Бувають люди-консерватори, але я б ніколи не подумала, що через якісь забобони мати може відмовитися від власної дитини. На жаль, у мене сталося саме так.Коли я зрозуміла, що чекаю дитину вже була на стадії розлучення зі своїм хлопцем. В результаті, мама сказала мені, що я – найбільша ганьба у її житті, і вона не хоче мене бачити.
Змалку я чула від мами голосіння на тему «Що люди подумають?». Мені не дозволялося ні фарбувати нігті, ні стригти волосся, ні одягати короткі спідниці.Мама дуже переживала з приводу того, що скажуть сусідки під під’їздом чи якісь знайомі. Вона мало не щодня пила валеріанку, бо бачила в місті напівголих дівчат із сережками в носі та голими колінами.
Чи варто говорити про те, до чого вона готувала мене? Молодшу сестру Інну мати теж виховала у їжакових рукавицях, але вона прийняла мамині життєві принципи. Я ж, скільки пам’ятаю, завжди була бунтаркою. Я мріяла виїхати з нашого маленького міста, але для початку потрібно було вирватися з-під маминого контролю.
Саме це я й зробила, коли пішла зі школи після дев’ятого класу та подала документи до училища. Того дня у матері трапився нервовий зрив. Вона кричала мені, що ПТУ – це саме дно, і я зганьбила нашу сім’ю на кілька поколінь уперед. Тоді я вперше не стрималася і відповіла:
-Мамо, ти все життя б’єш підлоги в чужих під’їздах і боїшся голову підняти, не маючи ні власної думки, ні поваги до своїх дітей. Ось це справжня ганьба, а ніяк не навчання в ПТУ.Після цих слів мати зарядила мені дзвінкий ляпас. Я не стала чекати другого, зібрала речі та пішла.
Пару місяців я жила на квартирі разом із подругою, а потім переїхала до гуртожитку від училища. За весь цей час мама жодного разу мені не зателефонувала.
Втім, мені було ніколи розмірковувати про складні сімейні стосунки. Я встигала вдень вчитися, а вечорами працювати у придорожньому кафе. Там я й познайомилась із Сашком. Він був художник. Сашко малював пейзажі та портрети на вулиці, а ще він брав замовлення додому та прикрашав будинки багатьох відомих персон.
Я теж непогано, як мені здавалося, малювала. Але до художньої школи мама мене не відправляла, бо не вважала це за необхідність.Художник – це не професія. Як вона помилялася! З подачі Сашка, я записалася на курси дизайнерської майстерності та оригінального живопису. Там я багато чого навчилася і навіть знайшла перших клієнтів. Мій новий знайомий мені допомагав, направляв, показував і підбадьорював, коли я сумнівалася у своїх силах. А потім я зрозуміла, що закохалася.
Ми з Сашком почали жити разом, часто гуляли містом, а на канікулах навіть трохи подорожували країною. Особливо я любила виїжджати до Києва. Архітектура, атмосфера та культура цього міста вразили мене в саме серце. Я вирішила, що будь-що переїду жити в Київ.
На жаль, згодом пристрасть між мною та Сашком вщухла. Якось я поділилася з ним своєю мрією переїхати до Києва, а він сказав, що хотів би зовсім виїхати з країни. Через кілька місяців ми розлучилися, і Сашко змінив Україну на Італію, а ще через місяць я дізналася, що чекаю на дитину.
Я дуже зраділа цій новині. Так, я розуміла, що малюк не зможе повернути мені коханого, проте в мене під серцем живе його частинка. Я записалася на ще одні художні курси та почала трохи більше працювати, щоб забезпечити найближче щасливе життя собі та малюкові.
Так, а ще я сподівалася на допомогу з боку матері. Я думала, що працюватиму вдома, а новоспечена бабуся пограє з онуком, поки я заробляю гроші.Але насправді все виявилося інакше.
Коли я приїхала до матері та повідомила, що чекаю на малюка, вона запитала: “А де кільце і, хто, власне, батько твоєї дитини?”. “Мамо, ми розлучилися, але це неважливо. Я і сама зможу виростити сина і дуже сподіваюся, на твою допомогу”, – наївно сказала я.- Приперлася до матері з пузом і гадає, що вона мене ощасливила. Ти, ганьба нашої сім’ї, забирайся звідси, – з хитрощами сказала мати.
В мене душі світилася надія, що мати відтає, як побачить мого малюка. Але мати поки я виношувала дитину, жодного разу не зателефонувала і навіть не написала. Я ж набралася терпіння і чекала.
Коли на Святвечір з’явився Микола (я назвала його на честь Святого Миколая), мені хотілося поділитися з матір’ю своєю радістю. Я написала їй про те, що вона стала бабусею та скинула фотографію сина. Відповіді не було.
Ще одну фотографію я надіслала молодшій сестрі. І знову тиша. Після виписки з лікарні, я вирушила до мами та сестри, але зустріли вони мене холодом в очах, докорами та негативом. Знайомитись з внуком мама так і не схотіла.
Я знаю, що одній мені буде важко виховувати сина, але відтепер, крім нього, у мене немає близьких. І я вірю, що мені вдасться все.