Нещодавно остаточно переконалася, як мама ставиться до мене та моєї дитини. Раніше ще були якісь ілюзії та виправдання, але тепер вже точно все.
Настав час визнати, що маму завжди більше цікавило її особисте життя, в якому мені місця не було. На вигляд, звичайно, все виглядало пристойно, а за фактом їй було просто начхати.
Батька свого я не знаю, від мами вдалося добитися тільки, що він про моє існування взагалі не знає. Мама вирішила, що такої честі мій батько не вартий.
Виховували мене дідусь та бабуся. Мама моталася по заробітках, з’являючись раз на три-чотири місяці. Привозила якісь іграшки, одяг, цілувала мене в тім’ячко і зникала у своїх справах.
Я її як належить не бачила, але бабуся мені намагалася навіяти, що мама так поводиться не від хорошого життя. Нібито їй всі ці поїздки теж не подобаються, але щоб забезпечити мене, мамі доводиться так жити.
До якогось часу я вірила в це, але потім навчилася сама робити висновки з побаченого. Чергові мамині поцілунки були тільки заради громадських правил, а не заради бажання приголубити дитину.
Та й сварки бабусі з дідом я часто чула, хоча вони таїлися. Бабуся завжди шукала мамі виправдання, а дід був різкішим у висловлюваннях.
Він вважав, що мати в мене та ще зозуля, якій я потрібна, як зайцю пʼята нога. Якби не дідусь із бабусею, то вона мене б у дитячий будинок давно здала.
Це було гірко чути, але я все більше переконувалася, що дід мав рацію. Бабуся плакала і говорила, що він надто жорстокий, у дочки й так життя не склалося, ще й він її ганьбою таврує.
А мама продовжувала їздити та зображати, що їй не байдуже. Коли не стало діда і бабусі, вона приїхала на похорон, сказала пафосну промову, що я не залишилася сама, у мене є мати, і я маю про це пам’ятати.
Через два місяці після похорону бабусі мама вийшла заміж. Мене на свято не покликали, нібито щоб не відривати від навчання, але мама скинула фотографії.
На моєму весіллі мами теж не було. Вона з чоловіком та його дітьми їздила кудись відпочивати, тож привітала мене повідомленням, на цьому все.
Я знаходила мамі виправдання, вірила, що я для неї не чужа людина, просто ось така у нас доля, але ми один в одного є, хоча рідко спілкуємося і ще рідше бачимося.
На появу онуки мама також не приїхала, каже, що не відпустили з роботи. Обіцяла, що як тільки з’явиться нагода, вона обовʼязково приїде.
Внучці вже рік, а бабуся так і не бачила її. Зате нещодавно приїжджала до нашого міста, про що я дізналася зовсім випадково. До мене прийшла подруга мами та передала рукавички, які мама забула.
У подруги був ювілей, мама приїхала її привітати, гостювала два дні, а потім поїхала. Мені вона навіть не зателефонувала, не сказала, що приїжджала.
– Ну, я ж туди не просто так їздила, а з конкретною метою. У мене мало не по хвилинах все було розписано, – заявила мама, коли я запитала її, чому вона не повідомила про приїзд.
За два дні вона не знайшла навіть години, щоб побачити мене та онуку. Мене вона не бачила шість років, із похорону бабусі, онучку не бачила ніколи.
Настав час визнати, що я їй просто не потрібна. Визнати, прийняти та припинити вже чекати. Давно настав час, але тепер у мене навіть ілюзій не залишилося.
