– Мамо, а чому тато нас не любить? – задумливо спитала десятирічна Машенька за суботнім сніданком, глянувши на порожній стілець батька

Я обожнювала свого чоловіка. Десять років самозабутньо господарювала в нашому величезному будинку, намагалася, забувши про себе, догодити коханому.

Михайло володів великою будівельною компанією, повертався додому пізно, часто їздив у відрядження.

Наші діти, Машенька та Діма, лягали спати о дев’ятій вечора. Батько зрідка заходив побажати їм добраніч – от і все виховання.

У Михайла все частіше у вихідні або знаходилися справи, або він просто лежав на дивані. Я готувала вишукані страви, але чоловік, який спочатку виражав бурхливе захоплення, тепер приймав це, як даність.

Наша постіль стала рутиною – швидко, банально. Але я, втомлюючись за день, більшого й не вимагала.

– Мамо, а чому тато нас не любить? – задумливо спитала десятирічна Машенька за суботнім сніданком, глянувши на порожній стілець батька.

– Що ти дурниці кажеш! – я сунула Дімі до рота ложку каші. Син у п’ять років не відзначався великим апетитом. – Тато просто стомлюється. Працює на зношування, щоб у нас все було.

– У нас же все є, – зітхнула Машенька. – Окрім тата!

– Нам ще пощастило, – усміхнулася я. – Дехто має тата – космонавта, моряка далекого плавання. Сім’я їх по пів року й довше не бачить. А у нас тато бізнесмен!

– У Ксюші з Ванею тато теж бізнесмен, – кивнула Машенька на особняк, що виднівся за панорамним вікном.

– Але він завжди у вихідні грається з ними на галявині, або возить кудись. І мама з ними, а не вилизує будинок цілими днями.

– Маріє! – Обсмикнула я. – У них і хатня робітниця, і кухарка.
– А чому в нас немає?

– Я не хочу, щоб у хаті були сторонні! І закінчимо на цьому!
– Хочу собаку, – затягнув Діма, відвертаючись від ложки.

– Від собаки в хаті один бруд, синку, та всякі хвороби.
– Щось я не бачила, щоби Смирнови часто хворіли, – пробурмотіла Машенька. – А у них три собаки.

– Та що з вами сьогодні таке? – Я відкинула ложку та вийшла на терасу. Слова дочки боляче зачепили мене. Я дістала телефон із кишені безрозмірної сукні.

Після появи Діми я сильно погладшала, а зайнятися собою часу не було. Довелося повністю оновити гардероб.

Я глянула на фото чоловіка з дітьми на заставці екрана, та посміхнулася. Михайло любить їх. Інакше й не може бути!

Я відкрила обрані номери та натиснула виклик у рядку «Коханий». Чоловік не відповів. «На переговорах, напевно», – вирішила я і, спершись на бильця, дивилася на клумбу з айстрами.

Я любила ці осінні квіти, і щороку сама вирощувала розсаду.

Телефон брякнув, бо надійшло повідомленням. Я відкрила повідомлення з незнайомого номера та обімліла.

З фотографії на мене дивилася молода дівчина, а поруч із нею, поклавши голову на подушку, мирно спав Михайло.

Услід посипалися ще фотографії, явно зроблені у різні дні. На одній із них Михайло із задоволеним обличчям поїдав піцу прямо з коробки, обіймаючи розлучницю за плечі.

Я жбурнула телефон у клумбу і вбігла до хати. Машинально схопилася за тарілку з недоїденою кашею, та змахнула рештки у відро. Туди ж полетіла й тарілка. Я сіла на стілець і заплакала.

Весь день я блукала по будинку, мов тінь. Куди б не прийшла, зі стін, з комодів, з тумбочок на мене дивився усміхнений Михайло.

Увечері я дістала з клумби телефон. Розлучниця видалила фотографії з месенджера. Наступного дня в мене все падало з рук. Я, попри свої ж правила, замовила доставлення піци.

У неділю ввечері Михайло приїхав додому і, клюнувши мене в лоба, пройшов у свою кімнату переодягнутися. Зазирнув ненадовго до дітей і сів за стіл у вітальні.

– Що сьогодні на вечерю?
– Піца. Зараз розігрію, – холодно промовила я.

– Розігрієш?
– Так. Її доставили вдень.

– Доставили? Щось трапилося, Іро?
– Ти не любиш піцу?

– Люблю, але…
Я зникла на кухні й незабаром повернулася з коробкою піци та тарілкою.

