Зі своєю мамою я не спілкуюся ніяк, взагалі. Хоча вона останнім часом дуже наполегливо намагається налагодити контакт, надзвонює, пише.
Мабуть, вирішила, що старість не за горами, треба соломку стелити, щоб потім м’якше падати, адже крім мене в неї нікого немає.
А ось я з нею спілкуватися не збираюся. Надто сильно вона перегнула палицю, коли шантажувала мене квартирою, знаючи, що в мене інших варіантів немає, крутила, як хотіла, владою своєю впивалася.
Але тепер важелів тиску на мене в неї немає, доводиться гладити по шерсті, задобрювати, але мені нічого цього не потрібно.
Коли я вийшла заміж, мама пустила нас із чоловіком у квартиру бабусі. Озвучувалося спочатку, що ця квартира – її весільний подарунок нам. Документи тільки ніяк оформити не може, то одне, то інше.
– А кому я ще її можу віддати? Ти в мене єдина дитина, – часто казала мама.
Я вірила у те, що квартира вже за фактом моя, а документи – це чиста формальність. Ну мама ж не чужа людина, хоч і з не найпростішим характером.
За перший рік ми з чоловіком зробили ремонт, спустивши всі подаровані на весілля гроші, купили меблі, а на другий рік ми вже чекали дитину.
Отоді й почалися мамині викрутаси. То на дачу до неї треба допомагати, а якщо відмова, то одразу ж нагадування – чи не забули ми, що живемо у її квартирі.
То терміново потрібна допомога зятя. Ну і що, що одинадцята година вечора. У неї кран капає та дратує її цими звуками. Вона нас взагалі то у свою квартиру жити пустила.
Так і смикала по кожному приводу нас з чоловіком. Коли зʼявилася дитина, то смикати стала тільки чоловіка, не забуваючи мені нагадувати, що тільки завдяки їй ми не винаймаємо житло.
Мене якось це розлютило, я сказала, що вона вже дістала тикати нам у ніс тим, що ми живемо в її квартирі. За її словами, це був її нам подарунок на весілля.
– Ти рот прикрий. Бо я вас швидко на вулицю виставлю. Розповідати вона мені ще буде! Куди ви з немовлям підете? На вокзал? – посміхнулася тоді мама.
Таке відчуття, що її п’янила ця влада над моєю сім’єю. Адже становище насправді невеселе – я в декреті, на руках немовля, а чоловік зовсім не олігарх.
Але після чергового маминого “стусана” ми зрозуміли, що все досить з нас. Взяли дитину, віддали мамі ключі та пішли жити на орендовану кімнату у гуртожитку.
– Давай-давай, надивишся на тарганів і щурів, назад прибіжиш, а я ще подумаю, пускати вас чи ні, – звучало мені вслід, коли я віддавала ключі.
Ми не прибігли назад. Було важко, але ми змогли видертися. Нині вже все зовсім нормально. І дитина у школу ходить, і квартиру в іпотеку взяли.
Не шикуємо, звичайно, але все одно, живемо гідно, а головне, що у своїй квартирі ніхто нас звідси не може виставити, нікому за цю квартиру ми в ніжки кланятися не повинні.
Мама ж сім років зв’язок не підтримувала, а тут згадала мій телефон, зателефонувала, почала цікавитись справами, на зустріч набиватися, згадала, що ми родина.
Сім років людині нічого не треба було, а тут про сім’ю заговорила.
– Я вирішила, що хтось має бути розумнішим і зробити перший крок, – заявила мама.
Дуже сильно сумніваюся, що мама стала розумнішою. Їй просто стало самотньо і страшно на старість років залишитися самій. Тому і стелить собі соломку. Але я на ці “граблі” більше ставати не хочу.
Зрештою, я вже звикла, що в мене є чоловік і дитина. А в мами є квартири, от нехай з ними й залишається. Думаю, не пропаде.
