– Ти на мене голос не підвищуй! – закричала мати. – Ти вважаєш мене симулянткою?
Ти думаєш, я від хорошого життя пластом лежу? Тобі аби спихнути на мене дітей і забути!
– Коля? – Ліда похолола. – Мамо, чому дитина плаче? Дай йому слухавку!
– Він плаче, бо бачить, як ти доводиш матір! – відрізала Ганна Степанівна і кинула слухавку.
***
Проблеми в сім’ї Ліди почалися п’ять років тому начебто з радісної події – покупки будинку.
– Слухай, – сказав якось Ліді чоловік, – твої скаржаться на загазованість, на галасливих сусідів. Давай продамо цю однушку, додамо, візьмемо кредит і купимо їм нормальний будинок?
– У межах міста, але біля річки. Там і парк поряд, і повітря інше. Їм же по шістдесят скоро, хай хоч поживуть по-людськи.
Ліда тоді мало не розплакалася від подяки чоловікові. Батьки ідею зустріли із захопленням.
– Ой, Лідочко, невже правда? – Ганна Степанівна притискала руки до грудей. – Свій сад… Я ж там і троянди посаджу, і свою зелень. Матвій Борисович дивись, як пожвавішав!
Батько й справді задоволено кивав, вивчаючи оголошення. Будинок купили розкішний. Довелося влізти у борги, продати ту саму квартиру, затягнути паски.
Але коли вони вперше привезли батьків на ділянку, Ліда почувала себе абсолютно щасливою.
– Дивись, мамо, тут річка за п’ять хвилин. А парк який!
– Так, дочко, дякую, – тихо сказав тоді батько. – Ми й не мріяли…
Сварки пішли за пів року, коли Ліда з чоловіком закрили кредит і, піддавшись на м’які, але наполегливі прохання, переоформили будинок на маму.
– Ти зрозумій, Лідо, – казала Ганна Степанівна, підливаючи доньці чай. – Ми ж не вічні. Нам із батьком буде спокійніше, якщо дім на нас. А то мало що… Раптом ви з чоловіком посваритеся?
Ліда тоді не відчула каверзи – вона просто хотіла, щоб мама та тато не хвилювалися…
Як тільки документи були підписані, Матвій Борисович залишився у їхній старій міській квартирі – йому так було ближче добиратися до роботи. А Ганна Степанівна повністю переїхала в новий будинок.
І тут життєрадісна жінка, яка все життя була душею компанії, почала змінюватись.
***
Ліда приїхала до неї в один із вихідних, сподіваючись на прогулянку в парку.
– Мамо, дивись, яка погода! Ходімо до річки?
Ганна Степанівна, сидячи у кріслі, навіть не повернула голови.
– Яка погода, Лідо? Ти бачиш, яке марево? Дихати нічим. І держава знову ціни на хліб підвищила, ти бачила?
– У супермаркеті вчора була – жах один. Як жити на ці копійки, які привозить твій батько?
– Мамо, ну до чого тут держава? – розгубилася Ліда. – Ми ж вам допомагаємо, продукти привозимо…
– Допомагаєте… – мати гірко посміхнулася. — Кинули кістку, як собаці, щоб рота мені закрити. А твій батько? Він на роботі пропадає, йому на мене начхати. Сиджу тут у чотирьох стінах, як за ґратами!
– Але ж ти сама хотіла цей будинок! Тут парк, тут тиша…
– Потойбічна тиша тут! – закричала мати. – Я тут сама божеволію, поки ви там у місті розважаєтеся!
Ліда намагалася її підбадьорювати: коли мати скаржилася на болі в боці чи тиск, Ліда кидала все, забирала її та везла в найкращу клініку.
– Мамо, результати прийшли, – говорила вона за тиждень, гортаючи медкарту. – Лікарі кажуть, ти здорова. Серце як у космонавта, ідеальні аналізи. Може це просто втома?
– Здорова? – Ображалася мати. – Тобто ти хочеш сказати, що я брешу? Що я вдаю, коли в мене іскри з очей від болю летять? Ну, зрозуміло…
– Звичайно, лікарям аби відмахнутися, а тобі – аби не порпатися зі мною. Іди, Лідо, йди. Бог тобі суддя!
Після таких розмов Ганна Степанівна могла тижнями не брати слухавки. А якщо й брала, то відповідала таким крижаним тоном, що в Ліди мороз йшов по шкірі.
***
Настало літо. Дванадцятирічна Ліза повернулася зі шкільного туру, а п’ятирічному Миколі в садку влаштували канікули.
– Лідочка, – раптом подзвонила мати. – Привези мені онуків на тиждень. Я так скучила. Хата порожня, бовтаюся з кута в кут… Хоч радість якась буде.
Ліда видихнула. Невже відпустило? Невже все налагодиться? Вона відразу скасувала всі додаткові заняття Лізи з англійської, перекроїла графік чоловіка, щоб він відвіз дітей.
А потім набрала мамі:
– Мамо, радуйся! У суботу зберемося та всім табором приїдемо. Що привезти? Фрукти, м’ясо?
– Та нічого не треба, я сама все куплю, – якось ухильно відповіла мати.
У п’ятницю ввечері, коли валізи майже зібрали, Ліда вирішила уточнити час приїзду.
– Мамо, ми завтра до одинадцятої будемо. Нормально?
– Ой, Лідо, – в голосі матері несподівано прорізалися сталеві нотки. – Ти знаєш, я завтра не можу.
Я на масаж записалася, спина останнім часом не розгинається. І взагалі, у мене справ купа!
Ліда завмерла.
– Який масаж? Ми ж домовились тиждень тому! Я Лізу із занять зняла, ми все розпланували. Чому ти раніше не сказала?
