Микола Іванович та Ольга Петрівна прожили у своїй двокімнатній квартирі понад тридцять п’ять років. Щоб заробити на неї, їм довелося багато попрацювати.
Тоді ніяких іпотек не було, вони вступили в кооператив і навіть півтора року відпрацювали на будівництві.
Отримали – голі стіни: самі клеїли шпалери, настилали підлогу, фарбували. Микола Іванович був електриком – у своїй квартирі все розведення сам зробив. Тут же ростили сина Олексія.
Нині вони вже на пенсії. Ольга Петрівна, щойно отримала першу пенсію, одразу звільнилася. А Микола Іванович ще кілька років працював, але після серйозної хвороби теж мусив осісти вдома.
Тож тепер вони вдома вдвох. Вона – по господарству, він теж без діла не сидить: завжди щось майструє, іноді йде в гараж – там займається.
Машини в них уже давно немає, але Миколі Івановичу завжди знайдеться справа – якщо не для себе, то хтось із сусідів по гаражу допомоги попросить.
Живуть вони скромно: у борг нікому не дають, але й самі ні в кого не позичають. Іноді син онука привезе – їм тільки на радість.
Син із невісткою живуть в орендованій однокімнатній квартирі, накопичують на своє житло. Невістка – Людмила – приїхала в місто із селища, доки заміж не вийшла, жила у гуртожитку.
Коли приїжджає до свекрів, із заздрістю оглядає дві кімнати та простору кухню, скаржиться, що їм із Льошкою ще довго на своє житло збирати.
Але тут сталося те, чого не чекали: брат Ольги Петрівни – Михайло, котрий все життя непритикою прожив, залишив їй у спадок однокімнатну квартиру.
Чесно кажучи, так собі квартирка: на першому поверсі, не доглянута. Кухня – шість метрів, натомість кімната – двадцять.
Ольга Петрівна та Микола Іванович порадилися та вирішили цю квартиру віддати родині сина.
– Робіть ремонт, переїжджайте та живіть, – сказали батьки. І документи одразу на вас оформимо.
Молоді спочатку зраділи, Олексій спитав, коли мати зможе дарчу зробити.
– Як будеш вільний, так і поїдемо до нотаріуса, – сказала Ольга Петрівна.
Але син чомусь не поспішав. А якось увечері прийшов до батьків один, без дружини, сів на кухні за стіл і, не підводячи голови, завів розмову:
– Ми ось тут із Людою прикинули. Гроші, які ми на перший внесок збирали, на ремонт витратимо. А жити у тій квартирі нам все одно не зручно буде.
– Кімната хоч і велика, але вона одна, Ігореві вже три з половиною роки, йому скоро окрема кімната знадобиться.
– Так ви живіть і збирайте, а як зберете потрібну суму, цю квартиру продасте і купите собі щось більше, – порадив батько.
– Це ж яка морока: спочатку цю відремонтувати, потім накопичувати, цю продавати, іншу купувати, знову ремонтувати, – простягнув син. – Це нам турботи років на п’ять. А жити коли?
– Ми з Людою ось про що подумали: а якщо ви з мамою в ту квартиру жити підете, а нам подаруєте цю. Я допоможу вам зробити там ремонт. І вам простіше буде – менше прибирання.
Олексій говорив усе це тихим спокійним голосом, видно було, що всі слова були заздалегідь підготовані та аргументи продумані.
Бачачи, що батьки мовчать, Олексій підвівся:
– Мамо, тату, я на вас не насідаю. Я зараз піду, а ви подумайте.
Син пішов. Микола Іванович сидів на кухні та квапливо пив чай.
– Колю, що мовчиш? – Ольга Петрівна витерла руки об фартух і сіла навпроти.
– Так, задумався.
– Про що?
– Про життя. Тридцять п’ять років тут мешкаємо! Син виріс. А тепер он як повернулося.
Ольга Петрівна зітхнула. Три дні минуло з тієї розмови, коли Олексій прийшов із цією дивною пропозицією. Вона тоді подумала: «Не сам придумав. Людка навчила». Але вголос не сказала – не хотіла сина ображати.
