Мама – вчителька, бабуся – селянка. Мама робила зачіску, одягала сукні; у бабусі – спідниця, кофта, фартух, на голові хустка. У мами чиста правильна мова, у бабусі – суцільний діалект із домішкою застарілих слів. І ось ці жінки, такі різні, не просто вживалися, а будували свої стосунки у повній гармонії. Вони постійно про щось говорили, іноді плакали від сміху, або раптом переходили на шепіт, шморгали носами

Різниця у віці була майже сорок років. Зовні разюче відрізнялися: мама – дрібна пташка з тонкими рисами обличчя; бабуся, батькова мати, навпаки, ширококоста.

Мама – вчителька, бабуся – селянка. Мама робила зачіску, одягала сукні; у бабусі – спідниця, кофта, фартух, на голові хустка. У мами чиста правильна мова, у бабусі – суцільний діалект із домішкою застарілих слів.

Бабуся була чудовою господаркою: пряла пряжу, стригла овець, товкла у ступі просо, пекла хліб, ставила квас – і робила багато іншого. А мама всьому навчалася у свекрухи, бо її батьки загинули.

І ось ці жінки, такі різні, не просто вживалися, а будували свої стосунки у повній гармонії. Вони постійно про щось говорили, іноді плакали від сміху, або раптом переходили на шепіт, шморгали носами.

Бабуся не витримувала довгої тиші, навіть коли мама сідала писати навчальні плани – починала:

– Валька, що хотіла запитати, а то й забуду…

Завжди з нетерпінням чекала на свою «Вальку» з роботи. Вони разом сідали за обідній стіл та ділилися новинами за півдня, як за тиждень.
Якщо й траплялися суперечності, то не для дитячих вух.

Якось мама покарала молодшого сина, і бабуся їй:

– Валь, дуже ти з ним суворо.

А мама вказала їй на мене очима і приклала палець до губ.

Треба сказати, що такі теплі, довірчі стосунки зберігалися і за негоди в будинку, яка встановлювалася через мого батька, він полюбляв прикластися до плашки. Його запої ставали все тривалішими та траплялися все частіше, зі скандалами та бій кою.

Ми опинялися на вулиці й в мороз, і в дощ. Пам’ятаю, сидить мама і плаче, а бабуся поклала їй руку на голову і каже:

– Валя, що ж ти голосиш, навіщо тобі такий мужик! Його й поміняти можна. Це сина не поміняєш. А я от не кричу, сатану не тішу.

А Валя їй у відповідь:

– Вибач, мамо, я не подумала, що тобі ще болючіше.

Вони завжди знаходили одне для одного найпотрібніші слова. Лише коли я стала дорослою, коли у моєї мами з’явилася невістка, я усвідомила, що мої бабуся та мама – свекруха та невістка. Адже я й думки не допускала, що вони не рідні.

Бабусі не стало, коли мені було десять років. Вранці вона сказала, що йде з життя. Як дізналася? Мамі сказала:

– Ти, Валя, теж свого часу дізнаєшся. Я сама прийду, скажу тобі, коли настав час. А зараз про життя та про дітей думай.

На заході сонця бабусі не стало, але вона, поки була у свідомості, встигла сказати мамі про свого сина:

– Валя, кинь його, не мучся.

Потім маму перевели до іншої школи, і ми поїхали. Ми з нею жили разом, майже не розлучаючись. Якось вона сильно захворіла – отруїлася. Я, тоді ще школярка, запанікувала, але мама заспокоїла:

– Не бійся, я не пом ру, – розповіла сон.

Наче прийшла вона до своєї покійної мами, а та лежить на ліжку і запрошує дочку прилягти поряд. Тільки моя мама вляглась, заходить бабуся Таня, бере її за ноги та зі словами «Чого вляглась? Ще не час!» стягує з ліжка.

А коли настав час, бабуся попередила маму за три дні. Був четвер. Рано-вранці я проводила чоловіка на роботу, дочку – до школи. У великій кімнаті спав син, що приїхав на відвідини з армії.

Я поспішала на роботу. Ми з мамою, як завжди, сіли пити чай, а вона на мене не дивиться, вигляд загублений, у словах приреченість:

– Я бабу Танюшу уві сні бачила…

Страх скував мене, але я знайшла сили видавити з себе:

– Може, погода зміниться?

А вона:

– Так, дочко, тепер у тебе все зміниться.

Після мого відходу вона розбудила онука і повела до нотаріуса. Два дні пройшли в чергах та метушні з оформлення дарчої на квартиру. У суботу – прання, прибирання. У неділю вона тихенько одяглася, поки ми ще не встали, пішла на автостанцію, сіла на лавку і поме рла.

Я знаю, чому вона так зробила. Двома місяцями раніше, у вересні, у нас на дачі зацвіла гілочка на вишні. Всім було цікаво, тільки мама сказала:

– Глянь, дочко, а це ж до покійника. Або я цієї зими не переживу.

І додала, щоб я не плакала, не лякалася, що піти з життя вона не боїться, а боїться своєю цим налякати дитину – моїй доньці було тоді десять років, вони з бабусею спали в одній кімнаті.

Навіть перед відходом із життя ці дивовижні жінки не розчинилися у своєму страху, а думали про ближніх…

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.