Женя з Риммою приїхали в суботу вранці, з валізами та з букетом жоржин.
Я зраділа. Женька приїхав, уже добре. Обійняла його, уткнулася носом у куртку, відчула чужий запах духів і відсторонилася. Римма стояла в передпокої у своїй темній суворій сукні, мружилася і посміхалася краєчком губ.
Дарчу на нього я підписала минулого літа. Сам попросив, тихенько, увечері за чаєм, мовляв, про всяк випадок, щоб потім по нотаріусах не бігати.
Я подумала: “Жіночці ж, кому ще”. Тільки нотаріуса я таки попросила вписати умову, що я в цій квартирі живу до кінця своїх днів, і моє право ніякою дарчою не скасовується.
Женя розписався, до ладу не читаючи документ. Виписуватись я теж не стала.
***
Римма з’явилася у нашому житті кілька місяців тому. Гарна, це так. З іншого міста, неподалік нашого. Якось за чаєм вона запитала, в якому році мій будинок будували. Я назвала рік, вона покивала і повернулася до Женьки:
– Зручне тут планування, Женю, так?
Він угукнув у чашку, а в мене раптом засмоктало під ложечкою. Втім, я відразу відмахнулася. Розписалися вони швидко, а десь за місяць приїхали. З валізами та жоржинами.
– Мамо, – сказав Женька – У Римми у квартирі ремонт. Підлогу стелять, проводку міняють. У тещі тісно, тож…
– Тому, – сказала Римма за нього, – ми подумали: поживемо поки що тут до осені, поки в мене ремонт закінчать. А ви, Тетяно Іванівно… Ну, куди-небудь подінетесь, так?
Я мовчала, дивилася на чайник.
– Мамо, це тимчасово, – сказав Женька. – Медовий же місяць у нас. Потім розберемося. Тобі у тітки Свєти й веселіше буде, ви ж однолітки майже.
Свєтка, сестра, старша за мене на п’ятнадцять років, якщо що. Живе вона у цьому ж під’їзді.
Подивилася я на них, зрозуміла, що все вже вирішено, і почала збирати сумку. Ключ від квартири у Жені був, а свій залишила я собі. Женька у дверях тупцював, відвертався. Ми сухо попрощалися, і я спустилася до Свєтки.
За чаєм сестра запитала:
– Тань, а ти їх зареєструвала?
– Ні, – сказала я. – Я там сама зареєстрована. Як була, так і є.
Свєтка кивнула коротко, як галочку поставила. Вона у нас старша, характер відповідний: все життя на кондитерській фабриці майстром працювала, вдова, одна.
– Ну й добре.
– Нічого гарного, – подумала я.
***
Перші дні я ходила у свою квартиру годувати кота. Сірого, з білою грудкою, я його Тимком назвала. Женька ще років у три такого в книжці побачив і плакав пів дня, щоб живого йому дали.
Живого тоді я не купила. Купила собі, коли син уже виріс. Приходила я вранці та ввечері, своїм ключем двері відчиняла. Шпалери ті ж, фіранки ті самі, а пахне інакше, солодкувато, незнайомо.
Перше, що я помітила, це відсутність моїх магнітиків із холодильника. Натомість там з’явилися магнітики Римми з різних країн. Тимко терся об ногу, я гладила його, клала йому в миску їжу і йшла.
За тиждень зателефонувала Римма.
– Тетяно Іванівно, – заспівала вона, – ви поки що не приходьте. Тимко звикає до нас, а ваш запах його відволікає. Ми його самі погодуємо, я корм купила, преміум.
Я поклала слухавку, посиділа. Потім одягла безрукавку і спустилася надвір подихати.
Біля сміттєвих баків я побачила стос своїх книг. Старих, маминих ще, зарубіжні класики, казки… А поруч стояв сірий пакет для сміття. Я машинально полізла туди та побачила свої записники, які вела з самого одруження та куди записувала все-все.
Ще там були зошити з рецептами та інші дрібниці, важливі для мене. Я зібрала книги, взяла мішок і піднялася до Свєтки. Та спохмурніла.
– Все, Танько, – сказала вона, – вони тебе виживають, походу. Ти це розумієш?
Я машинально гортала свої записники та кивала.
– Розумію, – сказала я.
Наступного дня я знову піднялася у свою квартиру. Римма була на кухні, готувала щось, пахло куркумою, а я з куркумою ніколи не готувала. У мене все по-старому: лаврушка, чорний перець. Вона обернулася і посміхнулася.