– Ти, головне, не хвилюйся, – сказав Микола Іванович дружині. – Я своє слово сказав. Тиждень дав. Нехай думають.
– А якщо відмовляться? Ігорка, онука, шкода, але я звикла до цього місця – стільки років ми тут живемо.
– Адже я кожен кущик, кожну тріщинку на доріжці знаю. І подружки мої тут, і клініка поруч. Не знаю я, Колю, що робити!
– Не знаєш? А я знаю! Ось запрошу Льошку і скажу йому:
– Якщо ви від квартири Михайла відмовляєтесь, ми її продамо. У тому вигляді, як є, навіть не ремонтуватимемо.
– А ви далі самі збирайте собі на таку квартиру, яка вам подобається. А ми з тобою гроші на рахунок покладемо, у нас ще старість попереду, вони нам знадобляться.
Микола Іванович замовк. Він розумів дружину. Розумів і сина. Але десь усередині образа вже закипіла, як старий чайник.
Увечері він подзвонив синові, та все так і сказав. І ще додав:
– Тиждень вам на роздуми. Якщо не ухвалите рішення, я зателефоную рієлтору – виставимо квартиру на продаж.
За два дні зателефонувала Людмила. Ольга Петрівна взяла слухавку:
– Алло… Людо? Так, ми… Що? – Вона зблідла. – Ні, Людо, ми нікуди переїжджати не збираємось… Хто тобі сказав? Самі вирішили? Ах, самі…
Микола Іванович вихопив слухавку:
– Людмило, слухай мене уважно! Ми цю квартиру своєю працею заробили. А в молодості й в гуртожитку жили, а бувало, що й у будівельних вагончиках ночували.
– І навіщо? Щоб на старості років у тісноті жити та один об одного стукатися? Тільки тому, що ти прийшла і сказала: віддайте, вам не потрібно, ви своє віджили? Ні! У вас ще три дні лишилося. Думайте.
Він кинув слухавку, руки тремтіли.
– Колю, ти чого так грубо? – тихо спитала Ольга Петрівна.
– А як із ними ще? – він підвівся, пройшовся кухнею. – Ти чула, що вона сказала? “Невже вам свого онука не шкода?” Це шантаж! Чистий шантаж!
Ольга Петрівна підійшла до чоловіка, поклала руку йому на плече:
– Вона молода. Їй страшно.
– Що їй страшно? Мені, знаєш, як страшно було, коли я хворів? Лежу в лікарні, думаю: все, кінець. А ти одна вдома. Хто проводку полагодить?
– Хто лампочку вкрутить? – Він глибоко зітхнув. – Вибач, Олю. Я погарячкував. Але я маю рацію: цю квартиру ми нікому не віддамо. Не для того ми її будували.
Увечері наступного дня прийшов Олексій. Без Людмили. Сів на той самий стілець, що й минулого разу, і довго мовчав.
– Тату, мамо, – почав він. – Ми з Людою поговорили.
– І що надумали? – Микола Іванович відклав газету.
– Ми згодні. На ваші умови.
– Тобто?
– Ту квартиру, яку дядько Мишко залишив, ми беремо. Ремонт зробимо самі. Гроші, що на перший внесок збирали, на ремонт пустимо. – Він підвів голову, очі почервонілі. – Ви пробачте нам. Фігню ми запропонували. Люда теж перепрошує.
Ольга Петрівна схлипнула, підійшла та обійняла сина:
– Гаразд, ми ж свої люди, навіщо ці образити.
– Тату, а ти допоможеш з електрикою? Я сам боюся лізти, якщо чесно, – спитав Олексій.
Микола Іванович посміхнувся:
— Допоможу, куди ж я подінусь. Тільки умова: робимо все розумом. Жодної халтури. Розводку нову кину, автомати поставлю, щоб як у людей було.
– Домовилися.
Наступного дня Ольга Петрівна оформила на сина дарчу, і Олексій із Людмилою розпочали ремонт.
Микола Іванович допоміг синові – усі роботи, пов’язані з електрикою, зробив сам.
Через два місяці Олексій та Людмила запросили батьків на новосілля…
як ви вважаєте, слушно вчинили батьки, не поступившись своєю квартирою? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
