася з ранку, щоб Єгора в садок відвести, то серед дня бігала Уляну з продовження забирати, то запізнювалася на зміну через нескінченні «дитячі» справи.
Викликав мене раз начальник, сунув папір під ніс – догану:
– Тетяно Петрівно, ти у нас працівник золотий, стільки років без нарікань, а останнім часом тебе постійно немає на місці. Так і до звільнення недалеко.
Я м’яла косинку в руках і не знала, як виправдатися. Не пояснювати ж йому, що я розриваюся надвоє. Тут склад, там діти, а мене на все не вистачає.
Вкотре спробувала поговорити про це з Міланою:
– Дочко, ти б хоч попереджала. У мене ж робота, у мене догана вже через вас!
А вона глянула на мене і здивувалася так щиро, ніби я дурість зморозила:
– Мамо, ну яка у тебе робота? Сидиш там у себе на складі, та й годі. Тобі все одно робити нічого.
Робити нічого? Це мені, яка весь склад на собі тримає і її дітей на додачу. Я тоді промовчала, проковтнула. Але щось усередині в мене затнулося.
А тут потрапив мені на очі аркуш. Висів у нашому будинку культури, повз який я постійно проходила, на дошці біля входу. Курси крою та шиття для дорослих, вечорами, набір групи.
Я ж змолоду шити любила, у мене і машинка від матері залишилася, стоїть під чохлом, припадає пилом. Постояла я перед цією об’явою, подумала і зрештою записала телефон. Іду додому і мрію: ось піду, ось навчуся, ось пошию собі сукню, онучці сарафанчик, а Єгору…
А вдома вже сидять мої – ключі від моєї квартири у Мілани є – і чаюкують.
– Ми з Владом на дачу до друзів поїдемо, – повідомила донька, сьорбаючи чай, – до вечора неділі. Вони нехай тут побудуть, добре?
– Добре, – зітхнула я.
Ну ось і куди подітися? Внуки ж рідні, зрештою.
А потім у моєму житті з’явився Степан. Спокійний, живе один, працює на тій же базі, у гаражі машини лагодить.
Руки в мастилі вічно, а погляд добрий. Став він мене після зміни до автобуса проводжати, потім якось на чай напросився, потім у кіно якось покликав, у нас у будинку культури старе крутили, хороше.
І ось тут я вперше спіймала себе на думці: а я б пішла. Я пішла б у це кіно зі Степаном, на курси б записалася, кудись з’їздила б. Якби не діти, яких на мене звикли скидати, не питаючи особливо моєї думки.
Працювала у нас на базі у сусідньому відділі одна Роза. І все в неї те саме, що й у мене: теж онуки, теж дочка.
Якось Роза сіла поряд зі мною в обідню перерву, сьорбнула чаю і каже:
– Ти, Таню, не дозволяй на собі їздити. Я своїй пару місяців тому сказала, що все, вистачить, я бабуся, а не нянька безплатна. Хочеш нянечку – наймай. І знаєш, дочка побурчала та й звикла. Поважати почала більше, ніж коли я під її ногами стелилася.
Я слухала і думала, що, можна, виявляється, і так. А я не вмію. Я все життя стелилася. А після слів Рози я вирішила, що піду зі Степаном у кіно, коли покличе знову – і крапка.
Степан покликав у суботу. Я зраділа, як дівчисько, почала готуватися. А у п’ятницю ввечері дзвінок у двері. Онуки з рюкзаками. І Мілана, вже спускаючись, кинула мені:
– Мамо, рятуй, ми в гості, заберемо в неділю ввечері! Як завжди!
Я їй услід крикнула через перила:
– Мілано, я завтра зайнята. У мене плани.
Вона зупинилася. Обернулася. Подивилася на мене знизу вгору і засміялася:
– Які ще у тебе плани? Серіал не подивишся, чи що? Так, ну все, я побігла!
І побігла. А я лишилась. Степанові зателефонувала, скасувала кіно. Він начебто зрозумів.
– Нічого, – сказав, – нічого, іншим разом.
Ми попрощалися, а я раптом зрозуміла, що іншого може й не бути. Поклала я слухавку і довго сиділа в темряві.
На день народження Уляни ми зібролись у Мілани вдома. Стіл накритий, діти гасають, галасливо, весело. І тут Мілана при всіх згадує:
– А уявляєте, мама моя минулої п’ятниці що відмочила. Приводжу я, значить, дітей, а вона… У неї, бачте, плани! Ви уявляєте? Я дітей привезла, а вона ніс верне. Бабуся ще називається…
У пошуках підтримки вона оглянула гостей. Хтось хмикнув, хтось похитав головою, мовляв, так, бабусі нині пішли ліниві, про себе тільки й думають.
– Раніше, – підхопила сестра Влада, Олена, – бабусі за онуками доглядали і слова впоперек не говорили. А моя маман також така, «плани» у неї, чи бачите. Та які плани в її роки?
От і не про мене так сказано було, а мені стало неприємно. Я встала й усі подивилися на мене.
– Ось що, Мілано, – почала я. – Я тебе виховувала одна. І зараз, зі складу бігом додому, до тебе, щоб твоїх дітей няньчити. Без відпустки. Та що там відпустка, у мене ніколи не було жодного вихідного від вас усіх.
За столом принишкли. Мілана губи підібгала.
– Так ось, – продовжила я. – Із завтрашнього дня безплатна няня звільняється! За власним бажанням! Хочеш, щоб за дітьми дивилися – для цього є платні няньки. А бабуся тепер працює по запису, – наперед, як до лікаря. Не запишешся – не прийму.
– Мамо, ти що городиш при людях?! – підкинулася Мілана. – Це ж твої онуки!
– Все, Мілано, все! – стомлено відмахнулася я. – Я свою зміну відпрацювала. Досить!
Донька перезирнулась із чоловіком, але заперечувати мені нічого не стала.
З того часу минув місяць. На курси шиття я записалася, ходжу, мене там хвалять. Зі Степаном ми зустрічаємося, у кіно ходимо щотижня. А нещодавно ми з ним їздили на турбазу на озеро.
Мілана образилася. Сунулася з дітьми пару разів без дзвінка, але я не відчинила. Від рідні я дізналася, що вони з Владом таки наважилися найняти нянечку.
З першою не пощастило: вона попросила стільки, що Мілана за голову схопилася. Друга була з лінню, – дітей біля телевізора тримала та в телефон дивилася.
Але зараз, наче, як студентку-заочницю з педагогічного вони знайшли через знайомих. Начебто вона нічого. Ну ось і слава богу! А то зовсім знахабніли!
А ви як вважаєте, чи повинна бабуся за першої потреби кидати всі свої справи, та сидіти з онуками? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