– Тетяно Іванівно? Ви знову? Ми ж домовилися…
Я мовчки дістала з шафки свою чайну чашку, білу, з жовтим курчам збоку, позбирала ще деякі речі та пішла до дверей.
***
Наступного вечора, коли я вкотре йшла зі своєї квартири, Римма мене гукнула в коридорі:
– Тетяно Іванівно, – вона посміхнулася, – у суботу не приходьте. Ми дещо святкуємо, хочеться посидіти зі своїми.
Зі своїми. Це у моїй квартирі «зі своїми»… Але я кивнула.
***
У суботу вранці за сніданком Світлана сказала:
– Тань. Я тут пару днів тому з Нінкою говорила. Ну і попросила її сходити на адресу Римми.
Нінка – це дочка Світлани, живе в тому ж місті, звідки й Римма. Адресу її мені якось Женька називав. Я мовчки дивилася на сестру.
– Вона сходила, перевірила. І знаєш що? Там якась пенсіонерка живе одна ще з радянських часів. І про Римму й чути не чула. Сусіди підтвердили.
Ну, Нінка ж журналіст, тому не дивно, що вона ціле слідство провела…
– У Римми, судячи з усього, немає квартири в тому місті, Тань, – продовжила Свєтка, – і весь цей ремонт – казка, щоб тебе звідси випроводити. І Женька це знав, не міг не знати!
Я мовчала. А що тут можна сказати? З усього виходить, що вони це не вчора вигадали й не позавчора. Я встала, пішла до ванної кімнати, вмилася холодною водою, взяла сумку. У сумку поклала стос записників.
– Ти куди? – Запитала Свєтка.
– Вгору. У них же свято сьогодні.
– Ти впевнена?
– Впевнена, – сказала я і здивувалася, що голос не тремтить. – Ходімо, Світлано. Ти свідок.
Свєтка взула капці, які у неї стоять біля дверей, і пішла слідом. Ми підійнялися на мій поверх. Я тихенько відчинила двері і почула солодкий голос невістки:
– І це наша перша квартира, уявляєте, моя свекруха такий подарунок зробила, а сама до сестри переїхала, у нас же медовий місяць, як-не-як…
Ось що вони святкують. Новосілля…
***
Тут у коридор вийшла Римма і побачила мене.
– Тетяно Іванівно? – її очі округлилися. – Ви що? Ми ж…
Я пройшла повз неї у вітальню. Гості сиділи за моїм столом, розсунутим на всю довжину, багато людей, і я нікого не знала.
Женька сидів на чолі столу у білій сорочці, і в момент, коли я увійшла, він підіймав чарку. Побачив мене – і чарка поїхала вниз.
– Мамо? – Сказав він. – Мамо, ти що…
Я не відповіла. Поставила сумку на край столу, вийняла записники та поклала акуратним стосом. Гості затихли: хтось із виделкою в руці, хтось із чаркою.
Я взяла верхній записник, відкрила і прочитала вголос, як на роботі:
– Зима: «Євгену зимові черевики купили, сама в старих ще сезон якось проходжу».
Перегорнула далі та зачитала все: що я йому купувала, скільки грошей позичала, та все інше. І про квартиру, звичайно. Я поклала зошит на стіл, обвела гостей поглядом і сказала:
– Це щоб ви знали, у кого тут новосілля святкуєте.
Гості переглянулись.
– Тепер ось що, – сказала я тим самим рівним тоном, – у дарчій, яку Женя підписав, окремим пунктом прописано, що я в цій квартирі живу до кінця своїх днів. Це залишається чинним.
– Якщо вам щось не подобається, вас тут ніхто не тримає, – це я сказала, звертаючись до Рими. – До речі, у тебе там ремонт уже зробили. Перевірено. Поки тільки журналіст перевіряв, але якщо що, перевірить ще й поліція. Ну, ти зрозуміла мене, Риммо, так?
Судячи з того, як посіріло обличчя невістки, вона все зрозуміла.
Свєтка, що стояла поряд зі мною, кивком вказала гостям на вихід. Коли всі розійшлися, я пішла у свою кімнату, лягла на ліжко і заплющила очі.
***
Женька з Риммою поїхали тієї ж ночі до її матері. Син мені з того часу не дзвонить, я йому теж. Свєтка каже:
– Тобі треба йому очі розкрити. Якщо Римма набрехала про квартиру, може, вона шахрайка? Може, Женя не знав, і вона його просто обкрутила?
А я на це відповіла:
– Він великий хлопчик, хай сам розуміється!
А потім мені стало тривожно, і я все думаю, може, справді мені слід поговорити з сином і спробувати розкрити йому очі на Римму? Як ви вважаєте?
