Осінній вітер гнав по небу рвані хмари, а дорога в садове товариство, і так не подарунок, перетворилася на в’язке місиво.
– Як трактор не застряг – диво, – подумав я, згадуючи, як ще влітку попереджав сусідів, що настав час зайнятися проїздом. Але кому це потрібно, якщо тут цілий рік живе п’ять людей?
Мої батьки поки влаштувалися на дачі – у міській квартирі йде ремонт, а наш будинок цілком придатний для зимівлі. Щоправда, через проблеми з транспортом вони поки що не ризикують залишатися тут надовго.
Сусіди… Про них важко говорити. Люди зухвалі та, чого вже приховувати, недалекоглядні. Я з ними ледве вітаюся – крізь зуби, намагаючись якнайшвидше відвернутися.
Але мої батьки – люди м’які, дипломатичні:
– Худий мир кращий за хорошу сварку, – твердить мама, і тато з нею погоджується.
– Мамо, навіщо ти їм знову цукор даєш? – не витримую я якось за чаєм. – Минулого разу вони два тижні обіцяли повернути граблі, доки я сама не прийшла і не забрала.
– Та гаразд тобі, – усміхається мама. – Не збідніємо. Хай беруть.
Тато лише хитає головою, але мовчить. Він давно зрозумів, що сперечатися зі мною в цьому питанні марно.
Ще влітку сусіди хвалилися:
– На цей раз зимуємо на дачі! Квартиру здаємо, а ми сюди, як улітку перебралися, так і лишаємося.
Їхній будиночок був літнім, але вони його «утеплювали» самотужки. Іноді зверталися до тата: то цвях забити, то дошку прилаштувати.
Якось тато, оглянувши їхню працю, насупився:
– А піч у вас де? Чим грітися будете?
– Обігрівачами, – відмахнувся сусід. – Що тут складного?
– Провід не витримає, – попередив тато. – Один обігрівач на весь будинок – сенсу не буде, а ризик великий.
– Ми самі з вусами, – хмикнув сусід. – Розберемося.
Тато знизав плечима і не наполягав. Зрештою, дорослі люди, самі вирішать. Але нещодавні події показали, що надіялися вони на “якось”. І якось їх підвело.
Зараз у дачному селищі майже нікого немає. На машині не проїдеш, а тягнутися на електричку охочих мало.
Сусіди якраз на цій електричці й поїхали в місто. Батьки знали, бо ті перед від’їздом запитали, чи не треба їм чогось із міста.
Ближче до вечора мама раптом завмерла, принюхуючись:
– Пахне димом…
Вони вискочили надвір – сусідська дача вже палала. Полум’я лизало стіни, підбиралося до даху. Тато відразу схопив шланг і почав поливати лазню і паркан – будинок уже горів так сильно, що загасити його звичайним поливальним шлангом було неможливо.
– Викликай пожежників! – крикнув він мамі.
Вона набрала номер тремтячими руками, та повідомила адресу. Мама подзвонила і сусідам:
– У вас будинок горить! Приїжджайте швидше!
Пожежники приїхали, але гасити було майже нічого. Будинок вигорів майже вщент.
Незабаром примчали й сусіди. Замість «дякую» за те, що тато врятував лазню, сарай та вбиральню, вони накинулися на батьків:
– Чому хату не загасили? Ви ж поряд були! Могли щось зробити!
– Та що тут зробиш? – намагався пояснити тато. – Вогонь уже по всьому будинку йшов. Ми хоч сусідні споруди вберегли!
– Треба було раніше починати! – Кричала сусідка. – Ви винні!
Навіть пожежник, який оглядав згарище, підтвердив:
– Тут і професійній команді було б складно. Надто пізно помітили.
Та сусіди не слухали. Вони знайшли винних – моїх батьків.
А причина пожежі була проста: ці «розумники» перед від’їздом увімкнули три обігрівачі, щоб до їхнього повернення в будинку було тепло. Проводка не витримала навантаження – і спалахнула.
Я стояла поряд, слухав їхні крики та думав:
– Як же так вийшло, що ті, хто самі створили собі лихо, тепер звинувачують тих, хто намагався допомогти?
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