– Їж, якщо любиш.
– А прилади?

– Руками смачніше, – я дістала з коробки один шматок і надкусила.
Михайло, зчепивши пальці перед собою, дивився на піцу.

– Апетиту немає, – він відсунув тарілку і вийшов на терасу.

Я мовчки прибрала зі столу, та пішла до спальні. Суперниця на першій фотокартці лежала без одягу. Я роздяглася і стала перед дзеркалом, знову навернулися сльози.

Я зрозуміла, у чому програвала суперниці. І річ тут не у віці. Мені лише тридцять п’ять. Одягнувши нічну сорочку, я лягла в ліжко.

Коли чоловік прийшов до спальні, я вдала, що сплю. Він ще довго листувався у телефоні. Не складно було здогадатися із ким.

Наступного дня я провела чоловіка на роботу, та відвезла дітей до школи. Зазвичай понеділками я міняла в будинку білизну і прала одяг, що накопичився за тиждень.

Натомість я відкрила комп’ютер і знайшла найближчу пральню. Потім полізла на сайт вакансій, та зв’язалася з агентством з підбору персоналу.

Піднялася на третій поверх і видерлася на тренажер. Але залишатися наодинці зі своїм болем не було сил.

Я зібрала в пакети брудну білизну і вирушила до пральні. Мою увагу привернув спортивний гіпермаркет.

Я сміливо увійшла до нього, та набрала цілу купу спортивного одягу розміру XL. У приміряльні я знову розплакалася.

Спортивна форма сиділа на мені, як на корові сідло. Шморгаючи носом, я сплатила всі обрані речі й на додачу – набір гантелей. Забравши дітей зі школи, я привезла їх додому:

– Уроки сама сьогодні робиш, – сказала я доньці. – Увечері перевірю. За Дімою придивися.
Я сіла в машину, та вирушила до спортивного клубу.

– Мені потрібен абонемент і молодий гарний тренер, – заявила я відразу в комерційному відділі.
Так я познайомилася з Єгором. Молодий хлопець співчутливо вислухав мою історію.

– Чоловік не впізнає вас за місяць. Тільки обіцяйте слухатися мене у всьому.
– Із цього дня ви мій гуру!

Увечері Михайло здивувався змінам у мені. Я розрум’янилася, пурхала по вітальні, накривала на стіл, ніби скинувши десяток років.

Побачивши в моїй тарілці броколі з відвареною курячою грудкою, він почухав потилицю.
– Щось сталося? – обережно поцікавився він.

– Мій тренер призначив мені дієту.
– Твій тренер? Це щось нове.

Я посміхнулася.
– Осінь – час змін!

У будинку справді почалися зміни. За тиждень вечерю Михайлу подавала хатня робітниця. Я пропадала у спортивному клубі.

Щоб діти не сумували без мене, я завела собаку. Машенька притягла з вулиці кошеня.

Єгор нахвалював мене, і я цвіла, як травнева троянда. Стрілка на вагах, з вісімдесяти кілограмів, перемістилася через місяць на сімдесят два.

Я вирушила в магазин, що мені полюбився, за новою формою. Михайло почав раніше повертатися додому, але тепер затримувалася я. Він занервував і вирушив у спортивний клуб.

Я присідала з гантелями під чуйним керівництвом Єгора. Я вдала, що не помітила чоловіка. Поспостерігавши за мною якийсь час, він пішов.

Увечері я повернулася додому і натрапила у вітальні на накритий до романтичної вечері стіл. Чоловік спустився з другого поверху з букетом квітів.

Я впустила спортивну сумку. Останні роки Михайло дарував мені квіти лише на день народження.
– Дякую! – пробурмотіла я.

– Тобі дякую, – обійняв мене Михайло.
– За що?

– Ти повернула мені жінку, яку я колись покохав!

Звісно, мені було приємно почути ці слова з вуст мого коханого чоловіка. Але присмак його зради, та відверті фото його коханки, ще були дуже свіжі.

Я не подам на розлучення, хоча гадаю, що ви від мене чекали саме цього, бо кохаю свого чоловіка! Тепер я знаю, як його втримати, і прикладу до цього максимум зусиль!

Я не тільки про себе думаю. У нас двоє дітей! А їм потрібен батько! Можливо, хтось мене засудить, назве ганчіркою та недолугою – мені байдуже!

За кохання треба боротися, я в цьому переконалася на всі сто відсотків! А можливо, хтось і підтримає моє рішення! Що скажете?