– Мамо, ще майже місяць! У мене тільки відпустка почалася. Ми хотіли відпочити, вже маршрут запланували. – Яно, я їх поганим словам та вчинкам не вчила! Два місяці на валеріанці, а ти мені не віриш! З першого дня все почалося. Все! Або приїжджаєте разом із ними, або нікого! – Мамо, а як же я? Ти цілий рік відпочиваєш, а я не маю права на місяць? У них просто такий вік

Валентині Петрівні та Аркадію Карповичу щоліта донька та зять привозили онуків. Спочатку на місяць, бо дід та бабуся працювали. А коли Валентина вийшла на пенсію, то майже на всі три.

Дві онуки та старший онук. Валентина справлялася, було зовсім не важко, чоловік допомагав. У них село, свіже повітря, а у місті у батьків робота. Не сидіти ж дітям у чотирьох стінах.

Діти росли, їхні запити ставали більшими. Валентина Петрівна овдовіла. Внукам тоді було сім, десять та дванадцять. Ще три роки, а точніше літа, все було спокійно.

Усі допомагали бабусі. Бабуся пекла пироги, готувала улюблені страви онуків, ягід та фруктів було достатньо в саду, овочі свої.

Все змінилося наступного літа. З’ясувалося, що онук димить. Валентина Петрівна спочатку відчула запах, а потім побачила. Дочка не повірила, онук тільки посміявся.

Діти почали тікати на гульки ночами. Молодша, була винятком. Онук знайшов подругу. Старша гуляла у великій компанії хлопчаків. Валентина нервувала.

Допомагати діти відмовлялися, їм би спати до обіду після безсонних ночей. Розмови з дочкою нічого не змінювали – “усі такі у їхньому віці.”

Два місяці Валентина Петрівна нервувала, а на початку серпня сама відвезла дітей доньці. Останньою краплею її терпіння стала скарга сусідів. Діти грубили дорослим.

– Мамо, ще майже місяць! У мене тільки відпустка почалася. Ми хотіли відпочити, вже маршрут запланували.

– Яно, я їх поганим словам та вчинкам не вчила! Два місяці на валеріанці, а ти мені не віриш! З першого дня все почалося. Все! Або приїжджаєте разом із ними, або нікого!

– Мамо, а як же я? Ти цілий рік відпочиваєш, а я не маю права на місяць? У них просто такий вік!

– Маєш, але не за рахунок моїх нервів.

– І з ким я їх залишу? З собою взяти буде дуже дорого, – їжа, готелі.

– А мені їх утримувати все літо не дорого? Я цілий рік заощаджую, а потім все на них витрачаю. Знаєш, мені не було шкода, але ці два місяці перевернули все.

– Я до них з усією душею, а вони не слухалися. Навіть молодша повторює за старшими. Усі вимагають кишенькових грошей, їм мало того, що ви дали.

– І що? Мені тепер лишитися в місті? Могла б потерпіти ще місяця. Це ж твої онуки!

– Ти мене не чуєш? Разом із ними відпочивайте!

– Уся справа в тобі! Ти скаржилася на них, а вони казали, що ти все перебільшуєш, просто брешеш. Примушуєш їх полоти грядки та тягати воду!

– Яно! Вони нічого не робили, спали до обіду. Воду тягати? У мене водогін! Ми ще з твоїм батьком поливали шлангом. Згадала, чи не знала?

– Тим паче! Якщо нічого не треба робити, то хай відпочивають.

– Нехай відпочивають, але разом із вами. Все, мені ніколи, справ накопичилося багато, а ще й відпочити треба.

– Мамо, ти егоїстка. Я теж втомилася. Відпочинеш у вересні.

– Ні! А за наступне літо я подумаю.
***
Зима минула, весна пролетіла. Валентина більше не збиралася приймати онуків без їхньої матері. Підлітки, – що від них чекати. Дочка дзвонила. Їй би відпочити від дітей.

– Мамо, місяць, всього один місяць, а потім подивимося. Вони більше не будуть, ми з ними поговорили.

– Добре, місяць, але ви приїжджаєте разом із ними. Я можу залишити будинок на вас, а сама в санаторій з’їжджу на десять днів.

– Ти не так зрозуміла. Я хочу відпочити від дітей!

– Тоді нічого не вийде.

– Мамо!

– Приїжджайте всі разом на тиждень. Якщо тиждень все буде гаразд, то я подумаю. Подумаю!

Яна приїхала з дітьми на тиждень. Перший день все поставив на свої місця. Діти побігли на зустріч із друзями. Нікого не спитали. та не сказали куди.

Яна нервувала, а Валентина Петрівна, навпаки, була спокійна. Нині за дітей відповідає донька, ось хай і турбується.

Нехай все відчує на собі. Яна пішла шукати дітей, час майже північ. Так і мати її робила минулого літа. Додому з нею прийшла тільки молодша, та й то була незадоволена.

Наступні вечір та ніч пройшли у тому ж форматі. Яна шукала, лаялася, але все повторювалося. Вона зізналася матері, що й удома діти її не слухають.

– Переконалася? Я не збираюся перебудовувати свій режим і псувати нерви. Залишаєшся?

– Я не знаю.

– Є табір, – там діти, спілкування, вихователі. Знайди, може, діти самі захочуть. Молодшу можна точно відправити. А старших влаштуй на роботу. Зараз багато хто підробляє, нехай заробить собі кишенькові гроші.

– Мамо, ти кажеш дурниці! У них є бабуся.

– От і живіть тут разом із дітьми. Ти у мами, вони у бабусі.

Вона образилася, так і не зрозуміла матір. Валентина Петрівна відтоді заощаджує на свої екскурсії, а не на онуків.

Город вона не покинула, вирощує для себе, трохи продає, а їздить після завершення сезону. Ніхто їй не допомагає, але вона справляється.

З дочкою стосунки зіпсувалися, у неї проблем вистачає без матері, – діти зовсім відбилися від рук, у них усе ще перехідний вік…

Ви теж вважаєте, що перехідний вік, чи відсутність виховання? Що скажете про відмову бабусі? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!