Кохання у нас із чоловіком було раннє. Можна сказати, що з першого класу нас вважали нареченим та нареченою. Мовляв, кохають вони один одного. Так воно і сталося

Кохання у нас із чоловіком було раннє. Можна сказати, що з першого класу нас вважали нареченим та нареченою. Мовляв, кохають вони один одного. Так воно і сталося.

Тільки закохалися ми вже у старших класах. Мишко здавався мені верхом досконалості: красивий, розумний, а головне те, що він любить мене по-справжньому! Але з’ясувалося, що по-справжньому любила тільки я.

Після випускного вечора я зрозуміла, що стану мамою. Новина про те, що ми станемо батьками, кинула мого коханого в жахливу паніку, яка блискавично перетворилася на шквал звинувачень у моїй безтурботності та доступності.

Витираючи сльози, я сказала, що дитину я залишу, щоб Мишко не говорив. Кинувши на прощання фразу про те, що я даремно собі життя зіпсувала, мій коханий “розчинився у повітрі” на п’ять років.

Весною в мене з’явився син. Життя та побут налагоджувалися. Батьки допомагали мені з вихованням дитини, за що я їм дуже вдячна!

Я влаштувалася на роботу, а синок Володя був із бабусею вдома. Приходячи додому і бачачи, як син радіє моєму поверненню, я розуміла, що щастя є! Особисте життя я так і не влаштувала та й не намагалася.

Готуючись зустріти черговий день народження сина, я клопотала на кухні. Несподівано у двері постукали. Я вийшла з кімнати, щоб відчинити, і, побачивши на порозі Михайла, від несподіванки буквально мало не зомліла.
– Привіт, – просто сказав Мишко.
– Привіт, – мій голос зрадливо затремтів.

Феєрично закінчуючи цю сцену, до нас вийшов Володя, котрий жодного разу не бачив батька, і з усмішкою кинувся до того в обійми.

Ми з Мишком, поговоривши, вирішили, що тепер, коли ми обоє дорослі та міцно стоїмо на ногах, можемо спробувати стати сім’єю. Що вже казати, але кохала я Мишка сильно!

Шлюб ми зареєстрували майже одразу. Без білої сукні та весільного свята. Згадуючи майже через тринадцять років відсутність вбрання і музики, я не шкодувала ні про що! Я була щаслива! У нас виріс син, котрий готувався стати студентом на платному відділенні. Але, мабуть, доля мала інші плани.

Того вечора я, як завжди, готувала вечерю своїй родині. Чоловік прийшов із роботи раніше, ніж зазвичай.

– Мішко, а ти чого це так рано? Сюрприз мені вирішив зробити? – буркнула від радості я.
– Вибач, Олено, але я йду. Тепер назавжди. Все що було – помилка. Гидко мені з тобою жити. Набридли твої борщі та догідливий характер. Кохання та пристрасті я хочу. Розумієш?

Я не розуміла. Здавалося, мозок взагалі відключився в той момент, і мені вистачило сили лише на кивок головою. Речі Мишко зібрав швидко. З розлученням теж не тягнули. Але, згадуючи той час, я не можу сказати, що мені було тяжко. Я, здавалося, померла або перетворилася на щось байдуже. Сліз не було.

Син підтримував мене, як вмів. А потім почалася низка днів у напівпорожній квартирі та ночей у холодному ліжку. Щоб не збожеволіти, я влаштувалася на другу роботу. Спочатку було важко, а потім втягнулася.

Напарниця моя Юля, чи то від нестачі такту, чи то від цікавості, якось запитала:
– Оленко, ну навіщо ти жили рвеш? Чи думаєш, що врятуєш його? Мабуть, просить зараз у тебе грошей на лікування? Молодуха кинула ж!
– Кого врятую? – щиро не розуміла я.

– Ну, як кого? Михайла. Рак у нього. Причому, розумієш, яка справа… по чоловічих справах! І порятунку від нього не вигадали! Йому два понеділки жити лишилося!

Я підвела очі на напарницю.
– Я не знала про нього нічого, – видихнула я, відчуваючи, як моє серце стискається. – А де він лежить? У якій лікарні?

– Так у хоспісі він. Рідних немає, хто міг би доглядати, а молодуха…
– Адресу дай! – Мій голос зірвався практично в крик. Напарниця дивилася на мене з подивом.
– Зранку завтра дам. Зміну здам, прийду додому і подивлюсь. Вдома є у записнику.

Вранці був понеділок. Понеділок, який Мишко вже не пережив. Правильно він сказав, мовляв, іде від мене назавжди. Так і сталося.

На церемонію прощання Володя не пішов, та й мене відмовляв. Але марно. Я пішла. Стояла біля труни та намагалася не згадувати, як чоловік проклинав нас із сином, коли йшов до коханки.

Що я хотіла там побачити? Про що сказати востаннє Мишкові? Це вже не важливо. Важливо тільки те, що моє кохання завжди було справжнім.

You cannot copy content of this page