Коли пішов з життя мій чоловік Олексій, мені було сорок дев’ять років. Це сталося через тяжку хворобу, з якою він боровся вже дуже давно. Після того, як втратила його, я залишилася одна.
Наша дочка Аліна була вже дорослою і мала свою сім’ю. Жила вона з родиною в іншому місті та приїжджала до мене у гості лише на свята. Більшість часу я була одна. Подруги в мене, звичайно, були, але кожна була зайнята своїми проблемами, тому зустрічалися ми не так часто, як хотілося б.
Коли я зустріла нового чоловіка, то була розгублена. З одного боку мені здавалося, що це неправильно, і що я дуже погано вчиняю стосовно свого покійного чоловіка. З іншого боку, мене лякала самотність і страх бути нікому не потрібною.
Михайло, так звали мого нового чоловіка, був дуже гарною людиною. Добрим, душевним, чуйним. Він чудово ставився до мене, завдяки чому я знову відчула себе жінкою. Крім цього, він допомагав мені матеріально, що також відігравало важливу роль. Жити разом ми не планували, нас влаштовував так званий гостьовий шлюб.
Так минуло майже пів року, і я вирішила, що настав час розповісти про Михайла своїй дочці. Я була впевнена, що вона зрозуміє мене і не буде проти. Але я дуже помилялася.
Наближалися новорічні свята, і Аліна зі своєю родиною мали приїхати до мене в гості. Я вирішила заздалегідь телефоном розповісти їй про Михайла, щоб при зустрічі не було ніяких незручних моментів.
– Ми вже всі готові, сидимо на валізах і чекаємо на завтрашній день, – радісно сказала Аліна. – Як же ми скучили! Нарешті побачимось!
– Чекаю на вас з нетерпінням, – відповіла я, – і, між іншим, не одна.
– Кого ти цього разу підібрала на вулиці? – сміючись, спитала дочка. – Кошеня чи песика?
Я трохи зам’ялася.
– Ні те, ні інше, – сказала я. – Я хочу вас познайомити із Михайлом.
Повисла пауза.
– Хто такий Михайло? – перервавши мовчання, сухо спитала Аліна.
– Це мій чоловік, – пояснила я, – і він дуже хоче познайомитися з тобою.
– Не буду ні з ким знайомитись! – різко заявила дочка.
Я розгубилася. Чомусь я була впевнена, що Аліна не буде проти, і навпаки, підтримає мене.
– Я розумію, що тобі важко прийняти когось після тата, але Михайло тобі сподобається, повір мені, – тремтячим голосом сказала я.
– Я не бажаю бачити сторонніх людей у будинку мого батька! – грубіянила дочка. – Як тобі взагалі на думку спало притягнути якогось мужика!
– Ну, по-перше, Михайло не сторонній, а по-друге, як ти можеш судити про людину, якщо ти її навіть жодного разу не бачила? – Почала нервувати я.
– І ніколи не побачу! – голосно сказала Аліна.
Я не знала, що робити. Сваритися з дочкою я не хотіла, як і ображати Михайла.
– Аліно, ти ж теж жінка, невже ти мене зовсім не можеш зрозуміти? – мало не плачучи, запитала я. – Мені дуже погано і самотньо, а Михайло мене підтримує та допомагає. Він дуже добре до мене ставиться і ніколи не скривдить.
– Ти можеш робити, що хочеш і з ким хочеш, – відрізала дочка, – але я в цьому брати участь не хочу! Якщо тобі з ним так добре, то живи з ним, але я до вас більше не приїду.
Сльози котились градом по щоках. Я розривалася між двома близькими людьми.
– Навіщо ти змушуєш мене обирати? – плачучи, спитала я. – Це ж неправильно. Невже тобі не шкода мене? У тебе своя сім’я, а я тут зовсім одна.
– Неправильно те, що через два роки після втрати чоловіка ти притягла до будинку нового мужика, – крізь зуби вимовила дочка. – Я все сказала, що нас можеш не чекати.
Аліна кинула слухавку. Я ще кілька разів намагалася до неї додзвонитися, але вона була не в мережі. Наступного дня вони так і не приїхали. Я дуже переживала через це. Мені було прикро, що рідна дочка поводиться як егоїстка, повністю наплювавши на подальшу долю своєї матері. Розривати стосунки з Михайлом через її принципи я не збиралася. Сподіваюся, що незабаром дочка мене все ж таки зрозуміє, і подзвонить мені.