– А я повинна перед тобою звітувати за кожен крок? – гаркнула мати. – У мене своє життя, чи ні? Ну, не виходить завтра. Привозь іншим разом.
– Мамо, це не серйозно! Діти налаштувалися, чекають…
– Ой, все! – Ганна Степанівна кинула слухавку.
Через пів години вона передзвонила сама.
– Гаразд, привозьте. Подумаєш, велике значення – масаж скасую. Сидітиму з ними, якщо я така погана мати та бабуся, що не можу під ваш графік підлаштуватися.
– Мамо, якщо тобі не зручно, то не будемо… – почала Ліда.
– Привозьте, я сказала! – гукнула Ганна Степанівна.
Дітей відвезли. Але вже на другий день Ліда відчула, що щось не так. Ліза дзвонила ввечері та шепотіла в слухавку:
– Мамо, бабуся весь час лежить. Вона каже, що їй дуже погано через те, що ми приїхали. Що в неї голова розколюється від наших розмов. Коля боїться навіть мультики увімкнути.
На третій день Ліза зателефонувала знову, вже у сльозах.
– Мамо, забери нас, будь ласка! Бабуся на мене накричала, назвала пліткаркою та інтриганкою, коли я запитала, чи не треба їй пігулку принести.
– Вона сказала, що я спеціально за нею стежу, щоб потім тобі доповідати.
Ліда не стрималася – набрала номер матері.
– Мамо, що відбувається? Що у тебе болить? Чому Ліза плаче?
І почалося…
– Що болить? – закричала Ганна Степанівна. – Все болить! А тобі й справи нема! Ти привезла їх, мені на шию скинула, а сама поїхала прохолоджуватися! Ти зла, Лідо! Ти байдужа, непорядна жінка!
– Мамо, я просто спитала про здоров’я…
– Ти знущаєшся з мене! Вважаєш мене молодою, здатною наглядати за двома невихованими дітьми? У період коли я однією ногою на цвинтарі стою?!
– Тобі матір зовсім не шкода? Ти тільки думаєш про себе! І діти твої такі самі – сидять, дивляться на мене, як вовки, чекають, коли я замовкну!
Ліда слухала цей потік звинувачень і відчувала, як по щоках течуть сльози. Що вона поганого зробила? Чим матір образила? Адже нічого поганого не сказала…
– Мамо, вибач… – схлипнула вона. – Вибач, якщо я щось не так сказала. Я просто хвилююсь.
– Не треба мені твоє «вибач»! – гриміла слухавка. – Ти на мене голос підвищила! Ти на матір накричала! Я зараз же Матвію зателефоную, нехай він знає, яку нікчему ми виростили!
У слухавці почувся надривний крик маленького Колі:
– Бабуся, не треба! Мамочко!
А потім – короткі гудки…
Ліда заметушилась по квартирі – вона збиралася в дорогу, за дітьми. За п’ять хвилин задзвонив телефон. На екрані висвітлилося: “Тато”.
– Лідо! – гримів Матвій Борисович. – Ти як смієш матері хамити? Вона там ридає, у неї тиск під двісті! Ти навіщо їй дзвониш і репетуєш на неї?
– Тату, я не репетувала… – прошепотіла Ліда. – Я просто спитала…
– Я не хочу нічого слухати! – перебив батько. – Ти на кого перетворилася, Лідо?! Жодної краплі поваги до батьків.
– Ми тобі цей будинок… ми все тобі… А ти? Мати хвора, а ти її добиваєш!
– Тату, ми купили цей будинок! Ми квартиру продали! Ми…
– Ось! Ось воно полізло! Дорікаєш тепер? Шматком хліба дорікаєш? Значить, мали рацію люди — не можна від дітей нічого приймати, потім все життя винні будемо. Не дзвони їй більше. І мені не дзвони!
Чоловік, який на той момент повернувся з роботи, швидко в усьому розібрався.
– Я їду за дітьми, – коротко сказав він і одразу вийшов.
Коли чоловік привіз дітей, Ліза одразу пішла у свою кімнату та зачинилася там. П’ятирічний Коля ще довго не випускав мамину руку, притискаючись до неї всім тілом.
– Лід, – тихо сказав чоловік, коли діти нарешті вляглися відпочивати. – Там все погано. Твоя мама навіть не вийшла до воріт. Діти самі винесли сумки.
– Ліза сказала, що бабуся весь день ходила повз них і вголос міркувала про те, як вона мріє, щоб у цьому будинку нарешті настала тиша.
Ліда сиділа на дивані, дивлячись в одну крапку. Згадувала, як вони обирали цей будинок, як раділи, що у батьків буде сад та свіже повітря.
На стінах того будинку зараз висіли фотографії онуків у гарних рамках – Ганна Степанівна дуже любила показувати їх гостям, розповідаючи, яка вона дбайлива бабуся.
А насправді он воно як вийшло…
Ліда взяла телефон та відкрила месенджер. У сімейному чаті висіло повідомлення від матері, відправлене десять хвилин тому:
– Я все віддала тобі та твоїм дітям, а на старості отримала тільки плювки в душу. Нехай Бог вас розсудить.
Ліда не стала відповідати. Що тут можна сказати, якщо з головою людина не дружить?
***
Минуло пів року. Ліда так і не відновила спілкування з батьками, попри поодинокі дзвінки батька.
Вона нарешті почала ходити до психолога, щоб позбавитися гризучого почуття провини, а діти більше не здригаються при згадці бабусі.
З матір’ю Ліда взагалі не спілкується. Вони самі собі обрали таке життя, – нехай тепер висьорбують повними ложками…
Мені здається, що у мами складний діагноз. А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
