– Мамо! Ну ти знову! – Ніна з огидою зачинила кришку унітаза і натиснула на кнопку зливу. – Невже так важко змивати за собою!
Вона розгнівана вийшла з туалету і попрямувала до кімнати матері.
Зоя Петрівна сиділа на ліжку зіщулившись. Маленька, тендітна, майже прозора. І коли тільки вона зі статної сильної жінки перетворилася на таку малечу?
– Ніночко, я знову забула? Так? – Вона безпорадно дивилася зляканими очима на дочку. – Пробач, люба, ти ж знаєш, я не спеціально.
– Мамо, ну що мені з тобою робити? Гаразд я все це бачу, але й Михайло бачить, і Ромка.
– Пробач, пробач мені, Ніночко, я буду уважнішою, – Зоя Петрівна слізно дивилася на дочку.
– Та що з тебе візьмеш? – Ніна махнула рукою та вийшла з кімнати.
Мама стрімко старіла. Ніна пам’ятала, як не так давно Зоя Петрівна була цілком самостійною, сильною і дуже розумною жінкою.
До неї можна було звернутися за допомогою, за порадою. Та й просто побалакати з нею було завжди приємно.
Всебічно ерудована, з гострим розумом, Зоя Петрівна при цьому відрізнялася напрочуд доброю і веселою вдачею. І всі подруги Ніни з самого дитинства казали, що їй дуже пощастило з мамою.
Ні в кого не було такої чудової мами. І все своє життя Ніна знала, що в неї є, на кого спертися, до кого звернутися за підтримкою.
А до мами раптом та несподівано підкралася старість. Неприємна, холодна, липка, з поганим запахом і тупувата.
Тепер із мамою не поговориш. Не спитаєш у неї поради, не сядеш біля її ніг, уткнувшись у коліна, не поплачеш, скаржачись на начальника чи втому. Тепер мама сама, як дитина. Недолуга, повільна дитина.
Ніна увійшла на кухню, де за столом сидів чоловік Михайло та п’ятнадцятирічний син Ромка. Вони розгадували якусь головоломку. І вигляд їх спантеличених та зосереджених облич трохи заспокоїв Ніну.
– Мамо, – раптом пробурчав Ромка. – А чому ти в суп м’ясо так ріжеш?
– Не знаю, синку, – розгубилася Ніна. – А чому ти питаєш? Тобі не подобається?
– Мені подобається… – розгублено промовив Ромка, крутячи в руках деталь головоломки. – Тільки бабуся прожувати не може, витягує з рота і на стіл кладе.
– Тобі неприємно, так? – Тямуще кивнула Ніна і винно додала. – Я скажу бабусі, щоб вона так не робила.
– Ні, мені нормально, – вів далі Ромка, розглядаючи деталь. – Просто виходить, що бабуся погано харчується. А це шкідливо для здоров’я.
– А-а-а, – Ніна спантеличено дивилася на сина. – Я дрібніше різатиму.
– Ти краще фрикадельки роби, – підняв на неї очі син. – Як мені робила, пам’ятаєш? Коли в мене зуби випали, я жувати не міг. Тобі ж бабуся теж робила, коли ти була маленька.
– Робила, – кивнула Ніна, відчуваючи, як червоніє.
– І ще, Ніно, – раптом вступив у розмову чоловік Михайло. – Ти Зою Петрівну не лай, будь ласка, за туалет. Ми з Ромкою переживемо, не хвилюйся. А то ти її лаєш, а нам потім ніяково, що вона нас соромиться.
– Так, мамо, не лай бабусю, – дивився на Ніну широко розплющеними очима Ромка. – А я обіцяю, що не буду вас з татом лаяти, коли ви старенькі будете.
– Добре, синку, – Ніна, ледве стримуючи сльози, вийшла з кухні.
Вона трохи постояла в коридорі, намагаючись заспокоїтись. А потім пішла до кімнати матері.
– Мамо, – покликала вона Зою Петрівну, яка сиділа на стільці біля вікна і дивилася на вулицю. – Мамо.
– Так, Ніночко, – обернулася Зоя Петрівна. – Щось трапилося, рідна?
– Пробач мені за те, що я дурна та груба, – Ніна поклала голову матері на коліна. – І нетерпима. І зла.
– Ніно, не кажи так, – суворо сказала Зоя Петрівна. – Мені неприємно, коли ти так кажеш про себе. Що це на тебе раптом найшло?
– Пообіцяй мені, що ти ще поживеш, – раптом попросила Ніна і розплакалася.
– Дочко, ти чого? – Гладила Зоя Петрівна Ніну по голові. – Звісно, поживу. На той світ я навіть і не збираюся.
– Мені дуже страшно, що тебе не буде. Як же я буду одна?
– Ніночко, я ж тут, з тобою. Ти не одна. Ну, що на тебе найшло, га?
– Ні, ні, все гаразд, – Ніна витерла сльози та встала. – Гаразд, піду вечерю готувати. Суп із фрикадельками будеш?
– Буду, – посміхнулася Зоя Петрівна.
– І що я кидаюся на неї, як собака, – думала вона. – Навіть Ромка зауваження зробив. Соромно як. Підліток більше розуміє, ніж доросла тітка.
– Адже сама навіть боюся думати, що зі мною буде, коли її не стане. Більше не лаятиму її. Ось нехай мене Бог покарає, якщо ще хоч раз зірвусь!
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
