Мама влетіла на кухню, забрала в мене з рук каструлю зі спагетті з криками:
«Ну хто так варить спагетті? Зараз я покажу, як це робиться. Не даремно ж я прожила 25 років в Італії!»
А я дивлюся, що вона робить із цими макаронами і розумію, що ні чоловік, ні син їсти цього не будуть. Ця ситуація коротко описує моє життя останні півроку.
Моя мама поїхала на заробітки, коли мені було 7. Вона лишила мене своїй мамі. Бабуся виховувала мене в любові та турботі, хоч і була суворою. Але саме вона навчила мене всьому, що я знаю. І саме вона вчила мене готувати макарони, які так подобаються моїй родині зараз. З того часу минуло 25 років.
І ось після усіх цих років мати вирішила повернутися додому. Тимчасово оселилася в нас, але це затягнулося півроку. І всі ці півроку вона намагається встановлювати нові порядки в моєму домі.
В Італії вона працювала у багатій родині. Там вона заправляла господарством та займалася вихованням дітей. Тепер вона думає, що знає про це все. Ось тільки в мене вдома мої порядки.
Не можу сказати, що не люблю маму. Навпаки, дуже люблю. Я щиро вдячна їй за те, що допомогла мені з освітою та першим внеском на квартиру. Але за півроку я зрозуміла, що ми з нею чужі люди. І мене дуже зачіпає, коли вона починає мене повчати. Адже час, коли треба було мене вчити, давно минув.
Ще вона намагається щось забороняти моєму сину і розповідати, як йому поводитися. Він киває головою, а потім питає, чому бабуся так із ним розмовляє.
Мама ображається, що син дзвонить моїй свекрусі та ділитися новинами, але нічого не розповідає їй. І що мені сказати? Звичайно, він дзвонить свекрусі, адже саме вона була з ним з дитинства. А мою маму він бачив лише на екрані смартфона.
Поки мама була за кордоном, мені здавалося, що ми маємо добрі стосунки. Було зручно поговорити з нею по телефону, а потім повертатися до свого звичайного життя.
Але ці півроку показали, що все зовсім негаразд. Я не знаю її, не розумію її звички. Так як і вона мої. Але живучи у нашому домі, вона навіть не намагається нас зрозуміти. Їй набагато важливіше пояснити нам, як жити правильно.
Мені сумно від цього усвідомлення. Мати теж постійно сумує та зітхає, що їй би вже щось думати, десь облаштовуватися. Каже, мовляв, може повернутися до села. А потім дивиться на мене з надією.
Вона чекає, що я запропоную їй залишитись у нас назавжди. Але я не можу жити з нею під одним дахом. Для мене це випробування. І як мені сказати про це? Можливо я і не права, але сподіваюся, що багато хто мене зрозуміє.
